Інші пів’яблука - Вдовиченко Галина (книги серии онлайн txt) 📗
Після того як вона відмовилася повертатися на телебачення, шукала чогось такого, що давало б час на неспішні ранки, тривалі дні, наповнені вечори. Багато хто не пізнавав Луїзу цікавився, невже їй подобається працювати якихось два дні на тиждень – їй, активній, невтомній та вигадливій? Саме так, двох днів їй було досить.
Вона впивалася тим, чого не мала ніколи: ні тоді, коли викладала англійську мову на експрес-курсах, ні тоді, коли перекладала інструкції про користування побутовою технікою, ні тоді, коли була референтом у фармацевтичній фірмі, менеджером з персоналу, піарником у страховій компанії… Вона ніколи не мала страху перед новою роботою. Ніколи. Їй навіть подобався цей бадьористий стан, коли вона все починала спочатку. Він змушував її надавати собі нового, ретельно продуманого, зовнішнього вигляду, оперативно оцінювати ситуацію на місці, прикидати, з чого почати розмову, чим закінчити і чим запам’ятатися потенційному роботодавцю. Вона невимовно гарнішала в такі кризові моменти й відкривала в собі нові можливості. Кілька років тому їй нарешті здалося, що вона знайшла свою справу, але незабаром була змушена піти з телебачення разом з Конем, а без них обох – її як автора та ведучої і його як режисера – програма «Потвора» зробилася геть іншою. Відтак зійшла на пси і зникла з екранів.
З Геленою, теперішньою своєю директоркою, Луїзу звів випадок. Луїза якось допомогла їй улаштувати бізнес-семінар із фінальним урочистим частуванням. Одноразова робота, на яку її запросила Геленина товаришка – теж бізнес-леді. Гелена побачила Луїзу в роботі, трохи з нею поспілкувалася, а вранці зателефонувала: «Попрацюєте гостесою ще на одному заході? В моїй фірмі?» Їй, як повідомила, сподобався Луїзин голос.
Голос. Луїза володіла ним, як Башмет своїм альтом Тесторе. Голос був той інструмент, яким вона могла досягти всього.
Гелена – як з’ясувалося, неврівноважена, надмірно емоційна особа – заходилася вихваляти свою нову помічницю. Луїза почувалася ніяково під невсипущою увагою та нестримною зливою оцінок. Хоч що зробиш – чудово, знаменито, грандіозно! Вона навіть якоїсь миті запідозрила свою начальницю в непрофесійній зацікавленості до себе. Гелені подобалося в Луїзі все: жести, манера сидіти, хода і над усе голос, його тембр, його вібрації, модуляції, інтонації… Гелена навіть почала неусвідомлено копіювати ці інтонації, купила собі жіночу файку, щоб курити разом із Луїзою. Це вже було занадто.
А згодом до Луїзи долетів уривок фрази, що її сказала Гелена своїй товаришці: «… і так триматися – це ще треба повчитися… з такою спиною…».
«Он воно що, – усміхнулася Луїза, – спина моя її дивує: погляньте, мовляв, партнери та партнерки, яка екзотична горбунка на мене працює».
Луїза обрала певну модель поведінки з роботодавицею, привітно-відсторонену, і відтоді почувалася доволі комфортно. Її професійні обов’язки були нескладні: вона вітала учасників семінарів, занотовувала в блокнот особливі прохання – кого з ким варто садити за один стіл, а кого з ким нізащо, запам’ятовувала огром інформації і вміло її застосовувала. Іноді їй допомагав стриманий Богдан, дорученець в особливих справах, як жартома відрекомендувала його Гелена. Богдан мав зовсім безбарвну зовнішність, не було в ній за що зачепитися оку.
Незабаром Луїза зметикувала, що цим розгалуженим підприємством із суперечливими й заплутаними підрозділами орудує Геленин чоловік, а сама Гелена відповідає лише за клуб ділових людей, де збираються раз на місяць.
Дивним видався Луїзі той клуб, у який приходили після дзвінків-нагадувань: вона мала особисто запросити кожного. Члени зборів реєструвалися й дуже швидко прощалися.
Не такою відкритою і щиросердою, як видалося спочатку, була Гелена. Проте вона й далі напускала на себе простодушну приязність, називала Луїзу в своєму товаристві помічницею, і ця помічниця супроводжувала її під час подорожей та зустрічей. За добру платню.
Усе було поки що досить нечітким і невизначеним, у всьому ввижалася якась загадка. Але таємниці Луїзу приваблювали, наче додатковий бонус у новій роботі, хоч вона не зовсім розуміла, що це за бізнес, у якому вона працює.
…Грюкнули двері – ті, що вели до вітальні через невеличкий коридор, із якого можна було потрапити до майстерні й до гаража. Ігор залетів енергійною ходою, майже бігцем. Його світло-сірі очі сяяли. Задоволений собою чоловік ледве стримував радість, з чого жінки зробили висновок: те, що він робить тепер у майстерні, йому вдається.
– Голодний як пес. Привіт, Луїзо! Хочу їсти, дівчата!
Заходилися його годувати.
Він їв апетитно, пожадливо, наганяв бажання знову сісти за стіл.
– Куричу, що це буде? – запитала Луїза, кивнувши в бік майстерні. – Я бачила, як ти працюєш.
Він скинув брови: бачила? Не допитуючись, де і коли, одразу відказав:
– Крісло. Це буде крісло.
– Крісло? – здивувалася Луїза.
Того завзяття для крісла було забагато.
– Звичайне крісло? – перепитала.
– Сподіваюся, незвичайне.
Він підвівся, пішов до хлібниці й повернувся з новим куснем хліба.
– Сиди, – сказав по дорозі забудькуватій Магді, ще й потилицю їй полоскотав. – Зовсім незвичайної форми буде крісло. Я вже й назву йому вигадав. – Прожував і вимовив чітко: – «Хаджибей». Це буде крісло «Хаджибей». Одесит один замовив. Знаєте, що таке Хаджибей?
Обидві занадто поспішно кивнули. Кожна з них могла висунути кілька версій, проте вони в жодній не були певні. Усі варіанти належало перевірити в Інтернеті чи в довіднику.
Ігор міг зробити з дерева будь-що. Цей дар він виявив у собі кілька років тому ще коли працював у видавництві. Воно закрилося. Ігор казав тоді: «До кращих часів», – але знав, що вороття вже не буде, принаймні для нього. На той час він уже мав нове діло і добре ним заробляв. Його крісла та столи замовляли ті, хто міг дозволити собі обставити маєтки ексклюзивними меблями. Замовлень не бракувало. Але зі своїми першими роботами – кріслом «Хазяйка», що було Магдиним троном, і своїм улюбленим «Шерханом» із високою спинкою – він ні за які грубі гроші не попрощався б, хоч вони й мали деякі ґанджі. Ці крісла стояли тут-таки, у цій великій вітальні-їдальні-кухні. І дитячі кріселка були тут – «Кай» і «Герда». Ігор змайстрував їх не знати нащо, коли не було ще ні доньки, ні сина. А надії на те, що вони з’являться, вже не було… Майбуття надсилає нам виразні сигнали, але від нас залежить, вловимо їх чи пропустимо. Курич, певно, усе правильно відчув, хоч і підсвідомо, бо чого б це змайстрував наперед два крісла – дівчаче і хлоп’яче…
– А ти думала, що я роблю? – Курич задоволено затримався на улюбленій темі.
– Не знаю. Щось таке, що ми впадемо.
– Ну… Впадете… Аж такої реакції на мої крісла я не чекаю.
Ігореві сяйнула якась думка, він підвівся зі свого «Шерхана», що мав уже добряче потерті, заяложені бильця, поклав серветку коло порожньої тарілки.
– Зараз, – сказав.
І зник за дверима. Дівчата ззирнулися: що вже надумав?
– Заплющте очі! – гукнув з-за дверей.
Вони послухалися.
Кроки, шурхотіння, легкий стукіт, кахикання в кулак.
– Розплющуйте.
На столі – яблуко Пінзеля. І ще одне яблуко Пінзеля.
Два однакові дерев’яні яблука, клоновані плоди. Їхнє неповторне яблуко, унікальне творіння сницарської майстерності, і поруч – брат-близнюк. Другого такого яблука бути не могло. Але Ігор Курич його вирізав.
Порівняння лише докинуло переконливих аргументів. Воно так само рознімалося легким поворотом рук. І всередині було таке саме. Луїза з Магдою перевірили – з такими самими чарунками та зернятками, з хробачим ходом і навіть із ледь виразною опуклістю, що скидалася на обличчя.
– Це ти?… – уточнила Луїза. – Ти яблуко зробив?
– А хто ж? Витяг ваше яблуко, і так до нього приступав, і сяк. Кілька шматків липи зіпсував. Здавалося, ніби проста робота, а берешся до неї – нічого не виходить…
