Великий характерник - Морозенко Марія (читать книги полные .txt) 📗
Коли багато було відкрито і пройдено, прийшло й те, до чого готували хлопця з найперших днів.
Літнього ранку, коли світ заледве наповнився співом життя, його розбудив характерник Вітрогон. Коли вийшли за ворота, застеріг:
— Зараз тобі буде зав’язано очі. Йтимеш “на слух”.
Цього Іван не боявся. Він уже вмів орієнтуватися “поза зором”. Невідступно йшов за своїм вчителем. Аж той раптом зупинився. Хлопець став і собі.
— Біжи! — голосно вигукнув старий характерник і, слідуючи наказу, Іван зірвався з місця. Він біг довго, не розуміючи куди, задля чого, і що чекає на нього попереду. І раптом відчув, як його ноги відштовхнулися від землі і він падає вниз. “Прірва!” — тривожна думка забила на сполох. Рука мимоволі потягнулася до полотнини. Але він не зірвав її з очей: “Навіщо? Щоб подивитися в очі своїй смерті? Не діждуться!”
Він летів у глухе провалля, пориваючись у дзвінкоголосу височінь. “Чому?! За що?! Чи я їм не підійшов?!” Почувався ображеним і злим. А ще страшенно хотів жити. Він уявив себе дужим птахом, здатним літати. На мить хлопцю й справді здалося, що його тіло піднімається у височінь. Так, ніби падіння обертається в лет. Він піднімався вгору!
Іван засміявся вголос — і сила, та чарівна сила, яку щойно легко пробудив у собі, ніби завмерла. Піддавшись настрою, він втратив можливість керувати своїм тілом і рвучко покотився вниз. “Все... Кінець...”
Те, що сталося з ним потім, пригадував день за днем, прокручував у собі до найменших дрібниць — готуючись померти, зустрівся з життям. Хлопець упав на м’яке простирадло соломи. Впав і втратив свідомість.
Кілька днів по тому не міг прийти до тями. Сивокоса волхвиня відпоювала його травами, жебоніла:
— Ця трава, яку ти п’єш, жепіком зветься. Вона лікує все, що болить. Немає такої болячки, яку вона не подужає. І твоє зарубцює до крихти.
— Я поранений? — перепитував, не бачивши на собі ніяких слідів.
— Не про ті рани йдеться, не про тіло. — Вона немов картала його. — Душа твоя, немов те клоччя. А попереду жде нове завдання.
ВТРАТА СІРОГО ПОБРАТИМА
Пугач закликав його до колодязя.
— Ти будеш сидіти ось тут, — вказав на зелений пагорб. — Маєш пройти купелю.
Скільки цебер холодної колодязної води було вилито на нього, хлопець не рахував. Налічивши дев’ять, перестав перейматися тим. Та й вже не міг думати про це. Джерельна вода, що не давала йому просохнути, доторкалася аж до кісток, стала частиною його, так, ніби він злився із нею. І коли холодні пасма води стікали з його тіла, йому видавалося, що це він сам витікає в траву, маліючи на очах свого вчителя. Але той не казав про це. Не говорив він ані слова, не вдаючись до розмов. А лишень лив на нього цебро за цебром холодну воду, немов налаштувався випорожнити цього ранку всю криницю. Та ось Пугач зупинився:
— Сідай он на тому пагорбі, — вказав на інший горбок, — і сушись. І доки не зайде сонце, з місця ані руш. І підчепивши на руку цебро, пішов від нього.
Хлопець залишився сидіти на пагорбі сам, ніжачись під ранковим сонцем. Спочатку, першу годину, коли сонце вибирало спраглими промінцями холодні краплі води на його тілі, йому було добре. Він тішився: “Що це за завдання? Лежи собі під сонцем — та й усього. Хіба це важко?”
Важкість насунула згодом, коли полуденне сонце піднялося у височінь і почало немилосердно пекти, немов сердячись на нього, що не мав уже ані крихти води на собі. Пекучому літньому сонцю було замало того, що воно отримало вже від нього. Воно хотіло більшого. А хлопець не мав уже пожертви. Та й взяти було нізвідки. Цебро від колодязя завбачливо забрав із собою старий характерник Пугач.
Обідньої пори спека стала вбивчою. Вона, як напалена для випікання хліба піч, бухкала гарячим подихом йому в скроні, прикладаючись до тіла гарячим доторком невгамовного проміння. А зрадливець-вітер, якого так бажав тепер він, вкінець зморений спекою, забрався в долину, полишивши його змагатися один на один із гарячою літньою дниною.
Сонце пекло немилосердно. Він уже нічого не тямив, нічого не розумів, не знав: де він, хто він, навіщо все це. Його тіло стало червоним, як вогонь, а думки, немов розжарене вугілля.
Вечорової пори йому здалося, що він помирає.
Все закрутилося перед очима, закинувши його у хоровод згасаючої ватри.
І саме тоді надійшов Пугач. Він пильно поглянув на нього, звелів:
— Йди за мною!
Хилитаючись, хлопець поплівся слідом за вчителем. Земля вигойдувалася перед ним, плутаючи його кроки у траві. Заледве дійшов до лісу.
Лісова прохолода поволі пробуджувала в ньому життя. Йому тут було легше. І коли його поставили під широким дубом, відчув, як сила дерева переливається в нього. Хлопцю й справді відкрилося потайне — він побачив, як дужий потік енергії столітнього дерева вливається в нього, надаючи тілу сили та міці.
Та щойно він прийшов до тями, як раптово звідусіль на нього насунули якісь озброєні чужинці. Вони наближалися з усіх сторін, виставляючи зброю наперед. Іван Половець кинувся оборонятися. Цієї миті він не почував себе людиною. Був здатний побороти все можливе. Мав гострий зір, швидкий рух, велику внутрішню силу. Сила води, сонця і дерева-дерев — дуба, пробудилася в ньому. Він один поборов на місці дванадцятьох яничар, направлених на нього! І коли вже справився з усіма, повернувся йти з місця бою.
Аж раптом його вуха вчули тріск гілок: “Ворог!” Різко повернувся, кинув срібний ніж на рух у кущах. Почулося дике завивання і разом із цим різко стислося серце.
Хлопець підбіг до куща, розгорнув гілки і заціпенів від жаху — перед ним лежав, конаючи в судомах, його лісовий побратим. Він убив Сірого!
Івана Половця заледве було врятовано від смерті. Відколи він закопав у лісі свого вовка, за ним ходили назирці, боячись, щоб, бува, чого не зробив із собою.
Стара ворожбитка Рода сиділа над ним день і ніч, картаючи себе в думках, що не вгледіла, як вовчисько вискочив із кліті й подався до лісу, пориваючись за своїм господарем. Разом із характерниками боролася за життя хлопця. Всі гуртом заледве перемогли в ньому смерть.
НАРОДЖЕНИЙ УТРЕТЄ
Останнє випробування здавалося зовсім неможливим. Третій іспит характерництва лякав багатьох. Ті, що здавалися зовні міцними, поступалися перед цією найважчою “пробою на виживання”. Пройти науку бажали сотні, проходили одиниці.
На світанку ворожбитка Рода розбудила хлопця:
— На цю справу виправляю тебе я. Мусиш, Іване, забути про голод і спрагу. Мусиш забути цілком, що ти людина. Щоб вижити, стань частиною всього сущого.
— Що взяти із собою? — запитав на це.
Стара засміялася:
— Нічого — і все.
— Як це, зовсім нічого?!
— Але ж і все, пам’ятай це. Посеред Олешківської пустелі таїться секрет безсмертя. За місяць мусиш відшукати його.
Іван вражено дивився на волхвиню. Чи не глузує вона, бува, з нього? Про цю пустелю ходили страшні перемовини — тривала літня спека вбивала там увесь живий цвіт, в гарячому піску лишень подекуди стирчало кволе зело, спалене на цурку. “Олешки — пряма дорога в пекло”, — так говорилося поміж козацтвом. Без ковтка води у пустелі не вижити. Він уже знав, що це означає “згоряти під сонцем”.
Стара віщунка мовби прочитала ці його схарапуджені думки:
— Отам, посеред гарячого піску, є великий скарб, — нахилилася над його чолом. В її затемнених очах чи не мерехтів блискавицями сміх? — Знайдеш його — житимеш довго і славно, хлопче.
Вона таки сміялася з нього напевне.
Сьомий день блукав Іван Половець пустелею.
Від безводдя перед очима поставало марево. То він бачив себе у Мерефі біля купальського багаття, що немилосердно палило його з ніг до голови, то видавалося йому, що стоїть він прив’язаний до дерева, а навколо вирує полум’я ватри.
