Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн полные версии .TXT) 📗
— Виходимо, — кинув Максиміліан, і я була йому вдячна. Секунда — й ми знову стояли під сонцем, гуркотіли віддаля колеса, кричали люди, плакала дитина…
— Ліно!
Я озирнулася. Принц Олександр, якого все Королівство вважало сином Оберона, теж змінився та постарішав.
— Ваша високосте, — я вклонилася.
— Хто це з тобою? Некромант?!
Максиміліан криво посміхнувся:
— Доброго ранку, принце.
Я поквапливо стала між ними. Бракувало ще тут з’ясування стосунків.
— Ваша високосте, — я дивилася принцові у вічі, — принцеса Ельвіра поїхала?
Принц глянув мені за спину. Я озирнулася. Біля Максиміліана стояла принцеса в яскраво-лазуровій, мереживній, зухвало святковій сукні.
— Доброго дня, магу дороги. Ми бачили тебе вчора, але ти не підійшла привітатися.
— Пробачте, — сказала я. — Річ у тім…
Ельвіра не змінилася. Як і раніше, молода, як і раніше, осяйна, зі знайомим, поблажливим, ледь не презирливим поглядом. Лазурове дуже пасувало до її блакитних очей; у мене промайнула божевільна думка: уже ж вона ніколи, за жодних умов не могла забути Оберона! Вона його колись зрадила, а він пробачив. Таке не забувається.
На ходу намагаючись приборкати надію, я простягла принцесі книгу:
— Ви не знаєте, що це? З нею має бути щось зв’язане… Щось важливе.
— Ви знайшли дивний час, щоб удосконалювати знання, — принцеса взяла книгу з поблажливою бридливістю. — Це здохла книга-перевертень, вона вміла перетворюватися на чотири… навіть, здається, на п’ять різних томів. Найчастіше вона перетворювалася на «Горище Світу», дитячий підручник, за яким і мене колись учили. Де ви взяли цю мізерію?
— У кабінеті Оберона, — вирвалося в мене.
Некромант звів очі до неба. Я не відриваючись дивилася на Ельвіру. Вона ледь насупилася; на коротку мить мені здалося, що от зараз, зараз вона згадає…
Ельвіра вдала, що недочула. Зате принц вирішив продемонструвати освіченість:
— Оберон — це щось із історії?
Я мало не заплакала.
Людожери стали табором осторонь замку, в порту. Я відчула острах, коли побачила їх так зблизька — й у такій неймовірній кількості. Якоїсь миті ледь не повернула назад: можливо, Максиміліан і мав рацію. Він же не зносив Уйму, і, як на мене, дотепер його боявся.
Диміли багаття, складені з порубаних парканів. Із щілин бруківки стирчали увіткнуті в землю криві клинки, піки, вила. Намети з різнобарвних шкір стояли у дворах, людожери обживалися в покинутих будинках. Вони безсоромно приміряли забутий одяг: хто пов’язав голову жіночою шовковою сорочкою, хто натяг на могутні плечі полотняний каптан з відірваними для зручності рукавами, хто походжав у гарних шкіряних чоботях із залізними підковами. Портові вулички, площа перед головним причалом набули незнайомого й дикого вигляду; я йшла — і відчувала на собі негарні, ніби оцінюючі погляди.
На багаттях смажилося м’ясо. Від запаху мене почало нудити. Оберталися списи-рожна, шкварчала підсмажена шкірка, сало капало у вогонь, і краплі його згоряли на льоту. На мене мружилися оченята, що втопали в бородах — багато очей, голодних, знуджених за людським м’ясцем.
Я вище підняла посох. По навершю пробігла зеленаво-червона блискавка. Людожери, що стояли ближче, повідверталися — щоб відразу, за моєю спиною, нервово проковтнути слину.
Оберон навчав їх, що їсти людей недобре. Але Оберона тепер забуто — хто чи що втримає цих величезних, волохатих, хижих острів’ян від звичного заняття?
Намет У йми стояв перед головним причалом. При вході нудьгував, бавлячись кістяною рогаткою, стражник із бородиськом аж до пупа. З бороди й шкіряних штанів складалося все його вбрання.
— Король у себе? — запитала я, стискаючи посох. — Уйма Перший Вегетаріанець?
— Ти хлопець а чи дівка? — бородатий почухався.
— А тобі що до того? — наїжачилась я.
У широкій посмішці борода його розгорнулася, ніби віяло:
— Знати потрібно. От. Завжди треба знати.
— Уймо! — погукала я, підвищуючи голос.
Із намету ніхто не вийшов. Бородатий сховав рогатку за пояс і пішов до мене, ворушачи волохатими пальцями:
— Знати, ага. От. Завжди треба.
Я скерувала посох йому в надійно вкриті бородою груди і клацнула тонкою блискавкою. Жорстке волосся задиміло, людожер на мить зупинився, глянув на мене з подивом — і раптом простяг лапу, наміряючись відняти посох:
— Ану давай!
Я вдарила його майже серйозно, він відлетів, відкинутий поштовхом, і завив, але не жалібно, а люто. Відразу площа навколо намету виявилася заповненою людом: людожери стояли пліч-о-пліч, їхні голі плечі лисніли, а жили звивалися, мов змії, по грубих руках.
— М’ясо! — ревів бородатий, обтрушуючи з грудей смалене волосся. — М’ясо!
Юрба відповіла йому бурчанням із десятків горлянок. Я приготувалася битись не на життя, а на смерть, але тут запинало намету відкинулося, й нарешті з’явився Уйма. Таким розлютованим я його ніколи не бачила.
— Жритраву! — від звуку його голосу людожери, здається, присіли. — Кровососи, порву, нишкніть усі!
Він ревів і гуркотів, та водночас у його голосі чулося зміїне шипіння: Уйма звик розмовляти й видихаючи, й вдихаючи.
— Дівка… — почав був бородатий, але Уйма обернувся до нього й заревів зовсім уже нелюдським голосом. Бородатий відступив і пригнувся, втягнув голову в плечі. Юрба швидко порідшала — на тих, що забарились, Уйма репетував і блискав очима, тож серед цієї юрби людожерів він був, звичайно, найстрашнішим, найлютішим і найнебезпечнішим людожером.
Юрба розсоталася. Бородатий відступив подалі, п’ятірнею розчісуючи рештки бороди, невиразно нарікаючи на долю. Уйма мені кивнув і відслонив запинало намету.
Усередині смерділо пряженим салом. У темряві серед білого дня горіла масляна лампа. Біля неї за грубим верстатом сиділа принцеса Філумена — та, котру я пам’ятала причепуреною, зарозумілою і пихатою. Тепер вона в шкіряних штанях і хутряному ліфчику постукувала каменем по залізному стрижню — чеканила щось на мідній пластині.
— Привіт, Філумено, — сказала я.
Вона схилила голову:
— Мій володар дозволить мені говорити?
— Говори, — дозволив Уйма. Він ще й досі здавався розлюченим.
— Здрастуй, Ліно, — мовила Філумена, не підіймаючи очей. — У тебе чудовий вигляд.
Я знала, що це неправда. Який вигляд може мати людина, яку щойно ледь не з’їли? Хіба що принцеса, яка стала дружиною Уйми, навчилася дивитись на світ із людожерської точки зору.
— Уймо, нам треба поговорити… — почала я.
Він кивнув:
— Вони битимуться. Навіть якщо для цього мені доведеться власноруч задушити кожного третього. Ти побачиш: післязавтра вдосвіта я приведу їх у замок.
Мені здалося, що Уйма перебільшує свої лідерські здібності. Сьогодні вони ще слухаються його, та й то неохоче. А завтра з’їдять, адже Оберона не існує й усе дозволено.
— Післязавтра, — повторила я механічно. — Уймо… ти коли-небудь бачив цю книгу?
— Я не великий аматор читання, — кинув він байдуже.
Я спробувала пригадати, чи вміє Уйма читати взагалі — й не згадала.
— Філумено, а ти?
Вона запитливо глянула на чоловіка. Уйма їй кивнув. Філумена отримала дозвіл розтулити рота і майже слово в слово повторила сказане Ельвірою:
— Це книга-перевертень. Але вона поламалася. «Горище Світу» — підручник, книга премудрості для мудреців-початківців.
— Ти ніколи не бачила цієї книги… в Оберона?
— Ні. Я не знайома з цим паном.
— Моя дружина не знайома ні з ким, крім мене, — підтвердив Уйма із похмурим самовдоволенням.
Я задихнулася:
— Уймо… невже навіть ти не пам’ятаєш короля?!
Принцеса продовжила свою справу — чеканила по міді, постукуючи металом об метал. Уйма зсунув брови, й мені на мить здалося, що зараз він знову закричить: «Жритраву!»
