Вир - Тютюнник Григорий Михайлович (электронные книги без регистрации TXT) 📗
— Куди їдете? — запитує Гнат, заступаючи жеребцем дорогу.
— У Крим по сіль, — веселіє очима Джмелик.
— Говори толком.
— Хіба не бачиш куди? Орати, — говорить Бовдюг і спльовує через полудрабок.
— Чому так пізно? Закон знаєте: весняної пори в полі до схід сонця!
— Орали за Пісочковим, там кінчили, тепер пере-'і їжджаємо на Радьківщину.
— Дивіться...
— А то що буде? — виграє очима Северин.
— Можемо за ледарство з колгоспу викинути. Северин глузливо усміхається, цьвохкає биків батогом, гарба із скрипом рушає далі.
— Викидай, блат, та тільки на м'яке, щоб не розбитися, — кричить услід Гнатові Латочка, у якого замість «брат» виходить «блат», бо він не вимовляє букви «р».
Але Гнат не розчув останніх слів і поїхав далі. У нього було ще два пункти, які він мав провірити: медпункт і школа.
Спочатку він заїхав на медпункт. Старенький фельдшер у білому халаті з рудими плямами на полах стояв на задньому ганку і годував курей. Забачивши Гната, він крикнув до когось у хату:
— Так на що ви скаржитесь?
— Ріже мене і пече попід боками, — обізвався із хати жіночий старечий голос. — Так мене мучить, голубчику, що хоч лягай та помирай.
Гнат зайшов до амбулаторії і побачив на стільці стару бабу з жовтим лицем. Біля її ніг стояв кошик, у якому тріпалася зв'язана курка.
— Хабар? — суворо насупив брови Гнат і показав ногою на кошик.
— Який там хабар, голубчику! На базарі купила.
— Так рано справилась?
— Раненько встала, то й побазарювала. Гнат лізе в кошик, витяга звідти присмирнілу курку і грудочку масла, загорнуту в ганчірочку, люто витріщає на фельдшера очі:
— Оце ти так трудящих лікуєш? Земську больницю відкрив? Ну, я з тобою поговорю!.. Я тебе швидко одучу від слабості на праву руку!
Він кладе курку і масло в кошик і спроваджує бабу з амбулаторії. Переляканий фельдшер кидається до ша-ховки із спиртом, щоб як-небудь врятувати своє становище, але Гнат і слухати нічого не хоче; він сьогодні невмолимий.
— Зайдіть до мене в кабінет, — суворо каже він. — Я там з вами побалакаю. Фельдшер уже знав, що значить зайти в кабінет. Це значить принести туди спирту під приводом офіціальної службової розмови, бо в амбулаторії голова пити не захоче, оскільки він чоловік гордий і знаходиться зараз при виконанні своїх службових обов'язків.
З медпункту Гнат заїжджає в школу. В системі виховання він, звичайно, нічого не тямить, зате переконаний, що без нього там діло не піде, і вважає за свій обов'язок навідуватися туди майже кожен день. Цього разу він застав учительку посеред класу.
— Ну, як тут у вас? Перегибів нема?
— Ні, у нас усе добре.
— Цей ваш новий учитель не говорить, що Махно був революціонер?
— Ні, він такого не говорить, — усміхнулася вчителька.
— Дивіться ж тут...
— Хотіла вас запитати, як із ремонтом школи?
— Жду решенія...
Огляд порядку в селі не проходив без пригод. Так трапилося і цього разу. Проїжджаючи мимо хати Ганни Лященко, Гнат помітив, що в неї й досі топиться. Це здивувало його, бо було вже дванадцять годин дня, в цей час усі на роботі, а в неї дим з труби валить. Прив'язавши коня до воріт, Гнат пішов у хату. Ганна, молодиця рум'яна та білолиця, вправно орудувала дерев'яною лопатою, саджаючи у піч хліб. На голих ліктях її засохло тісто. Гнат набирає череп'яним кухлем води з відра, жадібно випивши, запитує:
— Ти чого не на роботі?
— Бачиш? Хліб печу.
— А робота на полі хай сама робиться?
— Не кричи. Ти не в лісі.
— Я голова сільради і маю право вимагати порядку.
В другій хаті щось заторготіло стільцем, і через поріг переступив Улас Хомутенко.
— А ти чого тут? — визвірився на нього Гнат.
— Прийшов написати листа тітці Ганні і дивуюся вашій поведінці. Вскочили в хату, кричите.. Вам не властиво розмовляти з людьми у спокійному тоні?
— А-а! Студент! Тебе витурили з університету, так ти, знаєш-понімаєш, письомця пописуєш? Скільки ж тобі за це грошей платять?
— Мені не грішми, а дякою платять. А вам тільки грішми?
— Тебе не спитали, сморкуна! — огризнувся Гнат і знову до Ганни: — Ну, ти йтимеш на роботу чи ні?
— Посаджу хліб — тоді піду.
— Ага. Так тобі моє слово не авторитет? Зеленкуваті очі Гната зробилися оскаженілими, він крутнувся по хаті, вхопив з лави відро і шарахнув водою в піч, залив вогонь.
— Що ви робите? — кинувся до нього Улас. — Яке ви маєте право чинити свавілля в хаті чесної колгоспниці?
— Відійди, студент!
Улас зблід, голос його тремтів і ламався і
— Ви порушуєте закон і конституцію.
— Що? — закричав Гнат. — Геть! Я тут закон! Я — конституція.
Він схопив Уласа за піджачок, відкинув до стіни, а сам вискочив надвір. Страшний, червоний, з вибалушеними очима, скочив на коня, полетів селом, полохаючи сонних курей.
— Я тобі покажу, сопляк! — погрожував він уголос. — Я тобі составлю характеристику!
«Гик-гик, гик-гик», — тюкала селезінка в жеребця, масні боки його покрилися милом, з трензелів летіла шматками піна. Проскочили міст, мимо сільради. Чорними стрічками стікали назад тини, хліви, тріпнули, мов крильця метелика, чиїсь віконниці, мелькнули тополі, верби, акації. Вирвались у поле. Розкручуючись, замерехтів назустріч м'який сувій дороги. Гната колотило, рвало на шмаття, не вкладалося в береги. «Мені вказувати? Мені заперечувати? Так не діждешся!» — шепотів він, підганяючи ще дужче коня, хоч той і так біг добре. Вже видно луги, потовченим люстром блищить Ташань, на луках бродять чиїсь коні, по травах стеляться дими, на зеленому роздоллі брудними плямами — шатра. «Що? Цигани? На території моєї сільради? Хто дозволяв?» І вже кінь скаче на луки, чавить копитами траву, аж бризкає із неї сік.
В циганському таборі — тривога. Хто скаче так шалено до їхнього табору? Яке ще лихо впаде на їхні голови? Молодесенька циганка поправляє срібні дукачі на жовтій кофті, пильно дивиться із-під руки на дивного вершника і щось швидко й тривожно говорить на своїй гортанній мові чоловікові, кучерявому красуневі з чорними замріяними великими очима, що сидить під возом і грається набірним поясом. Старий сивий циган сидить рядом із молодим і, не виймаючи з рота кутої міддю люльки, спідлоба зорить вперед — на під'їжджаючого. Широкоплечий циган у жилетці на голому тілі, у широких зелених плюшевих шароварах, збивши на потилицю капелюха, лежить на животі, спершись підборіддям на руки, і не звертає уваги ані на тривожне белькотання циганки, ані на вершника, що наближається. Нарешті старий циган виймає з рота люльку і впівголоса сердито говорить щось молодесенькій циганці, вона, притримуючи смуглою худою рукою дукачі, біжить поміж шатрами, розпушує голими п'ятами рясну червону в квітках спідницю, кричить щось, і на той крик, як ошпарені, вискакують із наметів цигани, жваво розмахують руками, і з їхніх чорних ротів летять тривожні крики. Галаслива строката юрба жінок, брудних, красивих і смердючих димом, блискотить очима, сергами і браслетами, і всі вони кричать щось і з рішучістю старих вовчиць стають на чатах біля незгас-лих табірних вогнищ. Голопузі, замурзані циганчата, ці гарнесенькі бісики, випущені з пекла на розвагу, в передчутті поживи вириваються вперед цілими гурточками і біжать назустріч незнайомцю. Над їхніми головами свище батіг, і вони розбігаються, як сполохані горобчики.
Гнат осаджує жеребця, кричить, розмахуючи нагайкою :
— Ану, забирайтеся звідси! Геть!
Рудий ситий кінь водить мідними боками, перебирає ногами, випинає дугою лискучу шию, кусає трензеля, на животі чорними п'явками напнулися жили, очі набрякли злістю і дихають вогнем, все тіло його блищить від поту, як вичищена бронза.
— Ах, ах! — прицмокують цигани язиками, і очі їхні блищать від захоплення. Чоловіки обступають коня, вкоськують, мацають за ноги, заглядають у зуби, сіпають за гриву, гладять по шиї, по боках, плещуть долонями по крупові.
— Ай-я-я, а-я, — прихвалюють вони і все тісніше оточують Гната. Чорні бороди, вуса, кучері, набірні пояси, жовті, червоні, сині сорочки, чорні жилетки, куті міддю люльки, блискучі, нові, старі, порвані чоботи, босі ноги — все це вбирає очі і переливається, як райдуга.
