Фрау Мюллер не налаштована платити більше - Сняданко Наталка В. (лучшие книги без регистрации .txt) 📗
І справді на центральній площі Городка автобус уже чекала група енергійних тілистих жіночок містечкового вигляду. Вони збилися в зграю біля дверей і войовничо відштовхували одна одну, щоб зайти швидше, але в результаті кілька перших хвилин не могла зайти жодна. Довелося втрутитися водієві, який пообіцяв зачинити двері й поїхати без них, якщо вони не вишикуються в чергу. Це трохи допомогло, і жіночки старанно втискалися у двері по двоє, хоча й поодинці були занадто масивними для вузеньких дверей «ікаруса». Урешті всі зайшли, ще якийсь час тривала сварка за те, хто заплатив за проїзд і скільки — чомусь кожна з них вираховувала з суми, яку проїзд коштував офіційно, якусь частину й намагалася довести водієві, що має право на таку знижку. Причини, які мотивували це право, були різними: частотність проїзду, віддаленість житла від місця зупинки автобуса, особиста платоспроможність. Водій дратувався, повторював, що його це все не обходить і що вони повинні заплатити повну вартість квитка. Але жіночки ігнорували його й, поступово міняючи тему сварки, відразу ж почали роздягатися та шурхотіти скотчем.
Водій ще трохи побурчав, а потім плюнув, зачинив двері автобуса й рушив — видно, такий розвиток подій був звичним.
Тепер жіночки ділили між собою простір, куди можна буде заховати цигарки. І тут вступали в дію аргументи про те, хто й скільки перевіз минулого разу, де ховали та яке місце «щасливіше». Водій через рівні проміжки часу вигукував спереду, що забороняє ховати цигарки в автобусі, але ніхто не звертав на нього уваги. Відчувалося, що попри внутрішні суперечності жіночки становлять міцну та монолітну команду, здатну протистояти й серйознішому спротиву, ніж символічні та не надто переконливі спроби водія закликати їх до порядку.
— Візьмете блок? — діловито запитала в Христини одна з жіночок, яку решта називала Зоською.
— Ні, що ви, — злякалася Христина.
— А ви хто — вчителька чи полька? — примруженим оком оцінила її шанси сусідка.
— Не візьму, — твердо відповіла Христина.
— Даремно, вас точно на особистий не поведуть. Новенька.
— А що, тепер всіх на особистий ведуть? — поцікавилася жіночка з крісла ззаду за Христиною, Марися, як з’ясувалося згодом.
— Та ні, теперка вже не всіх, — відповіла Зоська. — Після того, як ми місяць тому тут влаштували їм скандал. Ну, тобто, не знаю, чи тому, — засумнівалася вона. — Але ми тоді таке зробили. Ну бо шо то за робота — прийшла якась і давай всіх на особистий. Догола роздягає. Дійшла черга до мене, а я їй кажу: «Цо, пані, ідзєми на особісти, відзе, же пані любі кобєти». Ну, всі заржали з неї, і більше вона не приставала. А то задрали вже.
— Ну, шо зробиш. Така в них робота, — фаталістично зітхнула жіночка з переднього сидіння, поправляючи пачки цигарок у бюстгальтері.
— Ну, не скажи, — енергійно заперечила Зоська. — Вона сі вмішала в конденціальність, розумієш? Влізла в приватну собственність, порушила право особистості людини, а вона непорушна, розумієш? То тобі не шутки. За це статтю можут дати!
— Слухай, Зосько, а як там той твій рецепт салати, шо ти робила минулий раз? — змінила тему Марися.
— Та файний салат, Марисю, дуже вітамінний, — відповіла Зоська. — Я теперка на дієті сиджу, то ніц такого не їм, від чого си поправлєют.
— А шо ж ти їси? — відразу зацікавилися всі присутні.
— Та майже ніц не їм, — гордо відповіла Зоська. — Так, рано намащу си хліба пару кавалків. Намащу чим маю: маргариною, зрідка смальцем — і з цибульов.
— Смальцем? — здивувалася Марися.
— Ну, а ти думала? То дієтичний продукт, ліпший за маргарину. Ти сі поправлєїш не від того, жи задужо їси, а від того, жи їси хімію. А смалец — то не хімія. То я сама си натопила зі свої свині, знаю, чим годувала, і всьо.
— Ну добре, а далі що? — дала себе переконати Марися.
— Та в обід я рідко їм, бо все на роботі або за границю їжджу, як то нині. Хіба вже вечір потім. То з’їм си бульби жареної на салі, бо на олії мені не смакує. Капусти квашеної. Ну таке. Самі вітаміни. Ну або ще той салатік, шо ти кажеш — то пекінська капуста, яйця, крабові палочки, сир жовтий такими великими кавалками порізаний, кукурудза з банки і майонез. Дуже дієтично. Тої салати можу з’їсти цілий банєк. Аж потім не сплю, все перджу.
Після цього компанія дружно засміялася. У салоні посилювався дух цибулі. Мабуть, не одна Зоська сиділа на дієті, згідно з якою снідати слід було хлібом зі смальцем і цибулею.
Під час паспортного контролю Христина зауважила, що короткотермінова та одноразова віза з усього автобуса лише в неї. Десантниці з папіросами мали здебільшого річні шенгенські мультивізи або пластикові картки посвідчень мешканців прикордонної зони, які дозволяли перетинати кордон без візи. Таке ж посвідчення було і в Зоськи. Марися запитала її:
— А шо, тяжке шось питали на співбесіді в консульстві, як робилась си карту поляка?
— Та тяжке. Спершу спитався консул, чи я знаю, де мешкає вавельський дракон, а потім ше — шо поляки їдєт на тлустий чвартек. Ну і то всьо польською.
— І ти знала? — з повагою в голосі запитала Марися.
— Та дешо знала, — самовдоволено відповіла Зоська. — Але в мене метрика була желєзна, мені мусили дати. Бабця-полька була замужем за греко-католицьким священиком, польську школу в селі мали. Кому ше давати, як не мені.
Тут у Марисі задзвонив мобільний. Побачивши номер, вона пожвавилася і заговорила в слухавку удвічі голосніше і втричі швидше, ніж досі:
— Слухай, не можу сі дозвонити до тих мудозвонів на вахті. Ти їх десь видів? Вони шо, знов п’ют? Передай тим чортилам, жи правильний чоловік бде за півгодини колихатисі на поверсі. Нє, я не прошу, жеби вони сі здоровкали чи там туалет відкрили, тіко прошу, жеби не смерділо самогоном і вареним целофаном. Ну, від крабових палочок, ти знаєш. Вчора сосискисьте варили? Ну то тим більше сі насмерділо. Най відкриют велике вікно! І виляют палочкову чи то сосискову воду десь гет. І жеби чайник помили, якщо вони знов в чайнику ті сосиски варили. Чуєш? Припильнуй мені тойво-во. Жеби потім не було проблєм.
До Перемишля вони доїхали за розкладом і при виході з автобуса Христина машинально подумки відділила від решти пасажирів тих, хто вертався на роботу після відвідин рідних. Щоб вирізнити заробітчан, не потрібно було зазирати до паспортів, вистачало їхніх розгублених озирань по боках, зляканих здригань, коли до них хтось заговорював, вистачало чути їхню мову з усіма цими «ну всьо, конєц», «це б’юро не дало мені позволєня» чи «я си наробила, а вони мені пеньонзи не дали», та й те, що їхній одяг купувався на тутешньому українському базарі, теж було помітно. Христина пригадала, як колись гуляла по цьому базару вздовж нескінченних рядів фіранок, які тут продають, здається, споконвіку та з незмінним успіхом, і її зупинила одна із продавчинь:
— Ось, дивіться, яка хороша ткань, хіба ні? — і показала шматок рожево-прозоро-сріблястої тканини, сама при цьому уважно роздивляючись візерунок, ніби бачила його вперше.
— Хороша, — обережно погодилася Христина, озираючись за можливістю якомога швидше відступити. Але виявилося, що жіночка не збирається агітувати її купити фіранки.
— А цей невдячний прийшов сваритися, — плаксивим голосом продовжила, звертаючись не так до Христини, як кудись у простір. — Каже, жінка попрала у пральці, а тюль сіла. Ну не дура його жінка після цього! Хто ж тюль у пральці пере! Скаргу він на мене напише! Сам він як той Петро Скарга. Женився на дурі, а всі йому винні.
— О, а звідки ви про Петра Скаргу знаєте? — здивувалася Христина.
— Та як би вам пояснити. Спершу, як заміж виходиш, то років з десять-п’ятнадцять цікаво, а потім вже до книжки тягнешся. Шо-небудь почитати від нудьги. Про мучеників чи про святих.
Рожеві й голубі хвилі ритмічно розгойдувалися в неї за спиною, ніби куліси якоїсь дитячої казки. Продавчиня стояла на їхньому тлі, дивлячись кудись за лінію горизонту, частково закриту плечима Христини, і думала про щось своє. Про Петра Скаргу? Петра Могилу? Дмитра Туптала? Козацьке бароко? Зразки сецесійної архітектури в довколишньому ландшафті, наприклад, нещодавно відреставрований залізничний вокзал Перемишля, який тепер нагадував котрусь зі станцій метро у Відні? Христині захотілося зробити цій жінці щось приємне, але вона не знала, що саме: купити трохи тюлі? Від цієї думки їй стало тепло й трохи соромно, вона посміхнулася жіночці, яка не бачила її в цей момент, і мовчки відійшла, не наважившись руйнувати настрій, сформований із рожево-голубих мережив і химерної розмови.
