Весняні ігри в осінніх садах - Винничук Юрій Павлович (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
Одна тільки Леся мене не читала. Вона взагалі мало що читала. Позичала в мене розумні книги, щоб підняти свій інтелектуальний рівень, і повертала їх непрочитаними. З чарівною безпосередністю вона не приховувала цього. Якось розповіла мені, чого боїться: мишей, щурів, жаб, собак, раків, мухоморів, оповідей про духів, вогню, потворних калік, циганів, дітей з пробірки, грому і блискавки, граду, злиднів, хвороб, старіння, лікарні, цвинтаря, моргу, глибини і висоти, літаків, ліфтів, іржі й битого скла… Список насправді був утричі довший, але це все, що я запам’ятав.
Леся до сексу мала повну апатію. У неї було прекрасне тіло танцівниці, ніжний щебетливий голос і відсутність найменшого бажання кохатися. Проте вона це робила чарівно. Вона віддавалася покірно і невимушено, рівно стільки, скільки мені це було потрібно.
Коли вона приїжджала до мене і залишалася на кілька днів, я майже не помічав її, вона була тиха, як мишка, заглиблена в себе, у своє вишивання, ми могли годинами не перекидатися жодним словом, і що цікаво це мене задовольняло, це якраз те, що мені тоді було потрібно: мати поруч тепле й покірне тіло і брати його, коли тільки заманеться. І коли я підходив до неї і пригортав до себе, вона відкладала вишивку, мовчки всміхалася, даючи зрозуміти, що знає, чого я хочу, підводилася з фотеля, сонними, але водночас і звабливими рухами скидала халат і лягала на канапу, заклавши руки під голову. Її довге худе тіло не потребувало жодних прелюдій, обмацувань, погладжувань, пестощів, Леся розкидала ноги, зігнуті в колінах, так, щоб я побачив її чорнявку у всій красі, і я входив у неї відразу, бо вона в будь-який момент була тепла й волога — така, мовби хтось уже за мене все проробив, завів її, розбудив у ній пристрасть, а тому Леся приймала мене із усмішкою, і ця незмінна усмішка не сходила з її обличчя упродовж всього акту любощів, аж до самого кінця. Леся не знала, що таке оргазм, і всі мої спроби вичавити з неї щось більше, крім меланхолійної усмішки, закінчувалися нічим. Врешті-решт я припинив ці намагання розворушити її, я змирився з тим, що вона не буде піді мною зойкати і стогнати, вигукувати звабливі слова, підбадьорювати мене, пропонувати ті чи інші пози, і брав її, зосереджуючись лише на своїх відчуттях і своєму задоволенні.
Леся переважно мовчала. Інколи, лежачи в причаєній тиші великого будинку, вона запитувала мене:
— Про що ти думаєш?
Зазвичай я не відповідав на це запитання, а вона й не наполягала. Коли Леся робила порядки, то все клала на свої місця. Вона була настільки наївна, що думала, буцім книги й рукописи теж мають своє місце, і вона його знаходила там, де підказувала їй інтуїція. Шкода, що підказки ці завше були помилкові. Увесь мій гардероб вона старанно розвішувала. Я мав таке враження, що якби в мене була дерев’яна нога, то й та акуратно висіла б на вішалці.
Для мене Леся так і залишилася загадкою, а точніше не вона, а її піхва, готова в будь-яку хвилину прийняти мого прут-прутня і дістати порцію сперми. Леся була вигідна ще й тим, що завагітніти без втручання медиків і різних процедур не могла, ми не береглися, і я кохався з нею по три-чотири рази на день. Інколи, коли це вже переходило в рутину і я довго не міг кінчити, то уявляв собі когось іншого, яку-небудь панну, яку я бачив на вулиці чи на літературному вечорі, знайому чи незнайому — байдуже. Звичайно, я отримував більше задоволення від активної панни, але активні панни змушували й мене до активного співжиття: вони потребували уваги, їм хотілося лопотіти про щось цікаве лише для них, вони пхали носа в мої справи, у моє писання, лізли в душу і намагалися виловити в ній щось поживне для себе або ж прагнули справжніх, а не сексуальних почуттів, змушуючи брехати, викручуватися, казати «люблю». Однак якраз тоді мені цього найменше хотілося. Леся була щасливим винятком. Принаймні перший місяць.
А коли одного разу, щойно я скотився з неї, Леся спитала мене з тією ж меланхолійною усмішкою: «Ти мене любиш?» — я запідозрив, що винятків не існує, так само як не існує винятків і для відповіді на подібне запитання: «Звичайно, люблю». Проте нічого в її обличчі не змінилося, усмішка не збільшилася і не зменшилася, мовби я й не відповідав, а вона й не питала, мовби все, як учора і цілий місяць поспіль, очі її блукали у білій пустині стелі, проводжаючи за обрій невидимий караван верблюдів. Я думав, що після цього настане черга на інші запитання: «Розкажи, як ти мене любиш?» або «Ти справді мене любиш?», і в моїй голові миттю заблиснули варіанти давно готових відповідей, але її вуста більше не ворухнулися, вона лежала щаслива і замріяна з розкинутими руками і ногами, мов на полі бою. Такою і залишилася вона в моїй пам’яті.
Бо вона була винятком. Проте, коли за тиждень, все у тій же позі й з тією самою усмішкою, вона запитала: «Розкажи, як ти мене любиш?», я остаточно переконався у тому, що винятків і справді не існує, як не існує винятків і для відповіді: «Я люблю тебе над усе на світі». І знову її обличчя нічим себе не зрадило, усмішка не розповзлася, не вигнулася півмісяцем, очі продовжували слідкувати за караваном верблюдів, і подумалося: якщо вона й справді бачить на стелі верблюдів, то одним із тих верблюдів можу бути я, і я таки буду верблюдом, якщо діждуся наступного її запитання: «Як ти вважаєш, нам краще побратися влітку чи восени?»
З Лесею я познайомився там само, де й з Лідою — у «Вавілоні».
Коли ми з Ольком заходимо до «Вавілону», наші очі професійних йобарів в одну мить оцінюють панораму потенційного сексу.
— Он ті… зліва… — муркоче Олько крізь зуби, і ми підходимо до столика, за яким сидять дві милі панночки років вісімнадцяти.
В таких випадках, коли ми з Ольком вирушаємо на лови, наші ролі розписані на багато кроків уперед. Першим вступаю я, бо навіть якщо я не знаю цих дівчат, то дев’яносто дев’ять відсотків зі ста, що дівчата, які відвідують «Вавілон», мене прекрасно знають.
— Привіт, — кажу я.
— Привіт, — розпливаються вони у радісних усмішках, а їхні грайливі оченятка метляються зліва направо і справа наліво.
— Ви не бачили Зеника? — кидаю перше ліпше, що крутнулося на язику.
Вони починають ввічливо щось там цвіркотіти про Зеника, який нам насправді на фіґ не потрібен, і якби він сидів тут, я б поцікавився про якогось іншого завсідника «Вавілону». Наступна моя фраза звучить так:
— Познайомтеся: це Олько.
От і все, функція моя виконана, далі черга Олька:
— Дівчата, що ви п’єте?
Що можуть пити дві студентки? Зрозуміло, що каву або соки, і коли Олько пропонує коньяк, то ніхто не відмовляється.
Того разу я не мав жодного настрою на нові знайомства. Ми відразу замовили дві пляшки «Ведмежої крові», аби зайвий раз не смикати бармена і, примостившись за вільним столом, набитим оком озирали залу. Майже всі столики були зайняті, кілька пар вихляло задницями в повільному танці. Не встигли ми випити по келиху, як поруч хляпнув Влодко з чаркою коньяку. Він щойно посварився зі своєю дівчиною і не приховував роздратування.
— Мушу з кимсь випити. Я сильно перенервувався. Вона мене так дістала, так дістала, що я послав її на… Все, що мені від баби потрібно — це її дзюрка. Але якого біса я мушу задля цього себе принижувати? Адже вони так само пищать від захвату, коли я вставляю їм пістона, нє?
Влодко видав кілька віршованих збірок і гнив тепер над якимсь безконечним романом. Вродливі дівчата його сахалися, мабуть, тому, що він їм говорив ті самі речі, що й нам.
— Чому ви посварилися? — спитав я.
— Вона знайшла в моїх паперах віршика, де були такі рядки: «Я люблю твою піхву рожеву, Що цвіте, наче ружа в маю».
— І ці рядки були, ясна річ, присвячено не їй.
— Ні. Вони взагалі не були нікому присвячені.
— То що ж тоді її розлютило?
— Розумієш, у неї піхва не рожева, а червона, як жар. У цьому вся річ.
Влодко з такою рішучістю перехилив у себе коньяк, наче б то була отрута.
— Ось ти, — націлив він у моє чоло свого тлустого вказівного пальця, — навіщо ти оспівуєш їх? Чи ти не розумієш, що чиниш злочин проти людства? Жінки мають знати своє місце, а ти їм даєш місце поруч із собою. Ти — злочинець. Це через таких, як ти, вони знущаються з нас і взагалі мають нас у сраці.
