»Теорія та методика навчання математики, фізики, інформатики. Том-1» - Автор неизвестен (бесплатные книги полный формат .txt) 📗
Тобто, поняття “людина”, “особистість”, “індивідуальність” знаходяться у єдності та тісному зв‘язку і відрізняються ступенем соціальної активності людини, але найбільш близьким до процесу навчання є поняття “індивідуальність”.
істота, кожний живий організм, що
індивідіснує самостійно.
окрема людина, особистість.
людинавищій представник живих організмів на Землі, суб’єкт
суспільно-історичної діяльності і культури.
особистістьособливий рівень соціального розвитку людини.
відмінність в біологічному змісті
(життєдіяльність).
індивідуальність
відмінність в соціальному змісті
(діяльність).
Схема 1.
Отже, індивідуальність – особливе в індивіді, сукупність тільки йому притаманних особливостей і якостей, що робить людину одиничним утіленням типового та загального (В.М. Володько). Індивідуалізацію В.М. Володько визначає як процес розвитку й формування особистості, що спрямований на індивіда, його індивідуальність як об’єкт цього процесу.
Найбільші утруднення при визначенні поняття “індивідуалізація навчання” викликає та обставина, що змішуються два таких поняття, як “індивідуалізація” і “диференціація”. Надання переваги тому або іншому слову в педагогіці – це питання традиції або домовленості. Недоцільним є і використання цих термінів у якості синонімів (І.Е. Унт).
Впровадження в практику навчально-виховної роботи принципу індивідуального підходу потребує розробки системи впливу на учня з урахуванням його індивідуальних та вікових можливостей, тобто впровадження диференціаціїнавчання.
Розкриття сутності диференціації навчання вимагає наукового визначення поняття “диференціація”. Про важливість аналізу наукового поняття “диференціація” у педагогіці пишуть вчені С.У. Гончаренко, О.І. Бугайов, Д.І. Дейкун, П.І. Дроб’язко, В.М. Володько, І.Е. Унт, А.А. Кірсанов, Є.С. Рабунський, М.Є. Полєнова, О. Братанич та багато інших дослідників.
Існують різні аспекти щодо дослідження диференціації як наукової категорії: біологічний, філософський, соціологічний, психологічний та ін.
Логіко-семантичний аналіз поняття “диференціація” було зроблено на основі вивчення статей словників та енциклопедій. Слово “диференціація” походить від латинського differentia, що означає різницю, відмінність. Поняття “диференціація” визначається при цьому як: 1) розділення, розтин, розшарування цілого на різні частини, форми, сходини; 2) виникнення в організмі ( або окремій його ділянці) у процесі розвитку морфологічних і функціональних відмінностей.
В біологічному аспекті розглядають диференціацію філогенетичну (розтин єдиної групи організмів на дві або кілька в процесі еволюції; процес видоутворення, що супроводжується виникненням ієрархічної системи форм), онтогенетичну(виникнення різниці між однорідними клітинами та тканинами, що приводить до спеціалізації), статеву.
В філософському аспекті диференціацію поділяють на структурну (наявність певної структури системи) і функціональну (процес розширення функцій окремих елементів). Теорію диференціації було започатковано в кінці 19 віку англійським філософом Г. Спенсером, який проголосив її загальним законом еволюції матерії від простого до складного.
Сучасна соціологія (структурно-функціональна школа Т. Парсонс та ін.) розглядає диференціацію як розтин соціального цілого або його частини на взаємопов’язані елементи, як процес, що веде до виникнення різних видів діяльності, ролей і груп.
У психологічному аспекті диференціація - це різниця як між індивідуально-психологічними особливостями особистостей, так і між їх групами. Аналізуючи різні аспекти розгляду поняття в статтях словників і енциклопедій, можна зробити висновки, що диференціація – це
по-перше, наявність відмінностей окремих груп цілого (структурна диференціація);
по-друге, процес розділення цілого на типологічні групи за певною ознакою (функціональна диференціація).
Таке структурно-функціональне визначення диференціації лежить в основі визначення таких педагогічних понять, як “диференціація навчання”, “диференційоване навчання”, “диференційований підхід у навчанні”, “диференціація освіти”.
Аналіз психолого-педагогічної літератури показує, що не існує однозначного підходу до визначення такої складної й багатоаспектної категорії, як “диференціація навчання”. Різні автори підходять до її визначення з різних позицій, із різних аспектів, вказуючи на структурні або функціональні ознаки поняття, розглядаючи його з точок зору
а) побудови шкільної системи (де і кого навчати);
б) змісту освіти (чому навчати);
в) процесу навчання (як навчати).
Аналіз різних підходів до визначення диференціації навчання дозволяє зробити висновок, що
з позиції психології, це урахування різних індивідуальних особливостей учнів і створення відповідних сталих (або тимчасових) типологічних груп учнів для окремого навчання;
з точки зору педагогічного підходу, це система впливу на учнів, яка максимально відповідає їх нахилам і можливостям;
з точки зору дидактико-методичного підходу, це диференціація змісту навчального матеріалу, методів і форм навчання.
Об’єднуючи всі ці підходи, під диференціацією навчання можна вважати різний підхід до груп учнів або окремого учня, що передбачає організацію навчальної роботи, різної за змістом, обсягом, складністю, методами й засобами.
Отже, якщо індивідуалізацію навчання можна розглядати як реалізацію індивідуального підходу до учня, то диференціацію – як реалізацію диференційованого підходу. При цьому диференційований підхід у навчанні є необхідною умовою впровадження принципу індивідуального підходу через систему диференційованого навчання.
У психолого-педагогічній літературі існують різні підходи щодо тлумачення поняття “диференційоване навчання”. Деякі автори не розрізняють поняття “диференціація навчання” та “диференційоване навчання” (М.Є. Полєнова, С.П. Логачевська та інші), але більшість дослідників не визначають ці поняття синонімічними.
Під диференційованим навчанням розуміють організаційну систему пізнавальної діяльності учнів, за якої групи учнів формуються за певною ознакою і навчання проводиться за різними навчальними планами і програмами з максимальним урахуванням індивідуальних особливостей учнів (С.У. Гончаренко, В.М. Володько, П.І. Дроб’язко, І.С. Якіманська та інші).
Діалектика співвідношення понять “диференціація навчання” і “диференційоване навчання” дозволяє говорити про їх єдність, але не тотожність.
Таким чином, диференційоване навчання можна розглядати як характеристику організаційних форм процесунавчання в умовах диференціації.
Орієнтація на індивідуальність учня вимагає, щоб диференціація навчання враховувала внутрішні потреби школярів, вона повинна торкатися всіх компонентів системи навчання та всіх ступенів школи.
Отже, сучасна тенденція в розкритті сутності диференціації навчання полягає в тому, що диференціацію навчання розуміють як систему, яка лежить в основі навчально-виховного процесу (тобто є організаційно-методичним принципом побудови школи) і спрямована на реалізацію індивідуального підходу в навчанні.
НАВЧАЛЬНІ САМОСТІЙНІ РОБОТИ
ТА ЇХ МОДЕЛЮВАННЯ НА ПРАКТИЧНИХ ЗАНЯТТЯХ
З МАТЕМАТИКИ У ПЕДАГОГІЧНОМУ ВУЗІ
Р.Л. Дітчук, Л.О. Оленич
м. Дрогобич, Дрогобицький державний педагогічний університет ім. І. Франка
Кожний метод навчання, як відомо, має дві сторони: внутрішню і зовнішню. Внутрішня сторона методу навчання, найбільш цінна з педагогічної точки зору, – це інтелектуальний розвиток тих, що вчаться (засвоєння знань, вироблення вмінь, формування мислення, набуття компетентності). Зовнішня сторона методу полягає в керуванні педагогом навчально-пізнавальною і розвивальною діяльністю тих, що вчаться.
