Фрау Мюллер не налаштована платити більше - Сняданко Наталка В. (лучшие книги без регистрации .txt) 📗
Повз неї проходять неквапливі молоді пари з дітьми, виносять із цукерні тістечка для пообідньої кави на балконі, з дверей дрібних крамничок середмістя визирають власниці, перегукуються, бажають одне одному «приємної неділі». У їхній мові чути вплив української фонетики, вони вимовляють слова розлогіше, дозволяють голосним проявити себе майже на рівні з шиплячими, а дехто тут говорить так, ніби лише бавиться в удавання іноземної мови. Здається, ще речення, гра закінчиться, і співрозмовник перейде на нормальну українську.
Минає кілька годин, сонце втомлюється бавитися із дзеркальцем, і Христині вдається зловити більше вдалих кадрів, але незабаром їй це набридає. Останньою в об’єктив потрапляє вітрина магазину із товарами для вишивання. У ній виставлені набори для вишивання хрестиком обличчя папи Івана Павла ІІ. Це поділене на кольорові зони обличчя виглядає дуже кумедно, але й зворушливо, схоже на модні в часи Христининого дитинства вишиті малюнки з релігійними сюжетами з по-старосвітськи великими хрестиками та фарбами, що роками не втрачали яскравості. Ці вишивки приваблювали увагу своєю по-сільському грубуватою естетикою, яка визнає красивим тільки все яскраве, червоно-чорне, чорно-біле, біло-жовто-гаряче та обов’язково голубе й рожеве десь на маргінесі.
Одну з цих вишивок вона пам’ятає особливо чітко. На ній було зображене обличчя дівчинки з косичками. Коли Христина в дитинстві носила косички, їй часто зав’язували стрічки такого ж кольору. Обличчя було вишите в профіль, і видно було лише одну стрічку. Солом’яного кольору волосся, кирпатий ніс, вухо — усе з кутами замість заокруглень, бо вишито було хрестиком, а не гладдю. Усе на чорному тлі. Обличчя дивиться на чашу з вишитою бісером позолотою. І внизу — великі рожево-зелені літери: «МОЛЂННЯ О ЧАШЂ».
Через обидва «яті», вишиті з засічками, Христині здається, що написано це незнаною їй мовою, але вона розуміє написане завдяки якійсь незбагненній магії, яку дитяча свідомість легко й невимушено сприймає в усьому, що не вміє пояснити, вона відчуває потаємну спільність із вишитою дівчинкою, з її кирпатим носом, стрічками на кісках. Зараз вона вже не пригадує, де саме бачила цю вишивку, але всі її деталі, навіть кольори ниток, назавжди залишилися в її пам’яті.
Денний потяг Київ — Вроцлав курсує раз на кілька днів, проїжджаючи через Львів і Краків і збираючи на шляху велику кількість причепних вагонів: від одеських і київських і аж до львівських, перемиських і краківських. Польські вагони мають лише сидячі місця, українські — лише спальні. Спальні вагони, які причеплюються у Львові, їздять порожніми, бо вартість проїзду тут суттєво вища, ніж за сидяче місце в польських, куди можна підсісти в Перемишлі. Але непевність розкладу автобусного руху між Львовом і Перемишлем, непрогнозованість часу перетину кордону автобусами, а також регулярні скасування рейсів у випадку занадто малої кількості пасажирів перетворили спальний вагон цього потяга на найбільш надійний і пунктуальний транспорт. Не кажучи вже про задоволення їхати одній у спальному вагоні, час від часу замовляючи каву провідникові.
Того разу Христина зайшла до вагону за чверть години до відправлення потяга й задоволено відзначила, що її місце — нижнє, а крім неї у вагоні нікого немає. Правда, насолоджуватися самотністю довелося недовго, за кілька хвилин до купе зайшла висока дівчина з кількамісячною дитиною на руках.
— У вас, мабуть, верхня полиця, — відразу ж сказала Христина. — Давайте поміняємося, там буде незручно з дитиною.
— Справді? Ви поміняєтеся зі мною? — зраділа дівчина.
— Звичайно, як може бути по-іншому! Не вистачало ще, щоб дитина впала з верхньої полиці.
— Дуже вам дякуємо, це надзвичайно мило, — посміхнулася дівчина. — Ви звідки їдете?
— Зі Львова.
— А ми з Луцька.
— А як звати малого? — поцікавилася Христина.
— Роланд, — відповіла дівчина.
— Невже як лицаря?
— Як лицаря. Ми в школі таку книжку вчили, — сказала дівчина.
Христина глянула на горішню полицю, яка досить непевно висіла на обтягнутих тканиною ланцюгах. Довелося докласти зусиль, аби закріпити її трохи нижче й надійніше — на спеціальних металевих підставках. Ось все було готове, і вони вляглися спати. Але не встигли задрімати, як до купе вбіг провідник і незадоволено вигукнув, звертаючись до Христини польською:
— А чому це ви їдете першим класом?
— Мені здавалося, що я їду спальним класом, я помиляюся? — пожартувала Христина.
— У вас квиток на нижню полицю, а ви їдете першим класом, — продовжував наполягати на своєму провідник.
— Я поступилася нижньою полицею дівчині з дитиною, у чому проблема?
Обличчя провідника все сильніше перекошувало від люті.
— Проблема не в тому, що ви помінялися полицями, а в тому, що їдете першим класом, — зациклено повторював провідник. Христина зауважила, що в нього сильна косоокість.
— Ви можете по-людськи пояснити, що вам потрібно? — запитала вона, з останніх сил намагаючись зберегти спокій.
— Справа в тому, що за перший клас ви маєте доплатити ще п’ятдесят відсотків вартості квитка, — сказав провідник, але ясніше від цього не стало.
Христина вирішила змінити тактику й запитала:
— А що треба зробити, щоб не доплачувати?
— Підніміть полицю назад, як вона була, — відповів провідник.
— Добре, — з полегшенням зітхнула Христина. — Як скажете, тільки дайте нам нарешті спокій.
Але відчуття полегшення виявилося передчасним. Підняти цю полицю вона не змогла б навіть якби їй загрожувало покарання значно серйозніше, ніж скандали провідника та погрози штрафу. Після кількох марних спроб і здобутих синців вони з сусідкою по купе зрозуміли, що продовжувати немає сенсу, полицю явно не створювали для того, щоб кожен так собі запросто міг її підняти після того, як опустить.
— Вибачте, але якщо вам справді залежить на тому, щоб ми підняли цю полицю, мусите нам допомогти, — сказала Христина, зайшовши до купе провідника.
— Я тут не для того, щоб піднімати важке, — почула у відповідь.
— Я взагалі-то теж не для того квиток у спальному вагоні купувала, — вирішила Христина перейти на одну з ним хвилю. — Але якщо ви нам не допоможете, полиця залишиться там, де вона зараз. Інших варіантів немає.
— Тоді вам доведеться доплатити дванадцять євро за перший клас, — суворо глянув на неї провідник.
— Я згодна, — відповіла вона й побачила, як очиці на його круглому обличчі радісно зблиснули. — Але за однієї умови.
— Якої ще умови? — насторожився провідник.
— Ви дасте мені за цих дванадцять євро розписку, у якій напишете, що вимагали від жінки дванадцять євро за підняття важкої полички. Поставите сьогоднішню дату, номер рейсу, вкажете свої паспортні дані й підпишетеся. А я потім відішлю це вашому керівництву, — сказала Христина. — А без розписки я нічого платити не буду.
За вираз безсилої люті, який у той момент з’явився на обличчі провідника, не шкода було заплатити й більше.
— Ні, — сказав провідник. — Ніякої розписки я вам не дам.
— Чудово, — спокійно відповіла Христина. — А я не буду підіймати ніякої полиці.
І вона рушила назад до купе, але провідник кинувся слідом за нею та продовжив свою істерику.
— Ви, з дитиною, — вийдіть звідси! — крикнув він дівчині. — Ви взагалі не мали їхати в цьому купе, я просто пересадив вас із іншого. А ви, давайте, підіймайте полицю або платіть гроші, а я буду дивитися.
Він склав руки на грудях і зайняв собою усе вільне місце в нашому купе першо-друго-спального класу.
— Я не можу підняти цієї полиці, — повільно, літера за літерою, відповіла йому Христина й уважно подивилася в очі.
Чомусь замість чергової істеричної репліки він раптом зсутулився й мовчки підійняв полицю.
— Тепер можете знову лягати на неї, — сказав потім звичайним тоном, так ніби не він щойно кричав і скандалив.
— Як це? — здивувалася Христина. — Це ж полиця першого класу.
