Віртуалка - Ликович Ірися (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .TXT) 📗
Хоча, ніде правди діти, це і справді виглядало смішно. Не встигав Рудольф замовкнути, як у відповідь знову озивався іспанський сірко. І так майже до безконечності. Доти, доки богобоязкий курець гашишу та нюхальник кокаїну не починав плаксиво, скрививши по-дитячому губи та по-стражденному зсунувши чорні дашки брів, прохати Всевишнього:
– Боженьку, Господи мій рідненький… Допоможи мені… Я не можу… Я не можу сам… Я занадто слабий. Дай мені сили… вбити цього пса.
Можна тільки уявити, який рев сміху здіймався над нашим будинком. А пан Рудольф тим часом не вгавав.
– Боже, – верещав він, – забери мене від цих сук! Аби очі мої їх більше не бачили!
Він нас то любив, то ненавидів, хоча вночі, не маючи змоги заснути (безсоння чи завелика доза кокаїну?), ненавидів усіх. Хоча й не дивно, що він не міг спати. Передрімавши все післяобіддя, переглянувши, тобто переслухавши, два-три фільми на DVD– пристрої (плеєр у нього був настільки малим, що його екран можна було б накрити однією долонею справжнього чоловіка, для того домашнього міні-кінотеатру не те що Рудольфові знадобився би кращий зір, а навіть мені), він карався вночі безсонням, засинаючи тільки попід ранок. Мене ніколи не переставав дивувати той факт, що гер Каперманн міг своїми по крученими пальцями навіть мобільним телефоном користуватися. І тримав у голові більше сотні номерів! І навіть оте DVD йому ніхто не приходив вмикати. Він навпомацки вибирав саме той, потрібний йому фільм і, видудливши півпляшки горілки, потім, звичайно, що не міг заснути. Тоді потерпали не тільки ми, а й сусіди з будинку навпроти (адже гера Каперманна не можна було навіть силою примусити зачинити вікно на ніч, незважаючи на те, що у його апартаментах працювали найкрутіші кондиціонери) не раз приходили скаржитися на нього. І якби сліпий не був сліпим, він при відчиненім вікні міг би навіть дивитися сусідський телевізор. До речі, споглядання фільмів через дорогу було у Каллі П., на мій веселий подив, загальноприйнятою практикою.
Ось таким сумним було сьогодення нашого гера Каперманна. А колись, у неповні двадцять, у тому прекрасному віці, у Лондоні (де ж бо ще могло відбуватися оте фабулативне дійство), він, впевнений у своїх силах та майбутньому темноволосий красень, син іспанки та австрійця, уперше пізнав радощі тілесного кохання. І йому зовсім не потрібно було обмацувати обличчя коханки, адже він пестив її, дівчину зі свого драматичного гуртка, живим і життєрадісним поглядом, не здогадуючись, що всього через п’ять років усі втратять надію на його одужання. Вона ж, ота козулька-юнка, ще тоді відповідала йому взаємністю. Він замріяно розповідав, і його ніжки-калічки нервово тремтіли, що кохав її тоді до нестями, оту початкуючу джульєтту, котра мала вбити себе на сцені, а натомість незабаром, після початку його хвороби, покинула своє недоладне захоплення, поскакавши на довгих ногах модельки далі.
Після вистави вони курили травку, і досвідченіша за нього коханка перша насмілилася сягнути рукою його чоловічості, він же розгубився (кхе-кхе, розповідаючи, покашлював від напруги), а вона впевненим жестом простягла йому презерватив.
Потім був перший нещасний і нещадний випадок у винайнятій напрокат автівці з тією ж єдиною, досвідченою коханкою, його секс-символом, богинею кохання, вона добре вміла їздити верхи на чоловіках, хоча, можливо, казав він, це йому тільки через повну недосвідченість так здавалося. Вона була неповторною, та юна студентка філософського факультету, старша за нього на п’ять років, любителька театру та цнотливих хлопців. На щастя, у тій аварії з нею нічого не трапилося, він ніколи б собі такого не пробачив, хоча у скоєнні нещасного випадку дівчина не була такою вже й безневинною, бо то ж вона сягнула звивистою, мов вуж, рукою до його паху, а він, новоспечений герой, усе набирав і набирав швидкість, аби показати самообраній обраниці, що він також у чомусь мастак. Показав бідолаха. Усе показав. Напоказувався донесхочу. Та так, що більше його ноги на педаль газу не натискали ніколи. Хоча його, як заспокоювали тоді лікарі, прикувало до візка всього на півроку. Злощасні півроку, які не закінчилися й понині.
Після того першого горя трапилося інше, ще абсурдніше. Десь у Берліні, де вони на той час мешкали із майоркійкою-мамa, котру колись австрієць-батько здибав, тупаючи під спекою по запилюженому ріденькому оливковому саду, неподалік Калли П.; Рудольф в автобусі, тоді ще зрячий, прикріпив свого візка паском безпеки у місці з позначкою «інваліди». А коли шофер на крутому повороті вдарив по гальмах, старий пасок відірвався… і бідака-юнак перекинувся, поламавши в стегні ногу і поранивши око. Після операції молодий Рудольф майже втратив зір.
Тоні, ти міг зауважити тоді, що моя розповідь була мов щипана білими овечками майоркійська трава – нерівна й суха, але не забувай, що я, доносячи до тебе свою історію, змушена була ховатися від усіх. Я навіть не мала права вимкнути інші чати, коли ти був онлайн. Звичайно, інколи я дозволяла собі таку розкіш, але тоді зранку до мене підходив всюдисущий шеф, котрий тремтів над кожним центом і котрий знав, що, навіть спілкуючись усно кілька годин з одним клієнтом, завжди можна вряди-годи відіслати шаблонне повідомлення іншому бажаючому побачити мої принади. Тим паче що швидких фраз, захованих у клавішах «F», є аж дванадцять. F1 – «Привіт, солоденький». F2 – «Як справи, персику?» F3 – «У мене все гаразд, дякую». F4 – «Особливо коли ти біля мене». F5 – «Усе, про що ти мрієш». І так далі.
За перші два місяці, незважаючи на непересічну зовнішність, я майже нічого не заробила.
– Невже ти думаєш, що їм потрібні тільки твої груди та миле обличчя? – непокоївся про свій утрачений відсоток Руперт, котрий ще недавно, у Відні, вербував мене, переконуючи, що саме такою фізіономією, як моя, заробляють гроші. – Їм по трібні ідеї. І перестань бути із ними чесною! Запорука успіху в нашому бізнесі – це хитрість і брехня.
– А ти перестань читати мій чат! – у свою чергу визвірилася на нього я, саме відходячи від одного з кокаїнових дурманів, котрий, на щастя, не тримав довго, бо наркотик нам приносили чистий, як сніжок.
– Та не потрібна їм твоя правда, ти розумієш? Знаєш, як я робив, коли чатив за п’ятьох? Я ж годинами міг тримати на гачку кількох клієнтів. Не хвилинами, врубайся, го-ди-на-ми! Це вже був не просто чат для мастурбантів. Вони відчували інтригу! А коли бачив, що втрачаю котрогось, то тупо писав, аби він ішов до типу моєї подруги, бо вона саме та, кого він шукає, і вона може зробити в онлайні для нього те, чого не можу я. Розумієш? Я не втрачав жодного схибленого! Бо вони плавно перекочовували не до працівниць інших студій, а до моїх; до однієї з тих, за кого я чатив, і я преспокійно, уже знаючи вподобання того чудика, розкручував його далі. Одного ось так дві години на п’ятьох моїх дівчатах за носа водив. А ще я знав усі ніки клієнтів. І ніколи не забував їхніх бзіків. Аби щоразу мати напоготові козир. Так само ви всі мусите перена-правляти клієнта від однієї до іншої! Заведи собі у комп’ютері файл і записуй туди про клієнта всю важливу інформацію.
– Але як я можу пообіцяти йому золотий дощ, якщо я саме не хочу? Та й ніколи не зможу зробити цього перед камерою!
– А ось так! Дуже просто! Ти маєш обіцяти все! Грати задком для інших і водночас симулювати його улюблене випороження! А потім, із виразом жалю на обличчі, скажеш або напишеш, що не виходить, і порадиш прийти за годину. Запам’ятай, немає слова «ні» у працівниць веб-кам.
Так, наш старий лис Руперт полюбляв підчитувати наші чати. Він, як «майстер» (говорячи мовою шефів), міг спокійнісінько заходити до будь-якої з нас у чат. Зазвичай це робилося з метою контролю: чи якісне освітлення у віртуалки, аби клієнт не писав скарг; чи немає чогось забороненого (тварин, дітей) у полі зору веб-кам, аби дівчину не заблокувала «цензура». Й уже не одна моя колежанка скаржилася, що він заходить під вигаданим іменем і, опинившись онлайн, ставить підступні запитання, провокує, виводить дівчат з рівноваги, аби потім, ледь не зловтішаючись, повчати свою жертву, як не можна поводитися з покупцем інтернетових цицьок.
