Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович (мир бесплатных книг TXT) 📗
Поляки міщанам і повітовим людям обиди і утиску не чинять, а челядники їх кажуть їм потайки, щоб вони в Почепському повіті не жили, а йшли б куди хто хоче, бо їх Поляки мають усіх побити й порубати. І почепські міщане й повітові люде потайки послали від себе до Трубчевська до воєводи козака Петра Рославченка з товаришами, аби він їх прийняв на царську сторону.
А від самого почепського урядника Єсимонта чули ми, що київський підвоєвода живе тепер в Мглині, а людей з них до 200 чоловіка, а житиме від 2 грудня з тиждень, а куди поїде, ми не чули 5).
На правім боці, в Київщині, наскільки шляхта роззухвалилась і почала тиснути людність-не тільки підданську, але й козацьку, маємо кілька свідоцтв цінних тим, що вони не ретроспективні-не з пізнішої перспективи писані, а дані сучасно, ілюструють стан річей з місяца листопада й грудня.
Потоцкий в згаданім листі до канцлєра (2 листопада) просить його узброїти воєводу Кисіля, “як комісара і руку королівську” (технічний вираз про старостинську владу, що належала Кисілеви як воєводі), найбільшими повновластями супроти своєвільних київських шляхтичів, що “при війську замісць служби Річипосполитій навчилися шарпаниною займатись і від сих потягів своїх не хочуть відстати та дають всяку оказію до нарушення пактів”. Маєтних (що володіли власними маєтками) він радить покликати на соймовий суд, а на немаєтних дати право воєводі без дальшої процедури хапати й сажати до вязниці-“на пострах тої шляхти, бо дуже їм колеса розбіглись” (занадто розгулялись) 6).
Ближчі вказівки про насильства, що чинилися дідичами й державцями київського воєводства, знаходимо в універсалі наступника Потоцкого в командуванню військом, польного гетьмана Каліновского, з 6 грудня н. с. Він звертається до “діґнітарів, урядників (старостинських) та всього рицерства Київського воєводства” з приводу частих скарг що приходять до нього “від пана гетьмана і війська в. к. м. Запорозького”. “Обивателі (шляхта) Київського воєводства-скаржиться Запорозьке військо- в противність пунктам угоди не дозволяють товариству війська Запорозького виходити з маєтностей шляхетських до маєтностей королівських, продаючи свої доми, збіжжя й достатки. Вони зараз, не чекаючи уставленого часу, виганяють сих товаришів війська Запорозького (козаків)”-очевидно забираючи на себе їх господарства. “Приходять також і инші скарги: що инші пп. обивателі не дозволяють виходити з дібр своїх, і карають за се вязницею і смертю” 7).
Доповненнєм може послужити оповіданнє московського агента, купця Зеркальникова, що був у Чигирині в перших днях січня с.с., і Виговський з доручення гетьмана дав йому деякі відомости, між иншим про посольство Каліновского, що саме тоді приїхало до Чигрина, 7 (17) січня:
Прислав до гетьмана польський кор. гетьман Каліновский своїх післанців з листом, щоб він, гетьман, і все військо Запорозьке жили нічого не боячися від них (з польського боку): на чім Поляки з козаками договорились, на тім стоять твердо і ніякої від них зради не буде. І нехай козаки переходять до королівських маєтків без сумніву. А хто з них буде своєвільний, нехай гетьман їx гамує; а коли йому загамувати їх не можна-нехай тих самовільників присилає до Поляків, а ті їх каратимуть. А коли польські державці (королівщин) почнуть чинити якесь насильство над козаками, або за свої давні обиди мститися-вони (Поляки) таких самовільників відсилатимуть на кару до козаків 8).
Як бачимо, сама польська сторона признала, що зараз же після Білоцерківського замирення, навіть на території Київського воєводства, що зіставалося під протекторатом і охороною козацького війська, українська маса, навіть козаки стали предметом насильств, утисків і помсти з боку своїх поміщиків, старостинських урядників і всякого воєнного люду. Представники польської влади, вимагаючи від козацької влади приборкування всякого непослуху серед підданих і козаків, навзаєм обіцювали карати польських утискачів і своєвільників на принципах обопільности. Біда була тільки в тім, що тим часом як гетьман, і полковники за його наказом, щедрою рукою посилали під польський меч і на шибеницю українських своєвільників, де їх з залассєм карано на пострах юрби,-про польських своєвільців ішли тільки балачки, листування і т. д., і їх кари ніхто не бачив і не чув. Тим часом від насильств, здирств і убийств, чинених безпереривно над учасниками повстань, стогін стояв на Київщині, а ще гірше було за козацькою лінією, куди не сягав козацький протекторат, і гетьман не мішався до тутешніх подій, щоб не псувати відносин з польською владою. Він, як ми бачили, просив польських гетьманів, щоб з українським людом, бодай на перших початках, поводилися не дуже суворо, але сі обережні прохання зіставалися в польських архивах, не переходячи в діло. А що діялось в дійсности, так характеризує сама польська сторона устами свого Гомера, Самійла Твардовского, забувши тільки-що вказану ним причину причин-хлопську злість на панів:
Зима була, для війни неспосібна доба! Військо наше на лежах спочивало собі, нагороджуючи собі біду попередню-хлібом новим... Бо і справді вже у всім дожились до краю, і того ані з платні ні з яких дарунків нагородити собі ані сподівались. Тому скільки простору з Київа по Браслав, позаймали все собі по сій стороні, та й за Дніпро чимала частина їх перебралась. Там не знаю, як вони собі заховались супроти місцевої людности. Зимуючи в краю мало забезпеченім, серед безконечних ворогувань повинні були їх собі придобрювати й гамувати їх завзяту сваволю. Вони ж наче з своїми хлопами, так немилосердно відразу почали поводитися з нею. Силоміць забираючи поживу, рахували її так, щоб збагатитися зараз! Притиснені тяжкими стаціями, (піддані) легко могли бути заохочені до бунтів і давнішої злости, і тільки чекали способнішої для себе пори (68-9).
Становище хлопа в руках пана-се край безправности і утиску, що міг загрожувати всім причетним до пережитого руху.
Супроти того українська маса: селянство, міщанство, козацтво не знали як їм розуміти таку пасивність, більш того-податність і услужність на панські побажання у Хмельницького і старшини. Припустивши, що в Білоцерківській умові прийпиось їм зробити в тім напрямі якісь уступки,-як можна було їх сповняти? Для козацтва кінець кінцем не зісталось тайною, що й під Зборовим були дані подібні обіцянки,-але ж гетьман і старшина їх не сповняли! Яка ж потреба була виконувати такі тяжкі й незносні жадання тепер? Ми бачили, що чернигівська козаччина, призначена на ліквідацію, ніяк не годилась на передачу в панські руки Чернигівщини. Вислала до гетьмана свого головного коменданта, наказного гетьмана Пободайла, щоб протестувати против свого скасування і передачі Чернигівщини в руки королівських старост. З тим же післала старшина, що держала міста. Польська сторона підущала гетьмана, щоб він се трактував як бунти і непослух-вязнив, стинав таких своєвільників, давив всякий непослух опираючись на польське військо. Гетьман, як бачимо, давав обіцянки, але не розправлявся суворо з тими, в кім не бачив непослуху йому, гетьманові, а тільки опозицію тяжким умовам замирення. Всупереч сподіванкам Кисіля й Потоцкого, що Пободайдо наложить головою за свій непослух, він був відпущений з Чигрина назад-з відповідними інструкціями: не обгостряти відносин. Він по тім уже не боронив старостинським урядникам переймати міста й управу в них, але як побачимо нижче-не розпускав козаків, не переводив реєстру і не виводив козаків до Київських королівщин.
Подібне діялось і на Браславщині. Як бачимо з листу Кисіля, шефа Браславщини Богуна сподівалися в Чигрині одночасно з Пободайлом; вповні можливо, що він справді приїздив з своїми представленнями і дістав подібні інструкції, що й Пободайло. Слідом побачимо польську звістку з початків грудня про універсала Хмельницького до браславської людности, де він, мовляв, наказував терпеливо зносити польську окупацію протягом зими, а з весною обіцяв звільнити їx з тої кормиги 9). На жаль не маємо автентичного тексту, і не можемо судити, чи се універсал апокрифічний, чи були дійсно накази Хмельницького з такою нотою тимчасовости,-чи може місцева, браславська старшина від себе додавала те, чого не говорив виразно сам Хмельницький. Все се можливо-але такі обережні півслівка заспокоєння й надії, коли й пускались, не могли задоволяти людей, поставлених перед грізну небезпеку привернення польського панського панування. Київський чернець Арсеній, що вибираючися до Москви при кінці 1651 р. і на початку 1652 об'їздив ріжні українські міста, був у гетьмана, митрополита й ин., так оповідав про настрої й відносини на Україні:
