Козацькі війни К. Косинського та С. Наливайка. 1591-1596 - Леп'явко С. (читать хорошую книгу полностью txt) 📗
Цього ж, щоправда, меншою мірою, прагнув і польський уряд. Однак він майже не вживав заходів для налагодження довготривалих рівних відносин із козаками. З 1568 року влада кілька разів набирала на службу козаків, а згодом відмовлялася їх утримувати, хоча завжди приймала їхню допомогу в захисті кордону. Важливу роль козацтва та його незамінність на прикордонні усвідомлювала більшість сучасників. Тому підготовку уряду до розправи з козаками сприймали як помилку, що може спричинити трагедію як для жертв протистояння, так і для країни.
Того часу одним із палких захисників козацтва був київський католицький єпископ Йосип Верещинський. Із часів Косинського він намагався розв'язати козацьке питання так, щоб знайти компроміс між козаками і владою. На відміну від магнатів і польських політиків, він був переконаний, що це можливо, якщо влада проявить мудрість і далекоглядність. У цьому сенсі Верещинський був унікальною постаттю в середовищі польської еліти кінця XVI століття.
Йосип Верещинський був католиком українського походження. Перед призначенням до Києва він обіймав посаду настоятеля Сецехівського монастиря і став відомим завдяки своїм публіцистичним творам політичної та морально-етичної тематики. Він також займався меценатською діяльністю, зокрема, підтримував українського латиномовного поета Себастіана Кльоновича та вкладав кошти в Ягеллонський університет у Кракові. Верещинський і цікавився військовою справою та оточив свій монастир міцним муром. Можливо, ця обставина вплинула на те, що його призначили католицьким єпископом і відрядили до Києва, на далеке від Польщі прикордоння, де була постійна небезпека татарських наїздів. У Речі Посполитій посада єпископа мала особливу вагу, адже всі єпископи були сенаторами, тобто належали до кола вищого керівництва країни.
Тоді католиків на Київщині майже не було і єпископ мав присвячувати багато часу місіонерській діяльності. Однак, опинившись на Київщині, Верещинський не надто переймався релігійними проблемами. Принаймні невідомо, щоб він намагався поширювати католицизм або мав хоча б якісь проблеми в стосунках із православними. Однак добре відомо інше: Верещинський відразу зрозумів, що потрапив до регіону, який принципово відрізняється від Польщі, має свої проблеми й особливі потреби. І головною серед них були татарські напади на українські землі. Із властивим йому пафосом, Верещинський намагався пояснити це королю, польським сенаторам і шляхті. Для цього він написав кілька публіцистичних творів.
Захоплюючись історією Києва та його колишньою славою, Верещинський пропонував визнати місто однією зі столиць Речі Посполитої. На думку єпископа, король мав щороку приїжджати до Києва й кілька місяців жити тут зі своїм двором. Якби так сталося, на Київщину почало б прибувати дедалі більше шляхти, міщан та іншого люду. Ці землі могли б швидко стати добре заселеними й перетворитися на вагому частину Речі Посполитої. В одному з творів Верещинський пропонував створити на Придніпров'ї лицарський орден, де б служили добровольці-шляхтичі з усієї Речі Посполитої. У решті він висував ті ж пропозиції, акцентуючи на тому, що це може бути лицарська школа для шляхетської молоді.
Зрозуміло, що такий інтерес до справи оборони України змусив Верещинського добре вивчити козацьку проблему. І він зрозумів, що поява козаків є цілком закономірною, адже вони покликані захищати українські землі. Верещинський постійно спілкувався з козаками і навіть тримав козацький загін у своїй резиденції – у Фастові. Розуміючи, що без козаків українське прикордоння залишається беззахисним, Верещинський завжди їх підтримував. Не випадково, за часів Косинського він весь час виступав своєрідним адвокатом козацтва. Не змінив біскуп своєї позиції й тепер.
Узимку 1595/96 року Верещинський усіма можливими засобами намагався запобігти розправі з козаками. Для цього він висунув дві пропозиції. Перша – організувати козаків на хрестовий похід проти турків і татар. Ця пропозиція фактично озвучувала бажання самого козацтва, але в дещо іншій формі. Було зрозуміло, що уряд, який уклав мир із Османською імперією, на це не згодиться. Тоді Верещинський запропонував інший проект – переселити козаків на Задніпров'я, віддати їм усю Лівобережну Україну й створити на цій території козацьке князівство. На чолі князівства формально мав стояти польський король, але вся реальна влада – військова й цивільна – мала належати козацькому гетьманові. Тобто встановлювалася козацька юрисдикція, і все населення – козаки, шляхта, міщани та селяни – мало підпорядковуватися владі козацького уряду. Крім того, усе населення князівства звільнялось від податків, точніше – податки мали залишатись на місці і використовуватись для оборони краю.
Як переконував Верещинський, користь для держави від козацької автономії полягала в тому, що козаки, маючи власні фінанси й економіку, могли відбувати військову службу проти татар, турків і Москви. Іншими словами, у розпорядженні короля це було б безплатне військо. Територія майбутнього князівства мала бути поділена на полки з центрами в Переяславі, Острі, Любечі та ін. Столицею мали стати Лубни. Запропонований Верещинським проект був хоч коротким і схематичним, але добре продуманим. Очевидно, він був суголосний ідеям козацької старшини. Власне, якщо порівняти пропозиції Верещинського й Наливайка, можна побачити їх схожість.
Однак саме пропозицію Верещинського можна назвати унікальним політичним проектом улаштування козаків. Верещинський дав точний прогноз розвиткові козацтва, зміни ситуації на Київщині й Лівобережній Україні та висунув слушну й перспективну пропозицію організації козаків. Католицький біскуп розумів, що козацькі лави поповнюються і цей процес неможливо спинити. Тому польській владі слід шукати з козацтвом компроміс, який би задовольнив обидві сторони. Якщо зазирнути на сто років уперед, то майбутня козацька держава – Гетьманщина – із кінця XVII ст. охоплювала територію саме Лівобережної України й мала повну внутрішню автономію під владою гетьмана, але вже під протекторатом іншого правителя – російського царя. Польща ж не використала можливість вчасно відреагувати на обставини, які склалися, і тому втратила козацьку Україну.
Цікаво також те, що саме Верещинський уперше запропонував поділити козацьку територію на полки. За кілька десятиріч потому, за часів Сагайдачного, козацтво дійсно почало створювати територіальні полки, які стали основою військово-адміністративного устрою України. Цілком можливо, що козацька верхівка безпосередньо скористалася ідеями Верещинського, який не лише пропонував їх польській владі, але й активно поширював серед козаків. Цікаво, що Бартош Верещинський, брат Йосипа, згодом якийсь час навіть був козацьким полковником і, звичайно, теж знайомив старшину з його думками. Таким чином, як це не парадоксально звучить, католицький біскуп виступив одним з ідеологів створення козацької держави.
Крім теоретичних роздумів, Верещинський намагався за допомогою реальних дій уникнути збройного конфлікту між польським військом і козаками. Він виступав посередником між польськими гетьманами та козацькою старшиною, писав листи до обох сторін. До такого ж компромісу прагнула й козацька верхівка. Однак вона відмовлялася розпустити козацькі формування без будь-яких угод. Козацтво було впевнене в тому, що його послуги потрібні християнським державам, і навесні знову збиралося взяти участь у війні з турками. Однак і спроби Верещинського, і листування козацької старшини щодо пошуку компромісу з владою були марними. Ніхто з них не знав, що у Варшаві вже прийняте остаточне рішення про розправу з козаками і що його ніхто не мав наміру змінювати. А переговори, які вели польські гетьмани, були влаштовані, щоб затягнути час і приспати пильність козацького керівництва.
IV. Польсько-козацька війна (лютий – червень 1596)
У середині лютого 1596 року королівська влада мала понад десять тисяч чоловік готового до бойових дій війська, хоч воно й було роззосереджене на територіях Галичини, Поділля, Білорусі. Перед початком каральної кампанії в Кракові провели спеціальну нараду за особистою участю короля Сигізмунда III, де розробили загальний план наступу на козаків. Він полягав у тому, що польське військо з заходу, а литовське – з півночі наступали на козаків «і про їх винищення старалися». Також були висловлені ідеї розправи з козацьким населенням: «Козаки не з-за моря прилетіли, мають по містах… окраїнних жінок, дітей, господарства, треба їх звідти, як з кореня, вирвати». Не відкидали й думку про те, що їх треба перемогти «данням битви чи через трактати».
