Фараон - Прус Болеслав (читать книги без .txt) 📗
— Милостиві душі, правовірні єгиптяни, подайте милостиню слугам богині мудрості!..
Їм давали (найчастіш жінки) хто пригорщу пшениці або ячменю, хто коржа або сушену рибку. А іноді нападали на них люті пси, а діти іновірців жбурляли в них камінням чи болотом.
Дивний вигляд був у цих смиренних жебраків, один з яких протягом кількох років впливав на долю держави, а другий, осягнувши найглибші таємниці природи, міг змінити перебіг історії.
В багатших селах жерців приймали краще, а в одному домі, де справляли весілля, їх нагодували, напоїли пивом і дозволили заночувати в повітці.
Треба сказати, що їхні голені обличчя й голови та облізла шкура пантери не викликали особливої поваги в селян.
Мешканці Нижнього Єгипту, що жили серед іновірців, взагалі не відзначалися особливою побожністю, а до жерців богині мудрості, яких не підтримувала держава, й поготів ставилися зневажливо.
Лежачи в повітці на в’язках свіжого очерету, Менес і Пентуер прислухалися до весільної музики, п’яних вигуків, а іноді й до сварки весільних гостей.
— Як це жахливо, — раптом озвався Пентуер. — Ледве кілька місяців минуло після смерті володаря, який стільки добра зробив селянам, а вони вже забули про нього… Воістину, короткочасна людська вдячність…
— А ти хотів би, щоб вони до кінця днів своїх посипали голови попелом? — спитав Менес — Якщо крокодил схопить жінку або дитину, невже хвилі Нілу зупиняться, перестануть текти в море?.. Ні, вони тектимуть, незважаючи навіть на повінь чи спад води. Те ж саме із життям народу. Байдуже, чи закінчується одна династія й починається друга, чи потрясають державою заколоти й війни, чи розквітають у ній мир і добробут, народні маси однаково мусять їсти, пити, спати, одружуватись і працювати — так само як дерево росте, незважаючи на дощ і посуху. Отож дозволь їм скакати, якщо в них є здоров’я в ногах, чи плакати й співати, якщо їхні груди переповнені почуттями!..
— Але визнай, що їхня радість дивно виглядає на тлі того, що ти сам казав про занепад держави, — перебив Пентуер.
— Зовсім не дивно, бо ці люди і є держава, а їхнє життя — життя держави. Люди завжди сумують чи радіють, і нема такої години, коли б хтось не сміявся чи не зітхав. Та весь перебіг історії полягає в тому, що, коли більше радості між людьми, ми кажемо: держава розквітає, а коли частіш ллються сльози, — називаємо це занепадом.
Не треба чіплятися до слів, а лишень приглядатися до людей. У цій хаті радість: тут держава розквітає, і ти не маєш права зітхати, що вона занепадає. Твій обов’язок робити так, щоб таких щасливих хат було більше й більше.
Коли мудреці, зібравши милостиню, повернулися до храму, Менес повів Пентуера на вершину пілонів. Тут він показав йому велику мармурову кулю, на якій позначив золотими цятками розташування кількох сотень зірок, і наказав Пентуерові до півночі стежити за рухом місяця на небі.
Пентуер охоче віддався праці і тут уперше в житті побачив на власні очі, що небесне склепіння протягом кількох годин начебто пересунулося на захід, а місяць просунувся між зорями до сходу.
Досі про ці прості явища Пентуер тільки чув, і зараз, коли він уперше побачив на власні очі рух неба й тиху мандрівку місяця, його охопило таке хвилювання, що він упав ниць і заридав.
Перед його душею розкрився новий світ, красу якого він тим більше оцінив, бо вже осягнув глибини мудрості.
Через кілька днів прийшов до жерців багатий орендар і запропонував, щоб вони, керуючись своїми знаннями, розміряли й вирили на його полі канал. За це він зобов’язувався годувати їх під час роботи, а також, замість платні, дати козу з козеням.
Молока в храмі ніде було взяти, тож Менес згодився. І взялися вони вдвох з Пентуером до роботи. Вирівняли грунт, накреслили напрям і почали копати.
Тяжка праця підбадьорила Пентуера, він навіть почав розмовляти з Менесом, коли вони були вдвох. Тільки зустрічаючись з людьми, він хмурнів; їхній сміх і співи наче збільшували його муку.
Менес не ходив ночувати в село, і вони разом з Пентуером спали в полі, де могли милуватись квітучими ланами й прислухатись до відгомонів людських радощів, самі не беручи в них участі.
Того вечора роботу в полі покинули раніше, бо в село прийшов запорошений убогий жрець з малим хлопчиком. Вони ходили від хати до хати, просячи милостиню. Хлопчик награвав на флейті сумну мелодію, а в перервах жрець дужим голосом співав напівсвітську, напіврелігійну пісню.
Менес і Пентуер, лежачи на пагорку, вдивлялися в пломеніюче небо, на золотому тлі якого чітко вирізнялися чорні трикутники пірамід, коричневі стовбури й темно-зелені крони пальм. Тим часом жрець ішов від хати до хати, співав свою пісню, довго відпочиваючи після кожної строфи:
«Який спокійний він, цей справедливий володар! Нарешті здійснилося чудове пророцтво. З часів Ра все старе зникає, а на зміну йому приходить молоде. Кожного ранку сходить сонце і кожного вечора ховається на заході. Чоловіки запліднюють, жінки зачинають, кожні груди вдихають свіже повітря. Але всі, хто народився, всі без винятку, ідуть на місце, яке вготоване людині».
— І навіщо все це?.. — несподівано озвався Пентуер. — Якби ж хоч було правдою те, що життя для того створене, щоб вічно зростали пошана до богів і чеснота! Але цього немає. Підступний катюга, мати, яка бере шлюб з убивцею свого сина, коханка, що в хвилини любощів думає про зраду, — от хто досягає успіху й влади. А мудреці скніють у бездіяльності, а мужні й чесні гинуть самі, гине й пам’ять про
них.
«Заповнюй веселощами день свій, о володарю, — співав далі жрець, — бо ж небагато їх тобі вдаровано! Вмастися й обкури себе пахощами, а вінками лотоса оповий стан і тіло сестри, що живе в серці твоєму й сидить поруч тебе. Нехай співають і грають вам. Відкиньте турботи і віддайтесь веселощам, бо несподівано зблисне той день, коли ви підете в країну, де панує мовчання».
— Пахощі для благоденства, вінки з лотоса для тіла, а потім… мовчання!.. — знову озвався Пентуер. — Воістину, блазень, що вдає з себе лицаря, має більше сенсу, аніж цей світ, в якому всі когось вдають без найменшої користі для себе. І щоб оцей земний сон був суцільною низкою веселощів?.. Де там!.. Кому голод не скручує кишок, тому серце отруюють невситима жадоба чи тривога. А якщо коли й випаде хвилина спокою, тоді з його глибин виринає думка про країну вічного мовчання й роздирає людську душу.
«Тож святкуй веселий день, о Неферготепе, муже з чистими руками! Мені відомо все, що сталося з предками твоїми: мури їхніх фортець розпалися, міст уже нема, а їх самих наче й не було ніколи. Ніхто не приходить звідти, хто сказав би нам, як їм живеться, і втішив би наше серце. І так буде, поки ви самі не наблизитесь до місця, куди пішли вони»,
— Чи ти бачив коли спокійне море? — тепер озвався Менес до Пентуера. — Правда ж, яке воно нудне, наче той сон, в якому нічого не сниться? Лише коли вітер почне орати гладеньку поверхню, коли одна хвиля летить у безвість, а друга здіймається вгору, коли на поверхні заграє світло, а з глибин озвуться грізні чи стогнучі голоси, тоді море сповнюється красою. Те ж саме з річкою. Поки вона тече в одному напрямі, — здається якоюсь мертвою; та коли звивається то ліворуч, то праворуч, — вона стає прекрасною. Те ж саме з горами: суцільна височінь нудна, та примхливі верховини й глибокі ущелини сповнені краси…
«Поклади мірри на голову свою, одягни тіло своє в тонкі полотна й намастися дарами божими, — співав жрець. — Одягнися якнайкраще і не дозволяй серцю своєму сумувати. Живи заради насолоди, поки існуєш на землі, й не засмучуй душі своєї, поки не настав для тебе день скорботи».
— Те ж саме і з людським життям, — казав далі Менес. — Насолоди — ніби хвилі й гірські вершини, страждання — мов безодні й ущелини, і тільки все це в поєднанні створює враження, що життя прекрасне, коли воно вимальовується, як зубчаста гряда східних гір, які ми спостерігаємо з подивом.
«Адже той, у кого серце вже не б’ється, — співав жрець, — не, чує жалю і не засмучується чужим горем. Тож з ясним обличчям святкуй дні веселі та примножуй їх…»
