Роксолана - Загребельный Павел Архипович (е книги .txt) 📗

Вона підвелася. Була така заввишки і так само тонка й зграбна, як Рушен. Ібрагім чомусь подумав, що вони мають сподобатися одна одній. Вклонився валіде, супроводжував її до переходу у святая святих.

Волікти за собою євнухів було гидко, але довірити цю справу нікому не смів. Мовчки проїхав із своїм почтом крізь Браму яничарів, повз темне громаддя Айя-Софії, біля обелісків Іподрому. Вдома прогнав слуг, звів євнухів валіде зі своїми, пішов од них на чоловічу половину, ждав пронизливого дівочого крику, зойків, ридання, але нагорі панувала тиша, тоді не витерпів, пішов туди сам. Чорні євнухи з одягом Рушен у руках одуріло ганялися за нею по тісній напівтемній кімнаті, а дівчина, стріпуючи довгими своїми розпущеними недбало косами, втікала від них, вигинаючись спиною й стегнами, з грудей їй рвався чи то сміх, чи то схлип, очі зелено палали, мовби хотіли спалити нечестивців пекельним вогнем, ніздрі тріпотіли в знесиленні й відчаї. Побачивши Ібрагіма, Рушен вказала на нього пальцем, затряслася у нервовому сміху:

— І цей прийшов! Чого прийшов?

— Подивитися на тебе востаннє, — спокійно сказав Ібрагім.

— Уперше!

— Так. Але й востаннє.

— То дивись. Ті вже дивилися! Шукали в мені. Чого вони шукали? Звели тепер задушити мене, як це у вас ведеться.

— Не вгадала. Прийшли взяти тебе в дарунок.

— Дарунок? Хіба я нежива?

— Май терпіння дослухати. Хочу тобі великого щастя.

— Щастя? Тут?

— Не тут. Тому й дарую тебе самому султанові. В гарем падишаха.

— В гарем султана? Ха-ха-ха! Тоді навіщо ж роздягав?

— Поглянути на твоє тіло.

— А що скаже султан?

— Маєш мовчати про це. А тепер прощай. І одягнися. Він одвернувся і попрямував до сходів. «І порядні жінки — благоговійні, зберігають тайне в тім, що хранить аллах».

КНИГА

Людині заповідано (і не наяву, а вві сні, щоб мало вигляд пророкування): читай!

Не відаючи що, не знаючи як і де і яким способом, — читай!

Призначення твоє на землі й у світі: читай!

Читай на землі сліди живі й мертві, камінь і пісок, у листі дерев і в травах, у сонячнім мареві й у дощовій імлі, в течії рік, в очах дітей і жінок, у бігові оленя, в пострибі лева, у співі птахів, у горінні вогню, в мерехтінні зірок, у безконечних просторах неба — читай!

Вогненні літери випечені в твоїм серці й у мозку, вийдуть з серця і мозку, засяють яскравіше за всі самоцвіти землі, запалають яскравіше всіх вогнів небесних — читай!

У книзі буде про жінку й трапезу, про тварин, серед яких житимеш, про здобич і каяття, про громи небесні й темні ночі, про світло й бджолу, про перепони й віру, про мурашку й покоління, про ангелів і поетів, про сади й дим над багаттям, про вічні піски й перемоги на болотах, про гори й зорю над наметом, про місяць, і залізо, і охоту до намноження, і вознесіння, й падіння, і страсті, й смерть неминучу, і «знайте, що життя найближче — забава, й гра, і красування, й похвальба серед вас, і змагання у множестві майна й дітей, подібно до дощу, парості від якого викликають захват у невірних; згодом вони в’януть, і ти бачиш їх зжовтілими, тоді бувають вони соломою, а в останній — дужча кара — і прощення від аллаха, і благословення, а життя ближнє — тільки користування оманливе».

Вчені ходжі читали коран коло султанських гробниць, поставлених на пагорбах Стамбула, де колись стояли візантійські храми.

Венеціанські баїли-посли збирали по місту плітки, щоб згодом переповідати їх для усієї Європи.

Мудрий Кемаль-паша-заде вів щоденник нового султана Су-пеймана.

Кемаль-паша-заде переказав для покійного султана «Гулістан» великого Сааді. Написав поему про кохання Юсуфа і Зулейки, зробив безліч тлумачень корану і шаріатського права-меджелле. Приставлений до Сулеймана ще в Манісі, він поїхав за новим султаном до Стамбула і супроводив його в усіх походах, старанно нотуючи все добре й лихе, аж султан не стерпів і спитав свого найближчого словоскладача, чи заносить він у щоденник також про султанських жон і дітей.

— Ваша величність, — відповів Кемаль-паша-заде, — треба, щоб у вашій історії було хоч щось людське, інакше в неї ніхто не повірить.

Перший запис про те, як Сулейман довідався, що став султаном:

«Вираз сумніву й підозри за хвилю згас від гострого сяйва царевичевого погляду. Його випукле чоло наморщилося й нависло над орлиним носом; уста, тонкі й немилостиві, самі собою розтягнулися під довгими вусами, мовби прикриваючи передчуття зла; по обличчю, що мало барву потемнілої бронзи, пролинула каламутна хмарка; принц, який своєю чесністю і вмінням дотримувати слова заперечував розповсюджену думку про турецьке віроломство, ніяк не міг повірити в принесену Ферхадом-пашою вість, що вмер султан, названий Незламним».

СУЛЕЙМАН

В той день, коли став султаном, він відчув, що віднині час належить йому. В певних межах, звичайно, поки час існує для нього, тобто поки він сам живий. Але в цих межах належить йому неподільно.

При народженні час не сприяв Сулейманові. Народився у цілковитій безнадії. Його батько Селім був наймолодшим серед синій султана Баязида, а через свій забіяцький норов — ще й нелюбимий. По смерті Баязида влада мала перейти коли не до старшого сина Коркуда, то до його брата Ахмеда, наймилішого серцю султана… А при переході влади в руки спадкоємця усе чоловіче покоління Османів, окрім родини нового султана, безжально знищувалося. Так заповідав завойовник Царгорода Мехмед Фатіх, Сулейманів прадід: «Для загального добра кожний із моїх славних сииів або онуків може винищити всіх своїх братів». Першим мав виконати цей нелюдський заповіт Мехмедів син Баязид. Але його брат Джем, якого він хотів задушити, виступив проти нього війною, домагаючись султанського трону для себе, коли ж йому не вдалося, попросив притулку в рицарів на Родосі, які переправили Джема до Франції, звідки він потрапив до римського папи і вже лиш там помер таємничою смертю, може, й отруєний за домаганнями Баязида, який багато років виплачував усім, хто тримав у себе в почесному полоні Джема, неймовірні гроші.

Отож приречений був наймолодший Баязидів син Селім, приреченим так само мав почуватися уже від народження і Сулейман. Може, це наклало на нього відбиток на все життя: був похмурий, задумливий, дивився на людей недовірливо, не любив базік, задавак, схилявся тільки перед мудрістю і вже змалку поринув у вивчення законів, так ніби хотів цим порятуватися від видимої несправедливості й жорстокості життя, бо ж у людства немає іншої справедливості, окрім тієї, що записана в законах.

Його батько Селім, навпаки, покладав сподівання не на безлику справедливість, а на силу. Він усвідомлював, яка загроза нависає над ним, але не впадав у відчай, бо переконаний був, що справжнім спадкоємцем султанського трону має бути саме він, а не його брати. Найстарший Коркуд не міг розлучитися з їхнім .родинним гніздом, далекою Амасією, оточив там себе поетами, мудрецями, марними книгоїдами, сам складав вірші, його рука вміла тримати тільки перо, а не меч — чоловік для влади пропащий навіки. Середній брат Ахмед, хоч і сидів під боком у старого султана і вважався надією Туреччини, теж більше дбав про книги, мудрість і справедливість, аніж про меч, його любив простий люд, але що таке простий люд там, де йдеться про владу! Зате Селім зумів стати улюбленцем яничарських орт, і, коли яничарські аги, занепокоєні тим, що султан Баязид, виснаживши здоров’я різними нездоровими надужиттями, вирішив шукати заспокоєння в одурманюванні опієм, стали домагатися, аби Селіма було повернуто до Стамбула, Ахмед підказав султанові, щоб той відіслав брата в далекий Трабзон. Але згодом виявилося, що через недогляд поряд з батьком намісником у санджаку[24] Болі, сусідньому з Трабзоном був Селімів син Сулейман. Щоб не допустити їхнього об’єднання проти Стамбула, султан послав онука намісником у Крим до Кафи. Там, сидячи за холодними хвилями моря, шістнадцятилітній Сулейман мав би сповнитися ще більшої безнадії за свою будучину. Але з ним була його мати Хафса, донька кримського хана Менглі-Гірея. Вона випросила у свого батька підмогу для Селіма. Татарські вершники, переправлені через море, вдарили з Селімом на Стамбул, підтримані там яничарами, змусили до втечі Ахмеда, а султан Баязид, старий, зруйнований і нікчемний, мав поступитися владою своєму наймолодшому синові. За місяць він помер, отруєний за наказом сина на шляху із Стамбула до Едірне, у містечку Чорлу (через вісім років на тому самому місці помре Селім). Селім звелів привести п’ятьох синів своїх раніше померлих братів і задушити в сераї перед своїми очима. Так само задушений був брат Коркуд, який пробував утікати, але був упійманий і відданий до рук катів. Брат Ахмед зібрав війська і виступив проти Селіма, але в битві коло Єнішехер був розбитий, захоплений у полон, приведений разом із своїми синами в намет до султана і там, перед очима в Селіма, задушений.