Віртуалка - Ликович Ірися (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .TXT) 📗
Рудольф був чи не єдиним між нами, хто майже постійно вживав білий сніг. Нанюхавшись, він, на сміх усім працівникам, забороняв називати його на ім’я. Ми мали величати каліку гером Каперманном.
Рудольф був маленьким і висохлим недочоловічком із квазімодівським горбом од вічного сидіння. Він, мов дитина, тонув у кріслі-качалці і, не маючи сил гойдати себе, безпомічно вовтузився у ньому, мов комаха, що потрапила до пастки.
А якщо вже хтось змилостивився над ним і розгойдував його обм’якле тіло, гер Каперманн, мов немовля, солодко позіхнувши на весь рот, забувши від блаженства затулитись долонею, невдовзі засинав. Спав він в обідню пору дуже міцно, мов маля. І ми, торохтячи про справи насущні, могли спостерігати, як рухаються яблучка його обидвох очей, навіть того, завжди мокрого. Молодший брат Руперта часто спав удень, адже вночі він ніколи не замовкав. Із настанням темряви він перетворювався на зовсім іншу людину: кричав, репетував, агресія так і перла з нього.
З усіх віртуалок мені не поталанило найбільше, адже спальня нашого нічного крикуна була саме над моєю кімнатою. Гер Каперманн – єдиний у нашому домі мав свою власну кухню. Бо наш хитрий Руперт дуже добре подбав про власний спокій – він обладнав горішній поверх будинку під невеличку квартирку і наймав для свого брата молодих дівчат – хатніх робітниць. Щоразу нових. Адже саме на цьому рівні й виникали у Рудольфа проблеми. Знайти підходящу йому дівчину було дуже і дуже складно. По-перше, працівниця мусила володіти німецькою. По-друге – мати дуже гарний голос. А де ж до біса відловити на цьому острові жіночку приємного голосу і віком не старшу за тридцять п’ять років, котра справно володіє іноземною? Такі не сидять по задушливих квартирах горішніх поверхів у німому очікуванні нової порції «компліментів» від розлюченого каліки. Такі працюють у прибережних готелях, а не дивляться, як відворотно і неохайно, чавкаючи та плямкаючи, інколи не попадаючи до рота, споживає харчі невидюща людина. Але якщо така розумниця і знаходилася десь у близькому селі, то невдовзі вона тікала із невеличкої квартирки під дахом на плаці де Лорен, забувши про все на світі і, мабуть, навіть відмовившись від зарплатні. Так уже склалося, що довго працювати служницею Рудольфа не хотіла жодна дівчина.
Інколи Рудольфа зашкалювало, і він платив котрійсь із дівчат шалені гроші, аби вона, приміром, зварила йому їсти. І я, наслідуючи Сандру, котра, на відміну від інших, також не гидувала роботою сиділки сліпого бідолахи, погоджувалася провести із ним кілька годин. Дивно, що у його присутності мене ніколи не покидав вкрадливий щем серця, ніби моє тіло тримало у собі щось приховане від мене, щось таке, що могло або завдати мені болю, або зробити неймовірно щасливою. Якась дивна сила тягнула мене до сліпого, мої руки самі бралися витирати плями українського борщу (о, казав він, червоний буряк – це саме те, що мені потрібно) на його ідеально випрасуваній сорочці із короткими рукавами. Що-що, а назвати гера Каперманна нечепурою було би гріхом. Його одяг завжди тримав у собі запах ванілі, обличчя старанно виголене, аж не вірилося, що то він сам, втупившись невидющим поглядом у низько підвішене дзеркало (навіщо сліпому дзеркало?), виводив гострим лезом по своєму обличчю. Зачіску Рудольф мав також завжди ідеальну. І хоча одна із наших дівчат колись працювала перукаркою і зараз завжди виручала нас, наводячи марафет на наших головах, він ніколи не віддавав своє лискуче каштанове волосся під владу її ножиць.
– Волосся і одяг, – хиркав він, – це єдине, що наближає мене до подоби людини.
І саме тому його зачіска коштувала вісімдесят євро за півгодини сидіння в іменитого іспанського перукаря!
Гер Каперманн, незважаючи на зашкарублі покручені пальці та жовті відстовбурчені, схожі на крила жука нігті, все ще побренькував на гітарі й мріяв стати актором. Ніколи не переставав вірити у долю. Усі його розповіді починалися театральною школою, до якої він колись ходив прищавим підлітком, і закінчувалися задивлянням у майбутнє, у котрому він виконував усі головні ролі у найпрестижніших фільмах крутих режисерів, окрім того, що він вербально дозволяв дублерам виконувати за нього трюки, визнаючи, що з таким горбом, як у нього, не скочиш із чотириметрової стіни.
Тоні, незважаючи на його паскудний, мордований хворобою та безвихіддю характер, Рудольф був сильним чоловіком. Він із усіх сил боровся за життя. Випустивши нарощені в страху перед темним, мов підземелля, майбутнім пазурі, він дряпався гладкою, мов скло, стіною нагору до поставленої ним цілі – звестися на ноги і… стати актором.
Старожилка Банні, зверхньо пирскаючи, казала, що раніше він вірив в інше. Його денним сновидінням колись були очі, на котрих зараз він уже поставив хрест. Оті його карі пристрої зору, які колись показали йому справжні барви життя. А ще він мріяв прокинутися одного разу, взяти фарби і, підійшовши до вранішнього перламутрового берега, намалювати картину. Він казав, що хотів би змалювати оту неозору оксамитову далечінь, котра починалася із закінченням гарячого піску, там, де берег цілував солоні, переповнені різнокольоровими рибками води Середземного моря.
Я сама кілька разів вивозила його до пляжу Сон Мол. Він дуже нервував і вищав, мов місячне порося, коли я, докладаючи великих зусиль, штовхала його візок аж до води. І там брала його крихке сорокакілограмове скоцюрблене тільце, одягнуте в футболку та білі широкі штани, клала його, мов тих діток, що граються пісочком під наглядом щасливих мамочок, біля самого краєчку моря, там, де вода, навіть якщо накочувалася хвиля, не сягала і тридцяти сантиметрів. Він міг подовгу сидіти нерухомо, не звертаючи уваги на співчутливі перешіптування переважно німецькомовних туристів, що засмагали під термоядерним сонцем, лежачи так тісно одне біля одного, що здавалося, пляж уже більше не може вмістити жодного відпочивальника. Вони лежали, сиділи, грали в теніс чи пірнали з трубками, цмулили сангрію з пластмасових відерець, оте улюблене майоркійське пійло, непоспіхом втягуючи її до рота кольоровими, довжиною в метр, трубками.
Гер Каперманн своєрідно насолоджувався морем, то по-дитячому плескаючи занімілими та атрофованими від багаторічного сидіння ногами, то набираючи пригорщі мокрого піску, даючи можливість хвилям вимивати його з покривленої долоні. Я ніколи не знімала з нього штани на пляжі – він соромився показувати іншим свої ніжки-патички без єдиного м’яза.
Ще одним ударом долі для Рудольфа були його нирки, котрі уже двадцять років як перестали функціонувати. Я взагалі вперше у житті про таке чула! Звідки мені було знати, що бувають люди, котрі не ходять до будуару справляти малу нужду. Я думала, що зміни його обличчя: то одутле і кругле, то запале і висохле – наслідки таємного вживання алкоголю. Правда була набагато жахливішою. Каперманн був пацієнтом діалізу. Тричі на тиждень крізь набряклі від сотень проштриків вени на обидвох руках, проганяючи кров через звивисті черв’яки трубок, із нього, мов із підвалу насосом, витягували зайву рідину.
Тоні, ти можеш собі уявити, як то – майже нічого не бачити? Я, наприклад, ні. Не повіриш, та я кілька разів навіть плакала через нього. Так, саме так, ревіла, вимкнувши всі системи веб-кам, слухаючи його прокльони о четвертій ранку.
Суки, кричав він зазвичай, бляді, волав наш інтелігент із ідеально зав’язаною краваткою, той, що прочитав усього Шекспіра і Толстого, спати мені не дають (це стосувалося всіх нас), засрані пси (це ті, що поодиноко дзявкотіли на вулиці в майоркійську спеку), обісцяні жебраки… І так далі і в такому, ні, навіть ще гіршому дусі. Щодо собак та гера Капер-манна, то це була тема, говорячи про яку всі мої колеги і навіть незворушний Руперт заливалися таким густим, мов сльозоточивий газ, сміхом. Мені було по-людськи шкода його, бідаку, чия нервова система зробилася такою нестійкою, що реагувала на будь-які звукові подразники вереском.
– Аааааа!!!! – відразу репетував одягнутий з голочки каліка, щойно бодай один собака несміливо дзявкнув десь за вікном. – Проклята скотина! Застрелю тебе! Аааа!!!
