Фараон - Прус Болеслав (читать книги без .txt) 📗
Лікон почав скреготати зубами в безсилій люті.
— А коли побачиш його, прокинься, — скінчив Мефрес.
Він накинув на грека офіцерський плащ з капюшоном, шепнув йому на вухо гасло, вивів його з підземелля й через потайну хвіртку провів на безлюдну вулицю Мемфіса.
Далі Мефрес спритно, як юнак, вибіг на вершину пілона і, взявши в руки кілька різнокольорових прапорців, почав подавати якісь знаки в напрямі царського палацу, його, очевидно, побачили й зрозуміли, бо на пергаментному лиці жерця з’явився уїдливий усміх.
Мефрес склав прапорці й поволі почав сходити вниз. Несподівано, коли він був уже на першому поверсі, його оточило кілька людей у коричневих плащах, якими вони прикривали каптани в чорні й білі смужки. — Ось він, найдостойніший Мефрес, — сказав один з них.
Усі троє схилились перед верховним жерцем, який механічно підніс руки, наче для благословення, але тут же опустив їх, питаючи:
— Хто ви такі?..
— Охоронці Лабіринту.
— Чого ж ви заступили мені дорогу? — спитав жрець, і в нього почали тремтіти руки й тонкі губи.
— Нам не треба тобі нагадувати, святий муже, — сказав один з охоронців, все ще стоячи на колінах, — що кілька днів тому ти був у Лабіринті, до якого знаєш дорогу так само добре, як і ми, хоч і не є втаємниченим… Ти надто великий мудрець, щоб не знати і наших прав у таких випадках.
— Що це означає? — голосно крикнув Мефрес. — Ви вбивці, підіслані Гер…
Він не встиг скінчити. Один з напасників схопив його за руки, другий накинув йому хустку на голову, а третій оббризкав обличчя прозорою рідиною. Мефрес захитався і впав. Його ще раз оббризкали, а коли він сконав, доглядачі поклали його в нішу, встромили в мертву руку якийсь папірус і зникли в переходах пілона.
Троє так само одягнених людей гналися за Ліконом майже з тієї хвилини, коли він, випущений з храму Мефресом, опинився на безлюдній вулиці.
Вони спершу ховалися біля хвіртки, якою пройшов грек, і дали йому вийти на вулицю. Але там один з них побачив у Лікона в руці щось підозріле, і тоді всі почали скрадатися за греком.
Дивна річ! Сонний Лікон ніби відчував погоню; раптом він звернув на людну вулицю, потім на майдан, де рухалось багато людей, а потім провулками, де жили рибалки, побіг до Нілу. Тут він знайшов у якомусь затоні невеличкий човен, скочив у нього і з надзвичайною швидкістю поплив до другого берега річки.
Він був уже кроків за двісті від берега, коли за ним поплив човен з одним веслярем і трьома подорожніми. Ледве встигли вони відпливти, як з’явився ще один човен з двома веслярами та трьома подорожніми.
Обидва човни завзято гналися за Ліконом.
В човні, де був лише один весляр, сиділи доглядачі Лабіринту й пильно придивлялися до своїх суперників, наскільки дозволяла їм вечірня сутінь.
— Що це за одні, ті троє? — шепталися між собою доглядачі Лабіринту. — Вони й тоді крутилися біля храму, а зараз женуться за греком. Чи не хочуть вони його оборонити?..
Маленький човник Лікона пристав до другого берега. Сонний грек вискочив з нього і швидко пішов до царських садів. Іноді він похитувався, зупинявся й хапався за голову, але знову йшов уперед, ніби його штовхала якась невідома сила.
Доглядачі Лабіринту теж вийшли з човна на другому березі, але їх уже випередили суперники.
Почалась незвичайна гонитва. Лікон мчав до царського палацу, як скороход, за ним троє невідомих людей, а віддалік — троє доглядачів Лабіринту..
За кількасот кроків від саду обидві групи переслідувачів зіткнулися. Була вже ніч, але місяць світив ясно.
— Хто ви такі, люди? — запитав незнайомих доглядач Лабіринту.
— Я, начальник поліції Пі-Баста, з двома моїми сотниками ловлю великого злочинця…
— А ми доглядачі Лабіринту і теж доганяємо того чоловіка…
Переслідувачі придивлялися один до одного, поклавши руки на мечі й ножі.
— Що ви хочете з ним зробити? — запитав нарешті начальник поліції.
— У нас є смертний вирок йому…
— А тіло залишите?
— З усім, що на ньому є, — відповів старший доглядач. Поліцаї зашепталися між собою.
— Якщо ви говорите правду, — сказав нарешті начальник поліції, — то ми не будемо вам перешкоджати. Навпаки, позичимо вам його на хвилину, коли він потрапить у наші руки…
— Присягаєтесь?
— Присягаємось…
— Ну, то підемо разом…
Вони об’єдналися, але грек зник з їхніх очей.
— Проклятий!.. — вилаявся начальник поліції. — Знову втік…
— Знайдеться, — відповів доглядач Лабіринту, — а може, навіть вертатиметься назад цією дорогою.
— Чого ж він пішов до царського саду? — запитав начальник.
— Верховні жерці використовують його в якихось своїх інтересах, але він повернеться до храму, — відповів доглядач.
Вирішили чекати і діяти спільно.
— Третю ніч марнуємо! — сказав один з поліцаїв, позіхаючи.
Вони позакутувалися в плащі й полягали на траві.
Одразу після того, як Тутмос виїхав до храму, найясніша цариця Нікотріс мовчки, із стиснутими від гніву устами, вийшла з синової кімнати. Коли Рамзес хотів її заспокоїти, вона сердито перебила його:
— Прощаюся з фараоном і благаю богів, щоб вони дали мені привітати його завтра ще як фараона…
— Ти сумніваєшся в цьому, матінко?
— В усьому можна сумніватись, коли людина слухає поради безумців і зрадників…
Вони розійшлися розгнівані.
Незабаром до його святості повернувся добрий настрій, і він весело розмовляв з сановниками. Але вже о шостій годині його почав долати неспокій.
Тутмос уже мав би прислати до нас гінця, — сказав він. — Я певен, що справа так чи так уже скінчилась.
— Важко сказати, — відповів головний скарбник. — Вони могли не знайти човнів біля перевозу. Могли зустріти в храмі опір.
— А де ж той молодий жрець?.. — запитав раптом Гірам.
— Жрець?.. Учень покійного Саменту?.. — повторили розгублено сановники. — А справді… Де він може бути?..
Розіслали воїнів, щоб вони обшукали сад. Воїни оббігали всі закутки, але жерця не знайшли.
Ця пригода дуже засмутила сановників. Кожен сидів мовчки, поринувши в неспокійні думки.
Перед заходом сонця до кімнати зайшов один із слуг фараона й шепнув, що пані Геброн тяжко захворіла і благає, щоб його святість зволив її відвідати.
Сановники, знаючи зв’язок фараона з красунею Геброн, мовчки перезирнулись. Але коли фараон заявив, що хоче вийти до саду, вони не протестували. Сад, оточений численною вартою, був так само безпечний, як і палац. Ніхто не вважав за потрібне бодай здалеку дивитись за фараоном, знаючи, що
Рамзес не любить, щоб виявляли до нього цікавість у певні години.
Коли фараон вийшов у коридор, великий писар сказав скарбникові:
— Час тягнеться, мов колісниці в пустелі. Може, Геброн має якісь вісті від Тутмоса?..
— Тепер, — сказав скарбник, — цей його похід до храму Пта з кількома десятками людей здається мені цілковитим безумством…
— А чи розважніше вчинив фараон під Содовими озерами, коли цілу ніч гнався за Техенною? — перебив Гірам. — Відвага в таких випадках важить більше, ніж кількість.
— А цей молодий жрець?.. — спитав скарбник.
— Прийшов без нашого відома й пішов не питаючись, — мовив Гірам. — Кожен з нас діє, як змовник.
Скарбник похитав головою.
Рамзес швидко пробіг до палацу Тутмоса. Коли він зайшов до покоїв Геброн, вона з плачем кинулась йому на шию.
— Я вмираю від страху! — вигукнула вона.
— Ти боїшся за Тутмоса?
— А що мені до нього? — відповіла Геброн, зневажливо скрививши уста. — Ти один у мене на думці, за тебе одного я турбуюсь… за тебе боюся…
— Хай буде благословенна твоя тривога, яка хоч на хвилину звільнила мене від нудьги… — сказав, сміючись, фараон. — О боги, який це тяжкий день!.. Якби ти чула наші ради, якби бачила обличчя наших сановників!.. А ще до того найяснішій цариці схотілося вшанувати наше зібрання своєю присутністю… Ніколи не думав, що звання фараона може мені так надокучити…
— Не кажи цього вголос, — остерегла Геброн. — Що ти зробиш, якщо Тутмосу не вдасться захопити храм?
