Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
Розділ X
Вранішня картина на дорозі неподалік Високого Замку страхітливістю не поступалася нічній. Учасники процесії вклякли на місці, і тільки граф Хіх з цікавістю висунув з екіпажа голову та якось жадібно ковтнув слину.
Обгоріле листя та хмиз, скроплені ранковою росою, заповнювали повітря їдким смородом, а обвуглені трупи вже привабили зграю голодних псів, що оскаженіло терзала їх, ледве звертаючи при цьому увагу на живих людей.
— Єзус Марія, — прошепотів бургомістр, виходячи з карети, — якою ж ціною…
Натовп познімав шапки і перехрестився.
— Розженіть собак! — скомандував війт.
Гримнуло кілька пострілів з напівгаків та пістолів, і пси, заскавулівши від жалю та болю, залишили свій бенкет, спостерігаючи здаля, як люди без жодного апетиту принюхувались до тіл, мовби збираючись зарити в землю на чорний день.
— Весела відбулась тут учта, — зауважив Хіх, — шкода, що ми встигли тільки на поклон акторів. Браво, панове, — тут він заплескав у долоні, — я впевнений, що ви блискуче зіграли свої ролі!
Бургомістр тим часом наказав сходити на Підзамче за копачами і загадати тамтешнім теслям збивати труни.
— І що ти про це думаєш? — якомога невимушеніше запитав у нього війт.
Той силувано усміхнувся і спробував відповісти начебто недбало:
— Хіба у нас це рідкість? Два розбійницькі загони чогось не поділили цієї ночі, ось і все.
— Цієї ночі, кажеш?
— Я гадаю так, бо з обгорілого хмизу ще подекуди куриться дим… Хоча… я можу й помилятися…
— Та ні ж бо, Якубе, ти правий. Це сталося справді не раніше. Інакше б передмістями мене повідомили. Але…
— Що?
— Бачиш он того нещасного, котрому перерізали горло, а пси ще й роздерли черево?
— Свята Пречиста…
— А тих трьох, посічених, як дощові хробаки?
— Годі, Стефане!
— Ще двом відтяли голови… Цих шістьох я знав, та й ти, мабуть, також. Це не розбійники — вони ще вчора служили магістрату.
— Я обходився без них, — відповів Шольц, — а тому не пам’ятаю жодного.
— Дарма, Якубе, вони були хоробрими людьми. Повір, ти багато втратив.
— Наймемо інших, — кинув на ходу бургомістр і поспішив до свого екіпажа.
Війтові, проте, заманулося ще раз пройтись поміж мертвими, над якими єпископ читав монотонним бубонінням заупокійну. Раптова знахідка допитливого лавника змусила його замовкнути і для виправдання кілька разів кашлянути.
Серед густої папороті лежав кимось утрачений бойовий шолом. Він був суцільний, з вирізаною на лицевому боці усмішкою. Було помітно, що ворожа шабля кілька разів ковзнула по ньому, а в деяких місцях навіть небезпечно прогнула. З цікавістю розглядаючи свою знахідку, війт і гадки не мав, що в цей час діялось в душі служителя церкви.
Неподалік від них походжав наближений до короля, граф Хіх. Мугикаючи під ніс якусь веселу пісеньку, він часом переривався на досить незвичні промови, що були звернені до померлих:
— Ну хто так захищається? — повчав він когось із них. — Ви, добродію, певно, геть не навчились боронити своє черево, за що і поплатились отакенною діркою. Тепер уже ніколи не наб’єте його смачною печенею і, тим паче, не заллєте туди з десяток кухлів пива, як це, мабуть, полюбляли робити за життя.
— А ви, пане, — звернувся він до іншого, — хто вам так розгепав череп? А голову, втім, треба оберігати в першу чергу. Думаю, тепер це затямите. От якби ви знали один блискучий контрудар… або мали на голові такий шолом, як у руках пана війта, то, я гадаю, все б закінчилось не так печально.
— На війні ви, певно, звикли до таких видовищ? — запитав здивований лавник.
— На війні, мій друже, я милувався значно довершенішими картинами, — відповів той.
— Пане граф, — звернувся до нього війт, сприйнявши це як дивакуватий гумор, — я хотів би заручитися вашою підтримкою в розслідуванні того, що тут відбулось. Якщо дозволите…
— Коли хочете, — байдуже відповів Хіх, — знайдіть убивць, і я вам обіцяю, що з ними буде вчинено справедливо… А тепер, панове, — голосно й нетерпляче додав він, — давайте, нарешті, продовжимо нашу мандрівку, тим більше, що до замку вже зовсім недалеко!
До замку і справді було близько. Не далі, аніж уночі, коли донька бургомістра була врятована і ледве жива від страху опинилася під захистом його веж та стін…
Драби, що охороняли її карету, розсипалися по темному подвір’ю, час від часу нагадуючи про себе вогнями і приглушеними вигуками. Біля екіпажа залишилися тільки кур’єр та офіцер, а за певний час причвалав конюх, що взявся випрягати коней. Христоф відчинив порубані дверцята і, подавши Ляні руку, запросив вийти. Проте її маленька ніжка, ледве ступивши на сходинку, завмерла нерішуче, щойно погляд зупинився на освітленій смолоскипом дорозі. Гарненький носик, зморщившись, виявив категоричний спротив іти далі. Кур’єр збагнув, що причина цьому — дворова багнюка, яка наполовину всмоктала його чоботи. Перепросивши, він запитав дозволу узяти панянку на руки, з чим вона й погодилась.
Христоф підхопив її і здивовано завмер — йому здалося, що Ляна була народжена з тієї ж невагомої морської піни, що й Кіприда…
— Дивитися треба було, йолопе, куди ставиш карету! — нагримав у темряву офіцер.
— А я звідки знав, прошу пана, кого у ній привезли! — огризнулися звідти.
Кур’єр дістався сухішого місця, але, зрозумівши, що йти сама дівчина не зможе, ніс її далі. Сил їй вистачало тільки на те, аби упівголоса розмовляти зі своїм рятівником.
— Скажіть мені, де пан Гепнер? — мовила вона.
При згадці про того, кого ця Афродіта визнала своїм Адонісом, Христоф відвів погляд убік. Таке очевидне запитання було для нього чомусь несподіваним.
— Боюся, пані, що в руках єпископа, — з якоюсь провиною в голосі відповів він.
— Господи Всемогутній… — застогнала вона зі сльозами.
— Не оплакуйте його, — холодно мовив кур’єр, — це може виявитись передчасним…
— Хай вас почує небо, мій спасителю…
— І небо, і пекло, пані, — почулося збоку. — У цьому замку ми примусимо їх служити вам.
Бурграф та його слуга схилились у поклоні на знак привітання гості. Обидва вони були в старовинних обладунках, здобутих предками, либонь, ще в битві під Грюнвальдом. На поясі у коменданта висів важкий меч, а слуга його тримав на плечі сокиру.
— Мене звати Сильвестр Білоскорський, — сказав бурграф, — віднині я і всі, хто є в цьому замку, — найвірніші ваші піддані, а ви — наша королева. Якщо дозволите, я та мій слуга проведемо вас до покоїв.
Ці бадьорі, сповнені шляхетності слова, здавалось, додали дівчині сил, і вона вже сама, лише спираючись на руку кур’єра, рушила слідом за двома лицарями. Ті ж пересувалися з такою легкістю, наче лати їхні були не з заліза, а як у лицедіїв, з грубого сукна.
— Пані Ляно, а як же я? — почувся позаду розпачливий голосок Вірці. — Благаю вас, зачекайте на свою бідолашну служницю! Заради святої Марії, не лишайте мене з цим кнуром!.. Він має мене за вуличну дівку! За те, що переніс через болото, хтів… Йой, мамцю, встид який!
У ту ж мить офіцер пригостив конюха таким ляпасом, що той беркицьнувся в грязюку і злякано там принишк, аби не отримати ще одного.
— Дякую вам, пане! Хай Господь нагородить вас так самісінько моцно, як оце ви його, — защебетала знову Вірця. — Але зачекайте мене, пані! Хто ж вам постелить перину?..
— Давно хотів вигнати того пройдисвіта, — сказав упівголоса комендант, — але все ніяк — єдиний конюх… Хоча, Тадею…
— Так, пане, — озвався слуга.
— Аби його завтра тут не було!
— Як накажете.
За кілька хвилин чоловіки відкланялись і залишили Ляну та її служницю в невеликій, проте затишній кімнаті. Самі ж спустилися знов на подвір’я.
— Ви, здається, поранені, Христофе, — зауважив комендант.
— Пусте, — відповів той, — достатньо лише перев’язати.
— Тоді скажіть мені, чи стріляли ви по дорозі сюди?
— Так, але з арбалета.
— А ті, хто на вас напав?
