Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читаем книги онлайн без регистрации TXT) 📗
випивав, потім кинув бізнес і подався до батьків у Лапландію, пояснивши свій вчинок
давнім фінським прислів’ям: «Хочеш бути багатим - працюй у місті, хочеш бути
щасливим і вільним - стань оленярем!». Він обрав друге. Більше я його не бачила. Та хай
би й так, проте будинок він заповів дітям…
Однак мені було байдуже. Адже одружувалася я не з великого кохання. Просто в
той час, коли наштовхнулася на нього на місці «17С», якраз ширилися плітки, що мене
спишуть на землю. І я шалено нервувалася. Не знаю, чим я так насолила команді!
Мабуть, бортінженер вирішив взяти на моє місце свою приятельку. Але ж небо для мене
-все! Дехто боїться літати, а я могла б відкинути люк і легко пробігти по небесах.
Упевнена: ніколи б не впала! Одного разу я намагалася це зробити. Ось після цього
випадку, коли милий Арто допомагав моїй напарниці відпоювати мене водою, і почалися
репресії, чутки, балачки. Уявляю, як шипіли мої заздрісники, коли Арто забрав мене до
себе!
А вже згодом був цей музей…
-Не знаю, просто не знаю, що й робити… - чула, як говорить директор роува
Саатаннен. - Який тут може бути вихід?..
Вона не знала, що перегородка між її кабінетом та підсобним приміщенням
тоненька, мов картон. Чи, швидше, це в мене тонкий слух. Адже якщо людина має
тонкий смак, мабуть, і решта в ній - тонке, делікатне… - Який може бути вихід? -
продовжує роува Саатаннен, розмовляючи з адміністратором роува Пайве. - Що з нею
робити? От яка нещаслива доля! Зовсім сама, у чужій країні… Скільки ж її тут
тримати? На це місце давно претендує Ярмо. У нього чудова наукова монографія з
дитячої літератури.
-Та вона, корова, усім тут впоперек горла! - говорить роува Пайве і навіть зубами
клацає (вона недобра, ця адміністраторка!). - Невже сама не розуміє? Навіщо ви її
підібрали?!
-Ви занадто суворі, -уриває її директорка.
-Це ви занадто м’які, роува!-не вгаває адміністраторка. - її місце-у притулку для
самотніх.
Роува Саатаннен щось відповідає своїм тихим голосом, а мене поглинають
фантазії. Я уявляю бідолашну тлусту та самотню корову, котра бігає сніговою
пустелею в пошуках трави…
Я добряче вмиваюся у вбиральні музею. Тут так гарно! Всюди пластик, скло,
різнобарвні кахлі й дуже добре пахне (коли я літала, завжди пильнувала, щоб у вбиральні
нашого літака завжди був освіжувач повітря з полуничним запахом). Одягаю чудову
сукню - я зшила її сама, ще коли жила з Арто. Вона чорна, з мереживом і рюшами, талія -
низька, на грудях - великий оксамитовий бант, знизу - широка оборка. Вії та губи я
завжди ретельно підкреслюю - лишилася звичка від попередньої професії. Мені ж
працювати на людях!
Збираюся я швидко. І виходжу до холу. Сідаю на краєчок стільця за стійкою, де
панує роува Пайве, і складаю руки на колінах.
Невдовзі прийдуть перші відвідувачі. Я так чекаю на них, що не можу всидіти на
місці. Хвилююся, чи не зім’ялися бант чи оборка, поглядаю на себе в люстерко, поправляю
зачіску. Від хвилювання в мене пересихають губи.
Я працюю екскурсоводом у музеї Мумітролів. От і не вір після цього в долю! Через
цю книжку я й познайомилася з Арто. Потім я перечитала всі дев’ять книжок. І
зрозуміла, що вони написані про мене. Точніше, написані так, як могла написати їх я.
Коли до музею приходять діти і я воджу їх від стенда до стенда, від експозиції до
експозиції, я розповідаю їм нові казки - продовження історій про родину кумедних лісових
істот. Я розповідаю їх дуже тихо, щоб - не приведи Боже! - не почула роува Пайве!
Тільки одного разу якийсь хлопчак став сперечатися зі мною. Він був уже досить
дорослий і нахабний. «Ви ж не Туве Янсон!» - сказав він.
З того часу моє ім’я - Туве. Туве Янсон. І відтоді я боюся й не люблю дітей. Вони
занадто прискіпливі. У них спітнілі долоньки та вологі носи. Вони увесь час жують гумки
й видувають із них великі різнобарвні кульки саме тоді, коли я розповідаю їм дивовижні
історії. Про те, як я оселилася на острові разом зі своєю подругою-маляркою і ми
цілодобово створювали живі ілюстрації до моїх казок із дерева, каменю, скла, пап’є-маше
та інших підручних засобів. Завивав вітер, здіймалася хурделиця… Ми розпалювали камін і
виклеювали фігурки Мумітролів та їхніх друзів.
Зазвичай діти надувають кульки, гигочуть. А я клацаю вмикачем - експозиційну залу
поглинає темрява. Тільки таємничо мерехтять великі скляні куби з казковими
персонажами. У темряві вони оживають, їхні скляні очиська виблискують, носи
морщаться, вони починають рухатися і сміятися… Мені подобається спостерігати, як
лякається дітлашня. Як вони завмирають і перестають жувати. Я розповідаю про те,як жахливі маленькі істоти із чіпкими лапками нападають зненацька, приклеюються
долоньками до тіла бешкетника й заносять його далеко-далеко від дому. Можуть
вкинути в море. Або кудись далі… Я розповідаю про ненажерливе свято - Різдво, для
котрого люди готують гори салатів, пирогів, убивають ціле стадо корів і зграї індичок…
Краєм ока я стежу за коридором і, коли помічаю директорку або роува Пайве,
швидко вмикаю світло…
-Ось яка чудова письменниця жила в нашій країні! Ось які гарні казки вона писала
для вас, любі діти! - бадьоро закінчую екскурсію.
…О, я знаю: коли вони повернуться до своїх домівок і ляжуть у теплі ліжечка, їм
насняться Чіпкі Лапки. І вони - ті, хто кидає в мене камінці влітку й гострі крижинки
взимку, - довго ворочатимуться і схлипуватимуть уві сні.
А я ночую в музеї. Замикаю його за роува Саатаннен, котра йде останньою, і
залишаюся сама зі своїми маленькими друзями. Нехай роува Пайве та роува Саатаннен
вважають, що я сплю у своєму кутку. А дзуськи!
Я йду до зали, де блакитним світлом зблискують скляні куби з експозиціями. У них -
моя родина.
-Туве, тобі тепло? Тобі весело?-питає Мумі-мама.
-Туве, сьогодні прохолодно. Ти одягла теплі шкарпетки? - питає Мумі-тато.
Я плачу. Я розповідаю їм про небо, про своє місто, яке ніколи не побачу, і про те, що
мені немає кому приготувати індичку на Різдво.
І тоді всі вони виходять зі своїх прозорих кубів - родина Мумі Тролів, фрекен Снорк,Сніфф, Снусмумрик, -_ оточують мене веселим колом, співають і танцюють. І я співаю і
танцюю разом з ними. Вони ведуть мене до лялькової хатинки, у котрій стільки гарних
кімнат, просякнутих запахом зілля, мережані фіранки на вікнах, теплі ковдри, м’які
подушки і навіть крихітні свічечки на лакованому чорному роялі.
Мумі-мама вкладає мене в ліжко, завішене рожевою завісою, лагідно загортає ноги
своєю вовняною хусткою… - Спи, моя ріднесенька, - каже Мумі-мама. - Завтра настане
новий день. Я тебе нікому не віддам. Ти завжди будеш з нами… Я засинаю щасливою. У
мене немає підстав скаржитися на долю…»
Частина 6
…Я пишу швидко і недбало. Намагаюся устигнути записати все, нічого не
пояснюючи. Кваплюся, поки чорна діра не затягла мене у свою пащеку, щоб почуття
сорому і безвиході не поглинуло мене. Поки що мені це погано вдається, хоча тримаюся я
досить добре. І потім - ім’я… Велика магія інерції.
Я чесно віддаю касети головлікарю. Але перед тим прослуховую їх і - з проміжками
у кілька хвилин - натискаю на кнопку «Рекорд», тоді на них виходить якесь незрозуміле
жаб’яче кумкання.
-Розумієте, - пояснює мені головлікар (він гадає, що мені це цікаво, що я тільки тому
тут, аби написати величезний епос про його срану лікарню), - частіше за все
симптоматичні психози відбуваються на тлі картинної депресії, депресивно-маревного, галюцинарно-параноїдного станів, апатичного ступору, маніакальних розладів, конфабульозу, псевдопаралітичного і транзиторного корсаківського синдромів.
