Миротворець - Дереш Любко (лучшие книги читать онлайн .TXT) 📗
Але навіть Кітті з двома малюками не була достатньо вагомою причиною припинити бачитися з Джин. Вістка про те, що Джин заподіяла собі смерть, розтрощила його.
Аж до її самогубства вони продовжували зустрічатися, іноді. Це був наче вогонь, який, здавалось, уже мав би дотліти, одначе раптово спалахував знову, приносячи щоразу більшу руйнацію, одначе ні він, ні Джин не могли зупинитися. Вона дедалі більше губилась у своїх почуттях, плутаючи емоції з ідеологією, ідеологію — з літературою, літературу — з законами життя. Їхні стосунки спричинилися до такого закипання пристрастей, що в цьому горні топилося все — йшлося не тільки про те, що вони — чоловік і жінка, яких тягне одне до одного. У жариво їхнього вогню було вкинуто все, з чого складалося їхнє життя, все, що вони змогли просочити собою одне в одному. Йшлося про ідентифікацію, про культурний вибір, про політику, про світову революцію, про пошук себе, про втрату себе в цьому пошуку. Джин металася від одного світогляду до іншого, а він намагався опанувати свій розум і почуття, присвятивши себе атому.
У студентські часи, аби зайняти розум, він заходився вивчати санскрит. Санскрит став його восьмою мовою. Правильні, ритмічні побудови санскриту пробуджували незнайоме відчуття умиротворення, і Роберту почало здаватися, що вогонь епохи змін, який вони з Джин розпалили всередині себе, потроху вщухає. Він повертався до рядків із «Бгаґавад-ґіти», завчених разом з його учителем санскриту, професором Райдером, і їхня мелодика приносила відчуття полегшення. В горні їхньої пристрасті гинуло все. Все, що він просив тепер у Господа, наче Арджуна на полі бою, — це можливості виконати свій обов’язок так, як належить.
Коли з’явилися відомості з нацистської Німеччини про те, що німці розщепили атом, вони — він, Віґнер, Сілард, Теллер, ще кільканадцять умів, звернулися до Ейнштейна з проханням підтримати їхню ініціативу із заснування атомної програми у США. Ейнштейн підтримав їх. Він написав листа президентові Рузвельту, де вказав на крайню необхідність атомного проекту для безпеки Америки і світу, і Роберт тоді вважав, що це — хороший, дуже вдалий, найкращий спосіб утекти від усього, що переслідувало його — від Джин, від страху залишитися позаду колег, від нерозв’язаних питань краси і болю — вперед, назустріч таємниці, назустріч великому сюрпризові, який мешкав усередині атома — назустріч Творцеві.
А далі все відбувалося так, наче невидима сила допомагала йому в усьому, — відтоді, відколи в його житті з’явився генерал Леслі Ґроувз, все наче само почало розступатися перед ним. Йому запропонували стати керівником атомної програми, і він погодився. По якімсь часі йому сказали, що їхня атомна програма матиме кодову назву проект «Мангеттен», і він усміхнувся. Цю назву придумав полковник Ґроувз.
Він терпіти не міг полковника, а водночас не міг чинити йому опору. Полковник пропонував йому щоразу солодшу наживку, і він, сам того не бажаючи, по самі вуха опинився в сітях військових інтриг, захоплено виманюючи нові й нові кошти на будівництво велетенської лабораторії-міста, для розгортання найбільшого наукового проекту за всю історію Сполучених Штатів. Він зібрав геніїв свого часу. Понад сто тисяч науковців напружено працювали над проектом, дванадцять нобелівських лауреатів, як дванадцять апостолів, працювали під його керівництвом, навіть не підозрюючи, що всі їхні зусилля в кінцевому результаті були направлені на обслуговування його потаємної мрії доторкнутися до неможливого. До мрії, яка щасливим, божественним чином спалася з мрією сотень і тисяч людей, на чиїх плечах лежала відповідальність за хід війни — спалася, але при цьому не перестала бути його. Потаємною — тому що тільки він мав цю інтимну близькість розуміння її, розуміння складності й багатогранності того зближення з матерією, яке вони замірялися зробити. Ні в кого не було цього любовного зв’язку з атомом, який був у нього.
Це був його фантастичний шанс — осідлати, врешті, долю. Йому вже минало сорок, а все, що у нього було за плечима — лише сумнівної ціни слава на факультетах. Та який сенс був у тій славі, якщо його виклади і надалі здавалися порожнім теоретизуванням? В його віці Дірак, Гейзенберґ, Фермі — всі ті величини, на яких він рівнявся у юності, — вже сяяли на науковому небосхилі. Вони, а не він, зробили внесок у науку. Йому ж — йому ж минало сорок, позаду кілька розвалених доль, сумнівні мотиви і невиразний пошук істини, який, мов гаряча жилка на чолі, ніяк не давав йому спокою, лише хіба що занадто часто сплітаючись у пульсі з іншою гарячою жилкою — бажанням слави. Ця гротескова пара, яка робила з нього зранене посміховисько, стіною відділяла його від інших. Чи не тому Данте помістив свого Вергілія, який шукав істину, до пекла, а не до раю?
Іноді відчуття самотності огортало настільки сильно, що хотілося кусати п?ястуки. Опиняючись у себе в будинку в новій, щойно збудованій лабораторії в Лос-Аламосі, він відчував, як із кожним його кроком, що ближче він наближається до своєї мети, до метафізичної кульмінації своїх пошуків відначальної частки буття, то самотнішим стає. Він не міг пояснити, чому так відбувалося — адже інші люди у пошуку ліків від самотності відкривали свої серця іншим, а він, що більше намагався зблизитися з людьми, то більш ізольованим себе почував. То сильніше відчував нездоланну межу між собою і ними. Він знав, що має повагу серед колег, мав широке коло спілкування — тут, у Лос-Аламосі, зібралися самі світила, найкращі вчені його покоління, кожен — яскрава особистість, а він — найяскравіший серед них, і він, усвідомлюючи світло своєї слави, відчував, як день по дню стає самотнішим, позбавленим того цінного, що було в його приятелів: можливості відкритись. Він знав — на гору, до якої він почав шлях багато років тому, на гору, на яку здіймаються такі, як він, він прийде сам.
Бідна Джин, вона теж шукала порятунку на цій святій горі, сподівалася, що як не сьогодні, то завтра одкровення зійде на неї та звільнить її від мук неспокійного розуму. Вони обоє, згораючи у взаємній пристрасті, металися між тим, аби розчинитися одне в одному, і тим, аби навіки розлучитися, кожен перед своєю горою Сінай. Врешті, вона справді поїхала на Сінай. Десь там, із лічниці при монастирі Святої Катерини, де її лікували від тяжкої депресії, спричиненої незагоєними ранами серця, зламаними почуттями та обпаленим жахіттями війни розумом, вона писала йому листа, писала, що тут саме тільки каміння і геть немає трави, що цю місцевість, де ростуть лише покручені оливкові дерева і де всі повторюють святі імена Господа, неначе випалено якоюсь небаченою до цього катастрофою. Вона ніяк не могла збагнути, за що так Господь прокляв цих людей, поселивши їх у місці, де навіть тінь не приносить спочину. За що вони мусять лупати цей камінь і покривати голову цим порохом.
Його Сінай крився всередині атома. Там — там, а не деінде — чекав на нього Господь, його Господь, зі Своїми десятьма заповідями. Якось уночі, страждаючи від безсоння після виснажливого робочого дня, після літрів кави і кількох пачок сигарет, він написав їй довгого, пронизливого листа, в якому порівнював своє серце з тією позбавленою життя пустелею Сінаю, де єдине місце, куди він мусить піднятися — це певне місце в часі та просторі, де спадуть усі обмеження, де здійснюються всі мрії та сподівання, де приходить Бог. Він написав цього листа і сам зайшовся в сльозах над собою і тим ідіотським життям, яким він жив. Над цим повністю позбавленим глузду проектом, який не міг вирішити в цьому світі нічого. Того вечора він зізнався самому собі, що ніщо в його житті, з того, що він зробив, не мало значення. Він був знищений.
Коли сльози висохли, він подер листа на клапті. Який же він ідіот! Що сказали би зараз його колеги, якби дізналися, що той, хто кожного дня веде їх, наче народ ізраїльський на землю обітувану, до славної перемоги, — повністю обеззброєний і знешкоджений, спаралізований безсенсовністю всіх своїх починань?
Яким жалюгідним він постав у тому листі! Він подер листа, тому що кожне слово виявилось у ньому неправдою. Ось що виявилося найбільш шокуючим, найбільш болючим — не те, що він зізнався перед собою в повному крахові себе як особистості, а те, що кожне слово в листі було неправдою, було фальшем, тонким збоченням і прославлянням цього збочення.
