Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович (мир бесплатных книг TXT) 📗
Козаки всі розпущені по домах, і в зборі їх ніде нема, і Поляків теж в зборі против них нема, бо у них після останнього замирення ніякої сварки не було, і гетьман Хмельницький сильно наказує козакам, аби вони з Поляками ніде не сварились. А війну вести против Поляків і за козаків-ніяк не хоче. Реєстровим козакам велів він усім перевозитися до Київського воєводства. А гетьманові великому корунному Каліновскому королівським наказом велено йти за Дніпро на лежу-і гетьман Хмельницький Каліновскому йти за Дніпро також не заборонив, і знак йому свій дав, щоб його козаки у всім слухали. І Каліновскій пішов за Дніпро до Ніжина, а за ним Поляків 7000. А задніпрянські козаки дуже бояться Поляків-щоб їх не зруйнували, і на гетьмана Хмельницького скаржаться, що їх Полякам видав. А Хмельницький їм наказує, щоб вони панів своїх слухались і були в їх послушенстві по давньому; коли ж вони своїх панів слухати не будуть і буде їм за те щось від панів-будуть самі винні, і він за них стояти не буде.
Та й через те він за них стояти не буде, бо як у нього була з Поляками війна, то він, гетьман, стояв против Поляків з справжніми реєстровими запорозькими козаками та з кримськими Татарами, а тих задніпрянських козаків на поміч не кликав, бо вони панські піддані; а вони своїх панів побили і самовільно пристали до Запорозького війська. Тому тепер вони з своїми панами як хочуть, а йому до того нема діла. А задніпрянські козаки бачучи свою безнадійність, сподіваються собі від Поляків великого руйнування, і тому богато їх тікає на царську сторону, до Путивля.
А згода у козаків з Поляками, він думає, буде міцна,-тому що гетьман Хмельницький війни з ними починати ніяк не хоче 10).
Як бачимо, перехід польського війська за Дніпро, що стався на початку нового року, зробив особливо гнітюче вражіннє, і довершив зневіру козацтва і народніх мас до гетьмансько-старшинської політики і до свого положення. Але се почалось уже після перших досвідів від білоцерківського замирення. А виявилося поруч всяких петицій і убігань до гетьманської протекції, з одної сторони-в масовій утечі за московську границю, з другої-в пробах активної опозиції, в тих бунтах і своєвільствах, про які стільки чуємо з польської сторони, але на жаль-все в дуже загальних фразах, майже без усяких конкретних подробиць. Бо ті подробиці, які маємо, належать більше до часів перед розривом з Поляками, коли Хмельницький немов спішив сповнити польські поради: використовуючи присутність польського війська вирвати і знищити опозицію в війску й народі проти себе, під приводом нищення непослуху панам і урядникам. Коли розглядати його поведеннє з сього місяця в аспекті пізнішого польського розриву, можна прийти до висновків на взір Твардовского-що все се було одно тонке лукавство, одна інтриґа: з одної сторони дати народнім масам, з-окрема козацтву, добру порцію доппінґу-підняти його енерґію страхом повороту панського пекла. З другого-притисши до муру необхідности і старшину і військо, винищити в останній мент перед відновленнєм боротьби всякі супротивні, небезпечні елєменти і перетворити українську масу в свою послушну армію: розріджену, ослаблену, але одноцільну. Нехай слабодушний, непевний елємент відливає за кордон, досить буде й того, що лишиться-аби він був суцільний і послушний свому гетьманові. Такі підозріння були у чужих (Твардовский) і у своїх (Самовидець)-як ми ще побачимо, і може бути, що в тім була й доля правди. Хмельницький проходив подвійну школу тонкої інтриґи: єзуїтську і орієнтальну! А в тім-не можучи говорити напевно про мотиви його поведінки, досить буде констатувати й те, що так розуміли його тактику сучасники, свої й чужі. Коли ж такий рахунок у нього був справді, то одне що його перечеркнуло: се що українські маси такого експеріменту не витримали і полинули за московську границю в занадто великій скількости, зіставивши свого занадто мудрого гетьмана на мілині.
Примітки
1) Пор. нижче с. 402.
2) В ориґіналі скрізь-черкаський.
3) Польські справи москов. фонду загран. справ 1651 р. ст. б, л. 457
4) Тамже л. 455.
5) Тамже с. 515-6.
6) Архивъ ЮЗР. III. IV, с. 627.
7) Памятники кіев. ком. I-II с. 607.
8) Сказка Зеркальникова-Польські справи б. архива загр. справ, 1652 р. ст. 1а, вязка 90; про иншу мову Виговського ще далі.
9) Королівський додаток до інструкції соймикам нижче, с. 395.
10) Польські справи архиву закорд. справ, 1652 р., ст. 1.
ЧУТКИ ПРО БУНТИ ПРОТИВ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, НАРІКАННЯ НА ГЕТЬМАНА І СТАРШИНУ.
Відомости про “бунти” против Хмельницького і його сувору боротьбу з опозицією Білоцерківській угоді серед Козаччини починаються слідом по сій угоді і потім ідуть до самого відновлення війни.
Ми бачили вже поголоску записану Ґоліньским про те, що мовляв зараз після Білоцерківського замирення “козацьке гультяйство”, що мусіло зіставатися поза реєстром, з'єдналося з Татарами, що спізнилися під Білу Церкву, і з ними попробувало далі воювати з Поляками, против волі Хмельницького. А він попередив про сі пляни гетьманів польських, і зіставшися нейтральним, підвів під страшну різню сих непослушників разом з Татарами. Паралєльні історії знаходимо між варшавськими звістками нунція, в його реляціях з листопаду і грудня. 8 листопаду він писав, що “гидра козацького повстання, стративши одну голову, силкується випустити кілька нових”: ті що їм замиреннє загрожує виключеннєм з реєстру, незадоволені з партії Хмельницького вибрали собі иншого старшого. Але Хмельницький з кількома полками їх погромив, і взяв до вязниці “кількох послів, що прийшли просити у нього помочи від імени литовських козаків” (мова тут мабуть про посольство Пободайла від імени того сіверського війська, що стояло на литовськім фронті). “Богато їх ужито на стару їx рибальську роботу 1), а Татар, що прийшли йому в поміч, Хмельницький відіслав назад до Криму, і такою своєю поведінкою заставляє думати, що він краще хоче спокою, ніж нових небезпек і рисків війни”.
Два тижні пізніш, 30 грудня, нунцій сповіщає про бунт, вчинений козацьким послом, висланим перед замиреннєм до Москви, щоб добитися її помочи против Польщі: повернувшись на Україну і заставши тут замиреннє, він був тим дуже невдоволений і став орґанізовувати партію за дальше продовженнє війни з Польщею. До нього пристали випищики, вийшло повстаннє, в нім убито двох полковників-прихильників Хмельницького, і йому самому сі непримирені грозили смертю, коли він не піде з ними, розірвавши з королем і Річпосполитою. Але Хмельницький тримається льояльної політики, коли не з прихильности до Польщі, то з побоювання, що новий розрив цілком знищить всі його пляни 2).
Ґоліньский розповівши вищенаведену історію про пробу “гультяйства” звязатися з Татарами, розповідає далі такі чутки про “гетьмана Бугая”-записані мабуть при кінці листопада (судячи з того що вони перериваються звісткою про смерть Потоцкого):
“Видав Хмельницький (по білоцерківськім замиренню) універсали по Руси і межи хлопами, аби з куп розходилися до своїх сіл і містечок-були підданими своїм панам і віддавали всякі повинности. Покладаючись на то богато шляхти поїхало до своїх маєтностей, сподіваючись вірности і підданства. Але хлопи зрадливо заявляючи їм свою вірність, богато порізали шляхти-панів своїх. Коли Хмельницький про се довідався, велів пятдесять найбільше винних стяти, а одного старшого, їх принціпала-вбити на палю, чинячи справедливість для спокою. Не стало то за наше: кілька хлопів за стільки побитої шляхти. Але хлопи, не слухаючи Хмельницького, таки не хочуть розійтися з купи до роботи на своїх панів: засмакувала їм сваволя. А до нього переказали: “Коли ти від нас відступивсь, а з Ляхами збратався, то ми собі виберемо иншого гетьмана й будемо воювати, а до панів своїх робити не підемо!” Так сподівалися знову непокоїв на весну”. На боці приписка: “Бугая вибрали за гетьмана”, і по звістці про смерть Потоцкого дальші “новини про Хмельницького”: “Ніби то якийсь полковник Бугая на бенкеті, посварившися, мав нелюдсько забити Хмельницького, таке йому сказавши: “Ти зрадник, бо ти від Руси і козаків відступивсь, а за Ляхами поєднавсь і побратавсь”. І той Бугай учинився старшим реґіментарем, бунтуючи хлопів, аби не були послушні панам своїм, і обіцяв їм...” (зрізало кінець, ст.537).
