Роман про Батьківщину - Матіяш Дзвінка (книги онлайн без регистрации TXT) 📗

насправді можна уявити, якщо дуже захотіти, можна уявити, що навколо сама вода, а може, я

буду сухопутною чи небесною рибою, тоді мені вода навіть не буде потрібна. Я плаватиму

між хмарами, гулятиму вулицями, пересуватися буду на хвості, головне тільки, щоб мене не

з'їли, бо люди часто їдять риб, тут нічого не вдієш. Я не знаю, навіщо гаяти час на всяку таку

фігню, на яку ми його гаємо в школі, тому часом, коли це все мене зовсім замахує, я, замість

сидіти на уроках, дуже довго катаюсь у трамваях або просто тиняюся вулицями. А часом ми

з Олегом ідемо до лісу. Але не просто так, а дивитися на моє озеро. Уперше ми пішли туди

на початку минулого березня, уроки закінчилися рано, ми з Олегом були черговими, я

витирала дошку, малювала мокрою ганчіркою різні кумедні фізіономії, а він замітав і мив

підлогу, правда, потім я вирішила полляти квіти, щоб уже зовсім не бити байдиків і не

звалювати всі обов'язки на одну людину, навіть якщо це й хлопець, я задивилася на фіалкове

око фіалки, це так смішно звучить фіалкове око у фіалки, і, здається, зовсім забула, де я. «Ти

тут на зовсім хочеш залишитися? — іронічно запитує Олег. — Трудовий десант завершено».

«Ні, ходімо», — кажу я трохи ніби непритомно і сама собі дивуюся: ну, фіалкове око у

фіалки, ну, подумаєш, що тут такого. Ми з Олегом вийшли зі школи, в обличчя пійнуло

вологим весняним повітрям, я втягнула його в обидві ніздрі, зрозуміла, що це нарешті весна,

і засміялася голосно, дзвінко, закинувши голову, мені здавалося, що небо так близько, і

захотілося танцювати якийсь божевільно швидкий танець. Тільки надто слизько і скрізь

калюжі. Довго я не протанцювала би. «Весна пахне, — кажу я. — Треба йти до лісу. Там її

ще більше. У лісі все інакше». «Там мокро», — каже Олег. «То й що? А тут сухо? У мене

непромокальна мембрана на черевиках. Хочеш піти зі мною подивитися на моє озеро?» «У

тебе є озеро?» «У лісу є озеро, воно мені дуже подобається, тому я кажу, що воно моє. А

взагалі я думаю, що воно і нічиє, і кожного. Якщо воно тобі сподобається, може бути й

твоїм». Від мого будинку ліс через дві вулиці, до озера йти п'ятнадцять хвилин, ну, а від

школи півгодини. Ми долаємо цю віддаль мовчки, дорога в лісі протоптана, точніше

проїжджена, бо на озеро їздять машинами. Часом на дорозі калюжі широкі й глибокі, теж

трохи ніби озера, тому нам доводиться обходити їх по снігу, в Олега джинси мокрі від снігу,

у мене чомусь ні, мені від цього смішно, але я вирішую, що цього не коментуватиму, треба

бути чемною з гостями, які приходять до мого лісу. На озері крига ще зеленава, подекуди

жовтувата, видно, що вона м'яка і невдовзі буде сходити, відпустить озеро. Біля берега

ополонка така, як велике людське око. Тут видно, що вода живе, дихає, що тільки тут вона

може подихати. Я присідаю, щоб роздивитися слимака, який спить на дні, може, то й не

слимак, а щось, що мені здається схожим на слимака. Думаю, що на воду можна дивитися

дуже довго, безконечно. Олег також присідає, ми довго дивимося, як вода дихає. «Я теж

живу, як вода», — видихаю якось несподівано для самої себе. Олег коситься у мій бік, його

очі — знак запитання, вони вимагають пояснення, що ти говориш, дівчинко, як це ти живеш,

як вода, ну, та ясно, на скільки там відсотків людина складається із води? «Ну, я хотіла би

жити, як вода, так спокійно, знаєш, щоб не боятися і просто текти й дихати». Я не знаю, чи я

кажу те, здається, не зовсім те, тільки мені зараз дуже добре, біля цієї зелено-жовтої води, в

Олега очі такого самого кольору, тільки я не знаю, чи треба йому про це казати, вони у нього

просто дуже живі, і мені це подобається. Очі в нього дихають. Олег нічого не говорить,

дивиться на мене пильно, трохи насмішкувато й іронічно. «Важко жити, як вода», — каже

він, і я знаю, що він розуміє, що я маю на увазі, і що це не просто так, і що він трохи

тривожиться за мене, за те, що я так думаю. Ми водночас підводимося на рівні ноги, стало

зовсім сиро, вітер пробирає до кісток, ми повертаємося додому мовчки, Олег проводить мене

до дверей мого під'їзду. «Мені сподобалося твоє озеро», — каже він на прощання. «Воно

може бути й твоїм, якщо воно тобі подобається», — кажу я і голосно сміюся. Дівчинка, що

роздаровує озера. Дівчинка, що хоче бути річкою, озером, морем. Великою водою. Олег

також сміється і махає мені рукою на прощання. Наступного дня він приніс мені пляшку

мінеральної води, сказав, що думав, що мені сподобається трохи води у подарунок. Мені й

справді сподобалось. А до лісу ми після того справді ходили дуже часто. У гості до нашого

озера. І я думала про те, що в Олега очі такі, як вода в озері, тільки не казала йому цього.

Зрештою, ми й так говоримо про різні речі. Олег розповідає мені про свої кактуси, він дуже

любить кактуси, каже, що це рослина, яка вміє захищатися. У тебе багато кактусів? «П'ять,

бо на більше мене не вистачить. Я не зможу їх добре доглядати». Знаєш, а мені колись

хотілося мати цитринове дерево. І я все намагалася проростити цитринове зерня. Одного

разу щось проросло, і я так зраділа, а та рослина росла-росла і перетворилась із цитрини на

крученого панича. Зерня потрапило в землю і виросло, тільки не те зерня, яке я хотіла. Олег

сміється і каже, що треба було купити саджанець. Так, але саджанець не так цікаво. Олег

називає мене Ана, він каже, що йому так більше подобається, (ю йому взагалі подобаються

короткі імена.

Анастасіє! Розплющую очі, наді мною стоїть тато, я лежу на підлозі, я беззахисна риба, яку

рибалка щойно скинув із гачка і тепер думає, що з нею зробити, чи одразу стукнути по

голові, чи нехай поб'ється трохи на березі в конвульсіях і сама дійде до відповідної кондиції,

чи, може, вкинути її у відро з водою, занести додому і пустити у ванну, нехай там поживе,

діти потішаться, а вже завтра можна буде й засмажити, чи краще зварити юшку, немає

кращого за свіженьку рибну юшечку. Я хапаю ротом повітря, щось гупає у скронях, і світло

дуже ріже очі. Анастасіє, може, ти встанеш? Коли тато на мене дуже сердиться, він називає

мене Анастасія, коли ж усе добре, тоді я для нього — Настя, для мами — Настуся, Насточка,

дівчинка з великими печальними очима, плоть від плоті її, плід її утроби, кров від крові,

яблуко, що відірвалося від яблуні й котиться кудись далеко, єдиний нащадок пощадіть мене

навіть якщо й не знаю куди треба котитися навіть якщо у мене все погано з фізикою

алгеброю та геометрією я не хочу бути землеміром проти цього протестують тіло моє й душа

а ще не хочу бути бухгалтером ким вийде не знаю чому я так мало знаю про себе як би мені

дізнатися побільше зрозуміти як би мені знати за що триматися може за стіни своєї кімнати

тільки це вже не кімната це акваріум і в ньому плавають риби. Анастасіє, ти мене чуєш? Що

ти зробила зі стінами? Зі стінами все добре, вони стоять непорушно, як колись Берлінська

стіна. Це мої малюнки, кажу я, поволі намагаючися віднайти вертикаль для свого тіла,

опинитись у вертикальному положенні, стояти рівно перед батьком своїм, що породив мене,

перед деревом, від якого я відриваюся, відкочуюся, стояти рівно. Тобі хто дозволив

розмальовувати стіни? Я не питала дозволу, ніхто не дозволяв, бо й не дозволив би, я не

думала, що треба питати дозволу, дозвольте мені малювати на моїх стінах, я сама могла би

бути стіною, тоді мене теж можна було би розмалювати. Боді-арт, індіанець, що йде на війну,

бойове татуювання, не знаю, що там іще. Стіно моя і прибіжище моє, кого убоюся, окрім

своїх страхів? Я і так біла, як стіна, від страху, від численних страхів за те, що діється, за те, що може статися з усіма нами, бо з людьми стається багато страшного. Ти все це змиєш.