Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читаем книги онлайн без регистрации TXT) 📗
…Біг, не розбираючи дороги, стрибав від куща до куща, а навздогін чулися постріли.
Валіза, цигарки, чоботи - все залишилося у клятому котеджі. Біг довго. Кілька разів
падав у болото, підводився і знову біг, доки звуки пострілів стали ледь чутні. Знесилений,ткнувся спиною в якийсь паркан, повільно сповз по ньому на землю і заплющив очі…
…Я завжди був улюбленцем долі. Друзі вважали мене душею компанії, а жінки
ніколи не залишали мене першими. Я все вирішував сам.
І раптом ця життєва програма загальмувала, усе пішло шкереберть. Три роки я
перебував у розпачі, напружено міркував, чому вона залишила мене. А потім поїхав сюди:вона завжди мріяла про дику безлюдну землю…
Незчувся, як заснув - ось так, у багнюці, під чужим парканом. Тепер у мене не було
ані грошей, ані чистої білизни. Прокинувся від неприємного звуку. Зазирнув у щілину
паркану: на подвір’ї двоє чоловіків пиляли дрова.
Одному було років шістдесят, другому - сорок. Ймовірно, це були батько та син.
Вигляд мали досить нормальний Я відчинив хвіртку й нерішуче завмер. Обидва, кинувши
роботу, пішли мені назустріч. Про всяк випадок я кинув погляд на гостро заточений
кілок, що лежав неподалік. Старший чоловік заговорив привітно, пригостив
самокруткою, в яку насипав якесь невідоме мені зілля. Нарешті я зміг поговорити
нормально, поставити запитання. І, почавши здалеку, дізнався, що на острові з давніх
часів мешкають чотири родини - ті, що залишилися від переселенців, які прибули сюди в
пошуках спокою. Я згадав позавчорашній буревій, холод, мокру землю, що вібрувала під
ногами, мереживо павутиння, напнуте поміж стовбурами…
-Вам, мабуть, доводиться тяжко?..
-Нам байдуже, - відповів батько. - У цьому і полягає сенс Спокою. Вам цього не
зрозуміти… І ніколи не зрозуміти. Тому ми і не приймаємо чужих.
-Нікого з них?
-Нікого…
-Отже, я перший?
Син трохи закашлявся, батько постукав його по спині. Ми помовчали. Я -
розмірковуючи про те, як повести розмову далі, вони… Мені здалося, що вони думають
про те саме.
Тобто ваша мета - спокій? - спробував сформулювати свою цікавість я. -Але ж
повинна бути ще життєва філософія, котра змушує вас жити ось так - ховатися від
цивілізації, прогресу, нових знань…
-У нас усе своє. Ми не підпорядковуємося чужим законам, - відповів батько. І
перейшов до розлогих міркувань про мораль Гондвани. Промова його була задовгою й не
зовсім зрозумілою, наче стародавні письмена. Я спробував проникнути в її суть,
виокремити головне. Раптом воно саме чітко постало в моїй уяві, ніби звід певних
правил. Ось вони: а) добро тільки тоді залишається добром, коли ти шкодуєш, що
втратив його; б) втративши його випадково чи свідомо, ти сподіваєшся все повернути і
страждаєш від того, що воно - десь поруч і належить комусь іншому; в) тому його
варто власноруч покласти на жертовне вогнище; г) тоді віра в нього залишається
незмінною, у чистому вигляді; д) адже ти будеш певен: ТАКОГО більше ні в кого немає і
ніхто не скористається ним. Воно - всередині тебе. Назавжди.
-Нічого собі! - усміхнувся я. - Це означає, що, побачивши гарну квітку і збагнувши її
безкорисну чарівність, її треба… з’їсти, знищити, розтоптати?
-Так, - напрочуд серйозно відповів батько.
-Звичайно, - підтвердив син.
Я закляк, усмішка сповзла з мого обличчя, а чоло вкрилося холодним потом. Те, що
спало мені на думку в цю коротку мить, не вкладалося в жодні слова - тільки в нудотний
жах і тремтіння в кінцівках, як перед операцією…
Намагаючись нічим не виказати свого стану, я попросив води й на тремтячих ногах
увійшов за господарями в будинок. Роздивився. Вогнику кутку за завісою. Розмитий обрис
за нею…
Я відсторонив простягнуту руку з кухлем, зробив крок назустріч тьмяному
палахкотінню, відгорнув тканину. На двох цвяхах, ніби розіп’ятий метелик, висіла
шифонова хустка. Мій подарунок - із рожевою (під колір босоніжок) облямівкою…
-Що це? - захриплим голосом запитав я.
-Даремно ви так… - насупився батько. -Ви спаплюжили частину нашої моралі.
Ніхто не має права бачити реліквії. Якщо хочете вціліти - негайно тікайте звідси! Поки
ще є час до Великої Ради…
Але мене не треба було просити про це двічі. Я вискочив за поріг. І знову біг. І - не
брешу! - краще б мені услід стріляли! Цього разу я не намагався б ухилитися… Призахідне
сонце опускалося на острів важким червоним щитом, тиснуло на мозок. Я біг, обхопивши
голові руками. Мені хотілося рити землю біля кожного нагорі ба, під кожним деревом.
Жах змінився люттю: я переверну цю багнисту землю, просію її всю крізь пальці, але
знайду… Що? Що я хотів відшукати?!
Щось боляче вдарило мене у скроню. Непритомніючи, ще встиг подумати, що чиясь
куля все-таки влучила в мене…
Але помилився. Це був звичайний удар об дерево, котрий вибив мене з колії аж до
ранку. Прийшовши до ями від холоду й розплющивши очі, побачив хлопчика. Він стояв
наді мною нерухомо, немов пам’ятник.
Йому було років сім. Побачивши, що я живий, він із пересторогою відступив у тінь.
Тамуючи біль, я підвівся і сів. Вигляд у мене був яку справжнього клошара, та мені було
байдуже. «Байдуже!» Ось воно, це відчуття, що спустошує і несе спокій. Я тоскно
поглянув на хлопчика - вочевидь, це був нащадок четвертої родини, яка жила на острові,останній могіканин цієї дивної місцевості, остання жертва моралі. Я гукнув до нього.
Діти не брешуть, і я мав надію саме зараз почути правду. Всю правду, хоч би якою гіркою
вона була. Але хлопчик вичавив зі свого горла якийсь незрозумілий звук, показуючи на свої
вуха і рот. Він виявився глухонімим…
Я махнув йому рукою, він боязко наблизився, сів поруч і допитливо подивився мені в
очі. Я понишпорив у нагрудній кишені й вийняв зібгану світлину, розправив її на коліні й
показав хлопчику. Він низько схилився над нею, виразу його обличчя я не бачив.
Потім швидко підвівся. «Зараз втече», - вирішив я. Він справді відскочив від мене на
кілька метрів і раптом…
О, це була справжня вистава! Він став дивно рухати зображаючи чиюсь ходу, -
погойдувався, трохи кульгаючи, злегка скособочивши стопу. Тягнув носок, як невправний
танцюрист. Все це виглядало смішно й навіть граційно. Потім він завмер із питальною
розгубленістю поглянув на мене. «Що?» - кивком голови запитав я.
Тоді хлопчик зробив ще дивніший жест: ніби розчісує довге волосся, хоча сам був
майже лисим. Вочевидь, таким чином він хотів розважити мене. «Досить! Молодець!» -
жестом похвалив його я, все ще морщачись від, болю.
Але він не вгавав. Нервово помахав у повітрі своїми худими рученятами, ніби
витираючи попередні картини. А потім зробив ще дивніший рух: відкинув з обличчя уявне
пасмо й провів п’ятірнею по голові спереду назад, ніби відкидаючи невидиму гриву волосся
собі на спину. Я закляк. Я побачив її. Так чітко, що в мене занило серце. Як я міг забути ці
жести?! Хлопчик копіював їх так точно, ніби був природженим актором…
Я схилився над фотокарткою і вперше за все життя звідав, що таке сльози.
Хлопчик сів поруч і тицьнувся в моє плече. Я відчуй що сорочка в тому місці одразу
промокла…
Скільки ми так просиділи, не знаю. Добре, що він не міг говорити. Власне, я більше
нічого не хотів знати. Я думав про добро, котре колись належало мені. Про те, що нічого
не знаю про життя, нікому ніколи не допоміг, знав і вмів так мало, що мені нічого було
віддати іншим. І тому міг би жити вічно - порожньо й байдуже. Міг би стати
достойним мешканцем Гондвани. Коли сонце увійшло в зеніт, хлопчик захвилювався,підхопився. Я злякався: не хотів втрачати його й не хотів іти за ним. Мабуть, його
