Козацькі війни К. Косинського та С. Наливайка. 1591-1596 - Леп'явко С. (читать хорошую книгу полностью txt) 📗
Та найнеспокійнішим серед козацьких ватажків був Наливайко. Очевидно, Наливайкова поведінка демонструвала не лише його послідовність, але й азартний характер. Із кінця січня до кінця лютого 1596 року Наливайко перебував на Волині. Його штаб-квартира знаходилася в містечку Степані. Однак і взимку Наливайкові не сиділося на місці. Він сам і його сотні постійно переходили з одного поселення в інше. Вони побували в Пінську, Кобрині, Клевані, Дубровичах, Висоцьку, Городці, Лабуні, Олиці та інших містах. У Клевані Наливайко наказав князеві Юрію Чорторийському залишити місто й замок, а в разі згоди обіцяв не завдавати шкоди. Князь підкорився, і в його замку стали на постій кілька козацьких сотень.
Інший волинський замок – Олика – належав литовському магнатові Радзивіллу. Наливайко вирішив захопити замок і спочатку сам пішов у розвідку, перевдягнувшись селянином. Він прийшов у замок, де носив дрова до кухні, а потім успішно повернувся. Коли ж на переговори з ним із замку приїхав шляхтич, Наливайко нагадав йому про випадок, коли цей шляхтич попросив якогось слугу потримати коня. Цим слугою, як виявилося, був Наливайко. Шляхтич був уражений його сміливістю. Однак замок був добре укріплений, Наливайко не наважився вчинити на нього напад.
У Пінському повіті Наливайко взяв участь у нападах на маєтки єпископа Кирила Терлецького, який був одним з ініціаторів церковної унії. Напади на його маєтки відбулися за участю слуги Острозького, дрібного князя Флоріана Гедройта. Реєстр збитків Терлецького – починаючи від коней, майна, золота та срібла й закінчуючи документами – забрав п'ять сторінок. Участь Наливайка в цих наїздах згодом дала підстави вважати його учасником боротьби з уніатами. Однак суттєво, що здобуте срібло Наливайко віддав як плату за виготовлення зброї. А це зайвий раз засвідчує намір козаків воювати й далі проти турків.
Боротьба довкола унії розгорнулася наприкінці 1595 року, коли стало відомо, що київський православний митрополит і більшість єпископів готові піти на союз із Папою Римським і визнати його своїм патріархом. За цих умов проти унії виступив князь Костянтин Острозький. Загалом, він був толерантною в релігійних питаннях людиною. Його дружина й син були католиками. Однак в питанні унії він був непримиренним. Тому наїзд Наливайка на маєтки Терлецького часто пов'язують із позицією Острозького.
Цікавим є питання про стосунки Острозького й Наливайка поза релігійною сферою. У 1594 році Наливайко залишив Острозького з його дозволу й згодом теж не мав підстав для конфліктів із князем. Наливайко намагався не зачіпати князівських маєтків, хоча їх було так багато, що оминути їх було неможливо. Брат Семерія Дем'ян залишався духівником старого князя й підтримав його в боротьбі проти унії. В оточенні Острозького, особливо серед його військових слуг, Семерій із багатьма товаришував і був симпатиком багатьох. Шпигуни доповідали про те, що князеві слуги п'ють за здоров'я Наливайка й бажають йому успіхів. Тому князь Острозький, який ще з осені 1594 року висловлював невдоволення самовільними діями Наливайка, не вживав проти нього ніяких заходів. А нейтралітет Острозького, як найупливовішого магната України забезпечував Наливайкові відносно широку свободу дій. І неспокійний Наливайко повною мірою використав таку можливість.
Навіть люди Наливайка не знали, куди він піде далі. Шпигуни доповідали про те, що він «жодному полковнику не звіряється, що через годину має вчинити». Коли ж один зі шпигунів намагався розпитати Наливайка про його плани, той відповів: «…куди кину нагайку, туди і піду… Давно б я по світу не ходив, якби хто знав, куди я маю обернутися». Пересування Наливайка викликало у влади глибоке занепокоєння. Адже хоч тепер із ним було й небагато людей – трохи більше за тисячу, однак вони були дисциплінованими й мали потужне озброєння. Шпигуни нарахували в нього тридцять гармат, сто гаківниць і п'ять возів сміговниць, не рахуючи ручної зброї. Такого арсеналу вистачило б на військо й удесятеро більше. Цікаво, що, на відміну від війська Шаули та Лободи, де влаштовували постійні ради й де існували різні думки, люди Наливайка повністю довіряли і підкорялись своєму ватажку.
Шпигуни доповідали про різноманітні чутки про плани Наливайка, про те, що він збирається до Луцька, Володимира чи навіть Замостя й Любліна. Лякали навіть тим, що він хоче йти на Краків проти короля, що зібрався винищити всю шляхту і знищити Польщу разом із нею. У Варшаві ширилися чутки про те, що Наливайко «збирається боронити весь бідний і пригнічений люд», і козаки вирішили утворити нову республіку, у якій Наливайко збирався стати князем. Кажуть, що страх має великі очі, однак переляк шляхти, особливо в Польщі, засвідчував, що розмах козацького руху та поведінка Наливайка дійсно налякали керівну еліту країни.
Більш ніж серйозною підставою для такої тривоги було й те, що частина українських земель (Київщина, значна частина Волині, Східне Поділля, а також південні староства Білорусі) вийшла з-під контролю державної влади. Крім того, що козаки змусили місцевих урядників і шляхту втікати, вони ще й установлювали свою владу. У багатьох місцевостях козацькі старшини вимагали від населення присяги війську. При цьому разові побори було замінено податками, а на населення поширювали козацьке судочинство. Козаки замінювали державне управління власним, а це вважалося особливо тяжким політичним злочином.
Тривале перебування козацтва на волості зумовило феномен покозачення населення. До козацьких загонів приєднувалося багато новобранців – від дрібної шляхти до міщан і селян. Траплялися випадки покозачення цілих громад. Наприклад, близько двохсот міщан і селян Межиріччя та його околиць оголосили себе сотнею війська Григорія Лободи. Цей процес розвивався навіть усупереч волі козацького керівництва. Багатьох людей приваблювала ідея свободи, яку втілювало козацтво. І хоча ця ідея не була чітко сформульована, однак її ототожнювали з особистою свободою, свободою від державної влади, економічною незалежністю, звільненням від податків, панських і державних повинностей.
З огляду на ці обставини польська влада вже не могла ігнорувати козацький рух. Попередню пасивну поведінку замінила активна підготовка до якнайшвидшої розправи з козаками. Цьому сприяла й зовнішньополітична ситуація. Після укладання восени 1595 року миру з Туреччиною, Польща вже не потребувала козацької допомоги в разі війни, до того ж звільнилося польське кварцяне військо, яке стояло на кордонах. У січні 1596 року в Польщі й Великому князівстві Литовському почалася мобілізація збройних сил. Коронний гетьман Ян Замойський збирав військові підрозділи в Галичині, а його колега, литовський гетьман Криштоф Радзивілл, – у Білорусі.
Мобілізаційні заходи в Польській Короні набули великого розмаху. Проти козаків зібрали тридцять рот гусар (важко-озброєна кіннота), дванадцять рот козаків (легкоозброєна кіннота), чотири роти найманої піхоти й вісім рот відбірної піхоти. Крім них, у розпорядженні польських гетьманів були кварцяні роти – а це ще понад дві тисячі вояків. Разом військо Польської Корони становило понад вісім тисяч чоловік. Також литовсько-білоруська знать зібрала понад три тисячі війська та шляхетського ополчення.
Цікаво, що спроба польської влади організувати шляхетське ополчення, так зване посполите рушення, в українських воєводствах зазнала невдачі. Від збройного конфлікту самоусунувся князь Костянтин Острозький, а за ним і вся залежна та прихильна до нього шляхта, а також місцева влада Київського й Волинського воєводств. Шляхтичі Київщини та Волині, хоч іноді й потерпали від козаків, усе ж не бажали воювати з ними. Головною причиною було те, що частину козацтва, насамперед, козацької верхівки, становила та ж українська шляхта. Очевидне також і те, що козацькі стації не були великими, тож не налаштували переважну частину шляхти проти козаків. Козацтво було породженням українського суспільства, підтримувало тісні стосунки з усіма верствами населення, було потрібне всім для захисту від татарських нападів, тому розправа з ним суперечила інтересам українців. Складалася парадоксальна ситуація: козаки були потрібні всім, однак від них вимагали послуху.
