З мапи книг і людей (Збірка есеїстики) - Забужко Оксана Стефанивна (мир книг TXT) 📗

Червень 2001 року

Непроявлені плівки Мішеля Нострадамуса [63]

Змирімося з очевидним: майбутнє завжди буде для нас «за туманом», — а за туманом, як співається в народній пісні, «нічого не видно, тільки видно дуба зеленого». Дуба то видно, а от лісу, в якому він стоїть, — ні. Навіть якщо якісь подробиці близького чи далекого майбутнього вилонюються із суцільної мли, то, ніколи сповна не знаючи приналежного їм контексту, ми щоразу не на жарт ризикуємо розтовкти собі лоба об кожен такий «окремо взятий стовбур», — особливо якщо приймаємо його об'явлення за керівництво до дії. Саме тут чаїться потенційна небезпека всіх ворожінь, пророцтв, астрологічних прогнозів (маю на увазі, звісно, не ті, що публікуються в бульварній пресі, а «серйозні», тобто виготовлені професіоналами-езотериками), — одне слово, всіх без винятку спроб «розвести туман» людськими руками.

Утім, від цієї небезпеки ми звичайно захищені тим, що безнадійно позбавлені ключа до відчитання віщунських «шифрограм», — принаймні для сучасної культури це мова, куди темніша за якісь там піктографічні письмена загиблих цивілізацій. Пригадаймо, як іще на початку нашого, нівроку йому, веселенького століття мордувалась була невчитністю власних пророчих візій Лесина Кассандра (і, треба розуміти, вкупі з нею сама Леся Українка!): мовляв, і голоси чує, і «картинку» бачить, а як те все прив'язати до реальних подій сьогодення — Бог відає: «я не можу / сказати: тут воно або он там». Та що там Кассандра — кожен із нас сам здоров знає, що будь-які провіщення, а чи то «сигнали» з майбутнього (у вигляді хоч би й снів абощо), «прояснюються», стаючи по-справжньому врозумливими, — гай-гай, лише по тому, як справдяться. «Нормальне» віщування попервах завжди звучить як маячня шаленця, навіть коли воно жорстко фіксоване: приміром, замість «Ви потрапите під трамвай» — «Вам одріжуть голову», як ото Воланд Берліозові… Можу згадати приклад і з власного досвіду: позаторік я замалим не позбулась була ока — порізалась інфікованою контактною лінзою, в результаті — виразка рогівки, місяць у лікарні, півроку з більмом і потім іще майже рік лікарського нагляду, словом, купа вражень, — так ось, того вечора, коли це сталося, мій чоловік, що мирно собі спав у кріслі перед телевізором, зненацька на мить скинувся й забурмотів: «У тебе пенсне розбилося… Праве скельце випало…», — і далі ще якісь подробиці свого високохудожнього сну, з яких я тільки посміялася, — а рівно за годину мені вже було не до сміху. А ще згодом, у лікарні, куди мене відтарабанила «швидка», залишалось хіба лікті собі кусати: ну й чого було не прислухатися до того спросонного лепету та не зняти зараз-таки прикру лінзу, прямим же текстом «попереджали»?! Але то-то й ба, що «текст» той робиться для нас «прямим» не раніше, аніж життя його «проявить», як фотоплівку, — «непроявлену» ж плівку ми читати не вміємо, хоч би як силкувалися.

Це я все до того, що, далебі, не знаю безпліднішого чтива за сучасні, мільйоновими накладами продуковані коментарі до славетних «Центурій» Мішеля де Нотр-Дама, інакше Нострадамуса (1503—1566) — одного з найавторитетніших провидців усіх часів і народів, що круто ввійшов у масову моду саме тепер, на порозі нового тисячоліття, чи то пак нового еону (висловлюючись астрологічно грамотно), чи то пак (іще грамотніше!) — епохи Водолія. Нострадамуса гарячково перекладають, студіюють, екранізують (атож!!!), вивертають на всі боки й роздивляються на світло в намаганні відшукати щось на кшталт партійної директиви, мовляв, «верной дорогой ідьотє, таваріщі», — і все воно врешті-решт виявляється курям на сміх, бо сливе кожен рік обертає на макулатуру попередні «наукові» прочитання принаймні кількох Нострадамусівських пророцтв-чотиривіршів — в міру того, як вони справджуються.

Бо вони таки справджуються, нікуди не дінешся: бісів француз (між іншим, придворний астролог Катерини Медічі), поза сумнівом, точно «бачив картинку», хоч йому незрідка й бракло підручних образів її відтворити. Тому, наприклад, тільки в добу авіації та газових атак стало зрозуміло, що загадковий, від XVI століття, «le pourceau demi-homme» («кабан-півчоловік») в одному з катренів, де «в небі точиться бій», «гучно ревуть тварюки» і «серед ночі встає сонце», — то не що інше, як портрет льотчика в протигазі — так, як він сидить («півчоловіком») у кабіні відкритого літака Першої світової. Мило, нічого не скажеш, але як таке було розчовпати Нострадамусовим сучасникам?

А скільки мізків марно сушилося в намаганні розшифрувати не раз повторювану в «Центуріях» таємничу анаграму «ватага великої Німеччини» — «Hi?ter», доки в 1939-му році на неї звернула увагу схибнута на астрології пані Ґеббельс! До речі, нацистські коментарі до Нострадамуса (для цього Геббельс навіть спеціально припровадив був зі Швеції фахівця-астролога) — чи не найліпший доказ безпорадности XX століття перед «пророчою мовою»: швед-ворожбит поставився до доручення своїх працедавців із повною відповідальністю й понавичитував із «Центурій», їм на втіху, безліч вельми обнадійливих прогнозів — всюди запанує «новий порядок», і від нього впаде «велика варварська імперія» — читай, Сталінова. Не втримаюся від спокуси навести цей фатальний для Гітлера-«Гістера» катрен повністю (в своєму перекладі) — тепер, коли друга частина його справді «проявилась», це особливо цікаво:

«Віковий солярний цикл» (в ориґіналі «le siecle de Phoebus» — «вік Сонця») — це XX століття, незадовго перед кінцем якого, добре казали дядько Мішель, «велика варварська імперія», СРСР, таки загинула, тож нинішнім її повторним «собіратєлям» можна з легким серцем порадити таки розслабитися (в іншому місці Нострадамус визначає вік «нового Вавилону», започаткованого «жовтневим потопом», іще точніше — «сімдесят три роки й сім місяців»: помилившись, отже, тільки на два місяці, якщо рахувати не до формальної Біловезької угоди, а до серпневого путчу з «відколом» України, — одначе це пророцтво нацистські астрологи необачно пустили повз вуха). Штука, проте, в тому, що досі не встановлено, чи і як пов'язані в Нострадамусових катренах перший і другий двовірш (нерозгаданою залишається навіть уживана ним нумерація: катрени згруповано в «сотні» — «центурії» — без жодної видимої системи, причому сьому сотню чомусь залишено «недоукомплектованою», — якийсь глузд у всій цій цифровій символіці, вочевидь, мав би бути, але що вдієш, коли жодного коду до неї Нострадамус нам подати не схотів!). Відтак туманний «новий закон» — «до Сирії, Юдеї й Палестини» — зовсім не конче мав означати гітлерівський «новий порядок», бо аж ніяк не ґарантовано стояв у причиновому зв'язку з наступним двовіршем про загин СРСР, як того щиро баглося Ґеббельсу і Ко.: що то за «закон» такий (невже поширення НАТО на ціле Середземномор'я?) — нам, схоже, ще тільки належить дізнатися. І так — із кожним «непроявленим» пророцтвом, хоч за яке візьмись. Одне слово, «тільки й видно дуба зеленого»…

Стосовно нашого часу «дубів» по «Центуріях» порозтицяно особливо багато: астрологічно, повторюю, це вельми важлива епоха — переломова (брр!..). Коли наприкінці 1990 року я, на замовлення одного, натоді квітучого видання (а більше все-таки з власної невсипущої цікавости!) «припухала» над старофранцузьким текстом «Центурій», то, приміром, усі згадки про «кров» у Балканському реґіоні — а їх там траплялося чимало, — ще крилися непроглядним мороком, і я воліла їх обминати, зосереджуючись більше на минулому, тривкому й перевіреному. Сьогодні, всього за яких дев'ять років (термін нікчемний, зважаючи, що в «Центуріях» зашифровано інформацію про події до 3747-го року включно!), «плівку» значною мірою проявлено. З'ясувалося, зокрема: