Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович (список книг .txt) 📗
Не забувайте, мій заклад дає чималий прибуток і дуже допомагає деяким моїм клієнтам. І було б зовсім небажано, коли б я через будь-які обставини не зміг так успішно і продуктивно продовжувати свою діяльність. Тому зустрічатися ми маємо дуже рідко.
А зараз слухайте уважно. Тепер у Німеччині серед людей можновладних утворилися групи, які встановили зв'язки де з ким з урядових кіл США та Англії і потай ведуть з ними переговори. Мета — укладення сепаратного миру. За це Німеччина бере на себе зобов'язання змінити вивіску Гітлера, не перестаючи добиватися здійснення його воєнно-політичних цілей на Сході, але вже з підтримкою армій союзників або принаймні з їхньою економічною допомогою. Щоб компенсувати це, Німеччина піде на ряд поступок Заходові. Кожна група має свої варіації. Проте суть у всіх одна. Словом, це не що інше як змова проти народів антифашистської коаліції.
Наш обов'язок — пред'явити незаперечні документальні докази зрадницьких дій тих, хто всупереч союзницькому зобов'язанню й волі своїх народів встряв у таємну змову із спільним нашим противником, нехтуючи договори, що їх підписали глави їхніх урядів.
Отже, єдине і найважливіше ваше завдання — добути такі документи. Тут потрібна величезна обережність, бо перший-ліпший необачний вчинок буде сигналом, що радянська розвідка діє в цьому напрямі.
А тепер щоб ви збагнули всю важливість завдання: ми вже маємо такі відомості про ці переговори, що, коли б хоч частина їх стала відома Гітлерові, він негайно наказав би стратити багатьох і багатьох найближчих своїх сподвижників, які потай від нього зв'язались із союзниками.
Можливо, будь-яка інша розвідка так і зробила б. Але ми завжди маємо перед собою вищі цілі. Ми хочемо відвернути загрозу майбутньому всього людства. Ці документи радянський уряд має пред'явити урядам наших союзників. У всякому разі, їхнім главам.
— Чи не можна все-таки хоч одну поганеньку копію показати Гітлерові?
Професор усміхнувся, посварився пальцем і додав серйозно:
— Гітлер теж намагається вести таємні дипломатичні переговори із союзниками. Але справами імперської канцелярії відають, треба гадати, інші наші товариші. Звичайно, в міру довір'я, що виявляють їм люди, близькі до фюрера.
Вайс здивовано підняв брови. Штутгоф промовив мрійно:
— Якби на майбутньому параді перемоги наші товариші могли строєм пройти Красною площею у своїх німецьких мундирах… Вони мали б, напевне, вигляд чималого підрозділу… — Професор замовк, замислився, і раптом обличчя його просвітліло. Він підвівся, став струнко, наказав пошепки: — Капітан Олександр Бєлов! З доручення командування повідомляю: за героїчну роботу в тилу ворога ви нагороджені орденом Вітчизняної війни І ступеня.
— Служу Радянському Союзу! — сказав Йоганн, виструнчившись перед професором.
Професор торкнувся долонею його грудей.
— От, — сказав він зворушено. — Приймай у серце й носи. — Обняв Йоганна, тяжко засопів, відштовхнув. — І йди собі, йди скоріше. Я тут з тобою розчулився, а мені зараз одну огидну личину доведеться масирувати. Гад, катюга! Придушити його хочеться, а я йому зморшки на лиці та на шиї згладжую. Ну, катай! Час добрий!
За кілька днів Вайсові було наказано зустріти на Темпельгофському аеродромі пасажира і відвезти його сто дев'ятим маршрутом до округу Темплін, у маєток Хоенліхен, де містився госпіталь для есесівців. Вайс уже знав, що це зовсім не госпіталь, а штаб-квартира рейхсфюрера Гіммлера.
По дорозі він має зупинитись у містечку Вандліц і запропонувати гостеві закусити в ресторані «Амзее» коло третього стола праворуч, якщо лічити від стойки бару.
Пасажир той був показним із себе чоловіком. Поводився він досить невимушено і не вважав за потрібне маскувати свою англосаксонську зовнішність і манери іноземця. Він анітрохи не здивувався, що Вайс володіє англійською мовою. Сівши в машину, пасажир одразу ж запропонував Вайсові віскі та американські сигарети.
— От що, хлопче, можеш називати мене Джо, я знав простаків з таким ім'ям. Я й сам теж простак, — відрекомендувався пасажир і звелів тоном, що не допускав заперечень: — Спершу повози мене по вашому великому селу. Цікаво глянути, де наші хлопці натрощили найбільше каміння.
Вайс відповів:
— Мені наказано їхати за маршрутом.
Джо сунув руку в кишеню, вийняв стягнуту гумовим шнурком пачку доларів, запропонував:
— Можеш узяти собі кілька картинок з портретом президента.
— Ні, — відказав Вайс.
— Слухай, горобчику, я не причетний до всяких дурниць і, будь певен, не маю нічого спільного з воєнною розвідкою. Ти сфотографуєш мене моїм фотоапаратом на тлі руїн — тільки й діла. А потім віддаси апарат вашим, хай вони самі проявлять і надрукують плівку. Я знаю ваші порядки не гірше за тебе.
— По дорозі за маршрутом будуть такі руїни, — сказав Вайс.
— Ну тоді катай, — погодився Джо. Відкинувшись на сидінні, спитав: — Ну, як здоров'я вашого фюрера?
— А як здоров'я містера Рузвельта?
— Ох і промітний ти хлопець! — засміявся Джо. І зразу ж різко попередив: — Тільки зі мною витівки не витівай. Я знаю про тебе якраз стільки, скільки мені треба знати. Ти працював у воєнній розвідці, націленій на Схід. Ну, швидко мені! Як оцінюєш росіян?
— Вони ваші союзники, і ви повинні краще знати їх.
— Тебе вчили так відповідати мені? — сердито спитав Джо.
— Гаразд, — примирливо мовив Вайс. — Зараз я вам усе навпрямки: росіяни запевняють, що вони першими простягнуть вам руки на Ельбі.
— Через ваші голови?
— Через наші трупи.
— Значить, будете битися з ними до останнього солдата?
— До останнього німця. Так сказав фюрер.
— Як росіяни оцінюють відсутність другого фронту?
— Вони кажуть, що він уже є. Вони тепер називають другим фронтом партизанський рух та рух Опору в європейських країнах.
— Значить, якщо дехто не поспішить, росіяни покладатимуться тільки на цей «другий фронт?»
— Принаймні вони так його називають.
— Дуже цікаво, хлопче! Ну і що з того вийде?
— Спитайте Рузвельта.
— Я питаю тебе, німця!
— Тоді просіть, щоб вас прийняв фюрер — він перший німець імперії.
— На нашій біржі він вже не котирується.
— Фюрер готує вермахт до нового наступу, і тоді ви інакше заговорите.
— Я не з тих, хто грає на підвищення його акцій.
— А такі у вас є?
— Були… Але якого дідька ти ставиш мені запитання?
— Тільки з чемності, — відповів Вайс, — щоб підтримати розмову.
— Ну, тоді шквар, — погодився Джо.
— Вашого боса ми чекатимемо у Вандліці?
— Як призначено. — І Джо зразу-таки здивовано спитав: — А хто тобі сказав, що я супроводжую боса?
Йоганнові ніхто цього не казав. Просто він зрозумів, що Джо — не та людина, яку могли б чекати в Хоенліхені. Навіть визначним есесівцям потрібна була особлива одноразова перепустка, щоб дістатися туди. Вся зона навколо Хоенліхену вважалась забороненою. Вайс впевнився у справедливості свого припущення, коли намацав ліктем ручку пістолета-автомата під пахвою Джо: людина з великими повноваженнями не стала б тримати при собі зброю. Вайс не відповів на запитання Джо, а сказав:
— Нічого, коли-небудь сам станеш босом. Це у вас в Америці робиться швидко.
— Аякже! — вигукнув Джо. — Я вже двічі валявся поранений у госпіталі після таких подорожей. — Він, мабуть, зразу ж примирився з тим, що Вайс вгадав його посаду, і, вже не криючись, відверто пожалівся: — Хіба можна в таких умовах відповідати за безпеку боса?
— Не варто турбуватися, — заспокоїв його Вайс. — Про боса ми подбаємо не гірше, ніж усі ваші служби, разом узяті.
— Тому мені й обіцяли такого хлопця, як ти, — сказав Джо, — з абверу, а не з гестапо.
— У вас вважають, що абвер працює краще?
— Ні, просто бос не хоче, щоб за його безпеку відповідало гестапо. Бути під охороною воєнного розвідника далеко почесніше, ніж під охороною гестапівця. З політичних міркувань бос не бажає знатися з цією фірмою. Зв'язок з гестапо може пошкодити йому дома. Прості виборці рішуче настроєні проти Гітлера, націстів, гестапівців ти всяких ваших фашистів. Вони платять податки, вони служать в армії, — доводиться зважати на них.
