Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович (список книг .txt) 📗
І хоча розмовляли з ним більше на абстрактні теми, Вайс відчув уже не байдужість, а допитливий інтерес до себе.
Віллі Шварцкопф жив на Фрідріхштрасе у будинку дивної архітектури — суміш модерну з цейхгаузом. Колись у нього тут була квартира з трьох кімнат, але після того, як будинок арієзували, він захопив для особистої канцелярії весь поверх. Племінникові він дав одну з кімнат у колишній своїй квартирі.
На поверсі, так само, як і в вітальні, чергували есесівці.
Сніданок був накритий у Віллі Шварцкопфа в кабінеті, обставленому з навмисною казарменою убогістю і суворою невибагливістю. Солдатське ліжко. В головах столик, заставлений армійськими телефонними апаратами. Посеред кімнати великий стіл без ящиків. Величезна карта, запнута полотном. У стіну вмуровані великі вогнетривкі шафи. Фарбовані металічні двері з малюсіньким круглим віконечком, прикритим сталевою засувкою.
Біля ліжка на килимі ліниво дрімала величезна вгодована вівчарка. Моду на цих сторожових псів увів фюрер.
Сервірування було тож казарменого типу: алюмінієві ложки і вилки, армійські ножі-напівтесаки. Але їжа дорога і, так само, як і вина, переважно іноземного походження.
Мундир на Віллі був досить поношений, лише чоботи блищали, мов лаковані.
Прийняв він Вайса приязно. Розвівши руками, признався, ніби вибачаючись:
— Коли німецький народ усе віддає фронту, ми, його вожді, наслідуєм дух спартанців.
Генріх тільки усміхнувся з цієї хвалькуватої брехні. В Шарлоттенбурзі, в одному з найаристократичніших кварталів Берліна, Віллі мав розкішний особняк, який він перетворив на склад найрізноманітніших цінностей, але про це знали тільки найближчі йому люди.
Обнімаючи племінника, Віллі сказав самовдоволено:
— Якби Генріх на початку своєї діяльності був таким, яким повернувся зараз з Варшави, чорт забирай, я не здивувався б, одержавши наказ з'явитися до нього в рейхсканцелярію з доповіддю. Коли б не було його, я зараз не впорався б і з половиною своїх справ. Хлопець переказився і взявся за розум.
Під час сніданку Віллі багато їв і пив. А Генріх майже не їв і пив тільки мінеральну воду.
— Ну, як вам сподобалися люди Вальтера? — запитав Віллі і, не дочекавшись відповіді, почав обурюватися: — Набрав особистий дипломатичний корпус із плюгавців. Салонні шалапути, випещені синки багатих батьків, що мають родинні зв'язки у всіх країнах Європи. Які вони, в біса, агенти! Адже будь-хто з них, як тільки попаде до рук найпаршивішого розвідника-хлопчака, накладе в штани і почне патякати, як на сповіді. А цей Густав! Добра штучка. В свій час на Альберхштрасе, вісім, він зумів примусити заговорити найупертіших, а тепер зробився гувернером у цих щенят на псарні Вальтера. Що ви скажете про Густава і взагалі про його пансіонат?
— Я б не виправдав рекомендацію гера Лансдорфа і вашу також, — глибокодумно всміхнувся Вайс, — коли б дозволив собі не лише висловлювати думки про моїх співробітників, але й розповідати коли б то не було про те, що стосується моєї нової роботи.
— Та облиште! — весело вигукнув Віллі. — Тут, за броньованими дверима, як у Христа за пазухою. — І додав поважно: — У нас один хазяїн — Генріх Гіммлер.
— Слуги, у яких дуже довгий язик, як правило, не затримуються в хорошому домі, — відповів Вайс.
— О, ви он який, виявляється, камінчик! — У голосі Віллі звучали ноти невдоволення. — Нічого, я все-таки сподіваюся, ми з вами подружимося.
— Я теж, — сказав Вайс. І вважав за потрібне додати: — Мушу вас запевнити, мої найкращі враження про вас залишаться так само недоторканними, — він кивнув на вогнетривкі шафи, — як папери, що там зберігаються.
— Однак ви людина твердих правил! — пробурчав Віллі.
— Ні, — сказав Вайс, — але я вмію твердо підкорятися тим правилам, які мені рекомендують старші.
— Ловко сказано! — розсміявся Віллі і звернувся до Генріха: — А цей твій приятель, виявляється, не такий простачок, як мені здалося тоді в Ліцманштадті. — І одразу докорив Вайсові: — Ви людина не дурна і повинні були зрозуміти, що коли вже старий Віллі робить послугу ближньому, то при цьому він завжди розраховує на взаємну люб'язність.
— Я ладен докласти всіх зусиль, щоб виконати будь-яке ваше доручення, — шанобливо схилив голову Вайс, — якщо, звичайно, воно не піде врозріз із зобов'язаннями, які я на себе взяв.
— Добре, добре, — грубувато-поблажливо поляскав його Віллі по плечу, — я сам ніколи не забуваю тих, кому зробив якусь послугу.
Мабуть, він чекав іншого від Вайса, але, прикинувши, що не часто трапляються в рейхові люди, що з такою впертістю відстоюють свою службову честь, заспокоївся і сказав:
— Освічені люди зараз рідкісне явище. Незначну частину їх ми зберігаємо в тюрмах. — Розреготався. — Недавно треба було зробити експертизу художніх цінностей, що прибули з окупованих областей. Якби ви бачили пики цих інтелігентів, коли ми привезли їх у підвали сховища! В деяких картин вони буквально злизували пилюгу й грязюку. Але коли я зажадав од них, щоб вони встановили вартість кожного предмета, негідники заявили, що це неможливо, бо національні реліквії, мовляв, не мають продажної ціни. Ну їм так всипали за саботаж, що нашим хлопцям довелося на руках тягти їх назад у тюремний фургон.
Генріх пояснив коротко:
— Дядькові доручено підготувати матеріальні фонди СС до евакуації. У банках нейтральних держав для цього абоновано спеціальні сейфи.
Віллі насупився, але відразу ж знайшов, що сказати:
— Ми просто хочемо врятувати національні реліквії переможених країн від бомбардувань, зберегти їх.
— Але ж сейфи абонували певні люди.
— Ну й що? — сердито запитав Віллі. — Імперія — це і є певні люди. Не було б їх, не було б і імперії!
— Ви надзвичайно точно висловились, — погодився Вайс.
Віллі помітив, що Генріх усміхнувся. Він збентежився, пробурчав:
— Народність німецького руху Третьої імперії — це не щось безплотне: вона втілена у фюрерові.
— Вважаю, що і в таких, як ви, — зауважив Вайс.
— Так, — самовдоволено згодився Віллі. — Я, дійсно, ветеран націонал-соціалістської революції.
Вайс повторив запитливо:
— Революції?
— У свій час фюрер скористався термінологією марксистів, і це дуже стало нам в пригоді. — І Віллі розгорнув свою думку: — Коли ми були слабкі, а червоні сильні, такий камуфляж допоміг нам щасливо розв'язати багато питань.
— Наприклад?
— Ми так голосно трясли цими брязкальцями перед стадом, яке ладне було йти за червоними, що оглушили його. І не встигло воно опам'ятатися, як опинилося в нашому загоні і ми примусили його іти в ногу під дроб наших барабанів.
Розмова на цю тему, мабуть, набридла Віллі. Обвівши очима кабінет, він сказав Вайсові:
— Як бачите, навіть удома я не належу собі — все підпорядковано роботі. — Підвівся і запросив Вайса йти за ним.
Вони пройшли цілу анфіладу кімнат, де за конторськими столами сиділи люди в цивільному. Коли заходив Віллі, всі вони миттю, як по команді, схоплювалися і витягали руки в партійному вітанні. Віллі не вважав за потрібне їм відповідати. Вайсові він пояснив:
— Я навіть своє, скромне житло перетворив на особисту канцелярію, і всі службовці перебувають тут на казарменому становищі. Ми працюємо й ночами. Але зате, коли рейхсфюрерові треба терміново одержати особливі довідкові матеріали, я негайно доповідаю йому про все, що його цікавить.
— Хіба в служби безпеки не вистачає апарату для цього?
Віллі усміхнувся загадково:
— Довідки для шефа ми готуємо в одному екземплярі. Ми даємо об'єктивний аналіз, тому шеф завжди має можливість бути в курсі справ дійсного становища в імперії.
— Я думав, що таке завдання стоїть перед службою безпеки в цілому.
— Безперечно. Але є Борман, є Кальтенбруннер, і кожний з них аж горить першим доставити фюрерові інформацію, не обтяжуючи себе її збиранням. Але основне не в цьому. Основне в тому, що це моя особиста канцелярія і я особисто доставляю рейхсфюрерові наші матеріали. І оскільки їх одержано не з офіційних джерел, він сам вирішує, доповідати про них чи не доповідати. Інколи вони можуть викликати лише роздратування у фюрера, а інколи — люте незадоволення тими, хто приховав од нього справжній стан речей.
