Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗

Союз козачини з Ордою став поважною перешкодою плянам про приборканнє козаків. З другого боку — не можна було далї тягнути з огляду на Туреччину. Заносило ся з дня на день близше на новий розрив і війну на півночи з Швецією — було небезпечно лишати полудневі границі в такій небезпецї, в можливости розриву з Туреччиною. І нарештї ся постава козачини у внутрішнїх відносинах, її виразна заява, що вона не вяжеть ся волею і трактатами Польщі, її повне і безоглядне панованнє на Українї! Hannibal ante portas шляхетської річипосполитої і шляхетського житя і права! Перше нїж рушити коронне військо на Шведів, треба було доконче постарати ся зробити кінець сїй „своєволї”.

Конєцпольский, тодїшнїй шеф коронного війська, рік перед тим іменований великим гетьманом, рішив за всяку цїну розбити союз Орди з козаками. І се йому удало ся, лїтом 1625 р. Маємо про се досить побіжні звістки, але факт ясний. Шагін продав своїх союзників, і Конєцпольский міг взяти ся до козаків. В серпнї виплачено в Каменцї хану і калзї „упоминки” за два роки. ⁹).

Крім сього золотого арґументу Конєцпольский запобігав в сїм напрямі впливів турецьких. Відповідаючи турецькому шефу пограничних земель і військ Мегмет-Дякови на його лист, де той докоряв за козацькі походи на море і хвалив ся останнїм погромом козаків, Конєцпольский старав ся забезпечити собі не тільки невтральність турецьку, але і вплив на Крим, щоб там козаки не знайшли якоїсь помочи. Він поручив свому післанцеви нагадати баші льояльність польського правительства супроти Порти — включно до арештування недавнього претендента на волоське господарство Константина Антоновича. Висловляв „невимовну утїху” свою з приводу розгрому козаків, пригадував соймові постанови на знищеннє своєволї козацької і толкував, що тільки непевна постава Турків не позволила йому досї взяти ся до знищення козачини. Повідомляв про свій замір іти на козацтво, „як тільки козаки з моря і Днїпра вернуть ся до домів своїх” ¹⁰), і жадав прихильної невтральности турецької для сеї своєї кампанїї, грозячи, що инакше Польща з козаками помирить ся, а звернеть ся з ними на Туреччину. „Певний я”, переказував Конєцпольский, що коли я зверну ся з військом туди, тутешнї границї і держава королївська будуть спокійні; бо инакше, хоч ми з козаками й поріжнили ся, легко б помирили ся з ними, як би почули щось вороже з сеї (турецької) сторони, а далї й до тїсного союзу у нас з ними прийшло. А і то нехай баша мудрим розумом своїм постарає, щоб козаки не мали нїякої користи від Татар їм приязних і союзних. Бо зовсїм певно, що ті розбійники (козаки), почувши про сильне військо королївське, не посміють йому глянути в очі, але або утїчуть до Московщини на Дін, або на Днїпрі в кочовищах своїх засядуть, і як би туди їм від приязних Татар якісь припаси стали приходити, то вони легко перезимували б там, задоволяючись навіть скупим прожитком, а на весну пішли б на Чорне море” ¹¹).

Королївський лист до комісарів виданий був 20 липня н. ст. ¹²). Правдоподібно, справа з Шагіном була вже тодї наладжена, і треба було подумати головно про те, щоб зібрати поважні сили для оружного приборкання козачини. Король в загальних виразах згадував про прикрости, які мала річпосполита від козачини, нагадував соймову постанову 1623 р., що визначила комісію на козаків, але не була сповнена „через неустанні майже напади татарські”, і в таких же загальних виразах поручав комісарам привести козачину до порядку, якими буде можна способами. „Аби вся своєвільна чернь була виписана, піддані своїм панам видані, всїм покривдженим людям усїх станів була вчинена справедливість, а злочинства були покарані. Козаки на будуще аби пробували на певних кочовищах (sic), визначених їм річеюпосполитою і гетьманами лїтом і зимою, готові, як слїд, до служби королеви і річипосполитій, в визначенім їм числї, списані в реєстрі, під управою старших, поданих і визначених королем. Юрисдикції нїякої аби не присвояли собі в містах і маєтностях королївських, духовних і шляхетських, а жили під правом зверхности кождого місця. В духовні справи аби не вдавали ся, не брали в свою опіку людей, що під покровом духовних справ ведуть полїтичні інтриги з заграничними державами та присвоюють собі титули владичі без волї і подання королївського. Аби не приймали до себе утїкачів заграничних, що удають себе фальшиво за царевичів та господаричів, і видали того Ісаю (sic), явного обманця, що тепер у них пробуває і називає себе сином цїсаря турецького”. Привівши козачину до такого порядку, поручало ся взяти її на державну плату, але при тім не означало ся в сїй інструкції анї великости реєстру анї плати, — се полишало ся, очевидно, зробити приміняючи ся до фактичних обставин.

До участи в переведенню сеї справи король покликав довгий ряд українських маґнатів і панів (близько тридцять), що мали своїми приватними „почтами” уможливити гетьману сповненнє сього трудного завдання. Як звичайно, так і сим разом богато з них поспішило ся ріжними способами вимовитись. Наш знайомий кн. Юрий Збаразький, в відповідь на зазив сповіщаючи гетьмана, що він з братом вишлють своїх людей в похід, щедрою рукою розсипав знову скептичні замітки про раціональність сеї комісії і взагалї переговорів з козаками:

„Я певний, що козаки зроблять одно з двох: або не вийдуть з Запорожа, довідавши ся, що ваша милость рушив з військом, а знаючи давно, що їх чекає. І тим своїм, що зістали ся в глубших українських містах, скажуть або сказали тїкати на Запороже. Против вашої милости вони тепер не підуть і перебудуть зиму хоч би в найгіршій бідї, сподїваючи ся, що військо польське буде розпущене або на зимові кватири розіслане, а тодї вони матимуть обставини лїпші і наручнїйші. Або пришлють кількадесять козаків, заявлять, що піддають ся волї короля і річи посполитої й готові сповнити у всїм накази комісії — військо, мовляв, само не могло ставити ся для своїх недостатків, і тому що не було готове до походу, але переказує через них свою покору і се має такуж вагу, як би всї вони були присутні. Скільки в тім буде щирости, знаю, що в. м. легко оцїниш, але щож тут будеш робити, питаю, по прінціпу комісії? Поставити їм умови — вони все приймуть дуже радо, бо ж піддають ся: хоч би кровю ті умови писали — все вони удадуть на час, звичаєм своєї натури, аби тільки викрутити ся від сього походу і утїкти від небезпечности. Побити присланих і тим вдоволити ся — значило б попсувати всю справу — се і не в характері ваш. милости, та й не могло б бути експіацією тих бід, які від них неустанно грозять, анї не вгамовало б їх. І по тім би комісари давнїм звичаєм поїхали до дому, погрозивши їм в листї, а справа ще б більше погіршила ся”. „А тут не словами й не трактатами, як ваша мил. добре знаєш сам, треба заспокоювати і від турецької війни убезпечати ся, а зброєю вчинити справедливість за давнїйші і теперішнї непослушности”, повторяє свою звичайну пісню наш вельможний землячок. „Zemsty tak potrzebney y spawiedliwej nad temi ludzmi”! прагне його шляхетське серце. Він певний, що й Конєцпольский прагне того самого ¹³), тільки думає, що нинїшня комісія не доведе до того, і даремно тягнуть панські почти, тратять панські гроші на сей похід. „Як би козаки ставили ся купою, або де небудь заскочити їх, як будуть іти на Україну, — не зле б то”, міркує він, але мелянхолїйно додає: „Але я певний, що вони тепер з Запорожа не покажуть ся, бо і сама неудача їх на морі не допустить їх до зухвальства: не сподїватимуть ся успіху і не посміють напасти на в. милость, ужиють собі слов вовчих і постави та чекатимуть, аж військо буде розпущене”. І боячи ся, що комісія, не скупавши в крови козачину тільки роздражнить її на участників експедиції, благає він Конєцпольского мати в своїй опіцї його українські маєтности і в тій справі посилає до Конєцпольского кн. Четвертинського для устних переговорів і просить мати до нього всяке довірє, як до самого Збаразького. „Хоч він грецької віри, але вдача у нього не козацька, знаю, що рад би він їх всїх бачити в однїй ложцї утоплених” ¹⁴), рекомендує його і себе український маґнат ¹⁵).