Нортенгерське абатство - Остин Джейн (читать книги без регистрации txt) 📗
— То там і справді є башти й довгі галереї?
— Дюжини.
— Мені б хотілося побачити цей замок, але я не можу, не можу поїхати.
— Не можете поїхати? Люба моя, що ви маєте на увазі?
— Я не можу їхати, тому що… (Кетрін опустила очі додолу, трохи боячись побачити посмішку на обличчі Ізабелли) я чекаю міс Тілні та її брата. Вони обіцяли прийти о дванадцятій, щоб узяти мене на прогулянку за місто, але тоді йшов дощ. А зараз випогодилось, і вони, напевно, невдовзі приїдуть.
— Вони не приїдуть, не майте сумніву, — вигукнув Торп, — я їх бачив, коли ми повертали на Брод-стріт. У нього фаетон зі світлими гнідими?
— Навіть не знаю.
— Зате я знаю. Його я й бачив. Адже ви кажете про чоловіка, з яким танцювали вчора ввечері?
— Так.
— Що ж, я бачив, як вони повернули на Ленсдаун-роуд. Він їхав з якоюсь гарненькою дівчиною.
— Ви їх і справді бачили?
— Слово честі, бачив. Я його одразу ж упізнав. Здається, у нього теж гарна конячина.
— Як дивно! Але вони, напевно, вирішили, що для прогулянки надто брудно.
— Напевно. Ніколи в житті не бачив на вулицях такої тванюки. Іти пішки! Це так само неможливо, як і літати. Такого болота ще не було — усюди по кісточки!
Його підтримала Ізабелла:
— Кетрін, люба моя, ви навіть уявити собі не можете, як на вулицях брудно. Поїдьмо. Вам обов’язково треба поїхати — відмовлятися вже немає причин.
— Мені б хотілося побачити замок. І ми справді зможемо його оглянути? Піднятися сходами, заглянути до всіх кімнат?
— Так, так, до кожної щілини й кожного куточка!
— Але все ж таки, мабуть, вони кудись поїхали на годину, доки не підсохне, і невдовзі приїдуть.
— Цього не буде, можете не хвилюватись. Я чув, як Тілні гукнув до якогось чоловіка, який їхав повз них на коні, що вони їдуть до самого Вік-Рокса.
— Тоді я згодна. Місіс Аллен, можна мені поїхати?
— Як хочете, моя люба.
— Умовте її, місіс Аллен, будьте ласкаві! — пролунало хором.
Місіс Аллен не залишила це без уваги.
— Що ж, люба, — сказала вона, — гадаю, вам справді краще поїхати.
І за дві хвилини вони вже були в дорозі.
Почуття Кетрін, коли вона заходила до екіпажа, були в повному сум’ятті: їй було шкода втратити одну величезну приємність і водночас вона була рада іншій, майже такого самого масштабу, хоча й зовсім не схожій на втрачену. Їй не давала спокою думка, що Тілні повелися з нею не дуже люб’язно, так легко порушивши їхню домовленість і не переказавши своїх вибачень. Минула лише одна година після часу, призначеного для прогулянки, і, попри те, що їй протягом цієї години казали про непролазну грязюку, зі своїх власних спостережень вона не могла не зробити висновку, що йти вулицями можна було без особливих незручностей. Почуватися знехтуваною містером і міс Тілні було дуже боляче. З другого боку, думка про те, що вона відвідає замок, схожий на Удольфо, яким їй уявлявся Блейзський замок, була настільки приємною, що могла втішити майже в будь-якому горі.
Не сказавши одне одному ані слова, вони швидко проїхали по Палтні-стріт і Лаура-плейс. Торп розмовляв зі своїм конем, а Кетрін розмірковувала над порушеними обіцянками й зруйнованими арками, над фаетонами й помилковими стратами, над сімейством Тілні й опускними дверима. Проте коли вони в’їхали до Аргайл Білдінгз, її роздуми урвало питання її супутника:
— Що це за дівчина, повз яку ми проїхали, так витріщала на вас очі?
— Хто? Де?
— Ось там, з правого боку. Її, певно, вже майже не видно.
Кетрін оглянулася й побачила міс Тілні, яка, спираючись на руку брата, повільно йшла вулиціею. Обидвоє дивилися їй услід.
— Зупиніться, містере Торп, зупиніться! — нетерпляче закричала вона. — Це міс Тілні! Це ж вона! Як ви могли сказати, що вони далеко поїхали? Зупиніться, зупиніться! Я зараз же зістрибну й піду до них!
Але який був сенс у її благаннях? Торп лише підстьобнув коня, щоб він біг швидше. За хвилину Тілні, які невдовзі перестали на неї дивитися, зникли за рогом Лаура-плейс, а ще за хвилину вона сама перенеслася на Маркет-плейс. Однак і тепер, і коли вони їхали вздовж наступної вулиці, Кетрін благала Торпа зупинитися:
— Будь ласка, містере Торп, будь ласка, зупиніться! Я не можу їхати далі. Я не поїду. Мені треба повернутися до міс Тілні.
Але містер Торп тільки сміявся, ляскав батогом, нукав на коня, видавав невиразні звуки й продовжував хльоскати бідолашну тварину; і Кетрін, сердита й роздратована, позбавлена можливості вистрибнути з кабріолета, була змушена відмовитися від спроби втекти і підкоритися. Вона, однак, висипала на нього торбу докорів.
— Як ви, містере Торп, могли так мене обманути? Як ви могли сказати, що бачили їх на Ленсдаун-роуд? Я б віддала все на світі за те, щоб цього не сталося! Вони подумають, що з мого боку це дивно й неввічливо. Проїхати повз них і нічого не сказати! Ви не уявляєте, як мені прикро. Тепер ні Кліфтон, ні все інше не дадуть мені втіхи. У десять тисяч разів краще зійти мені зараз і піти до них пішки. Як ви могли сказати, що бачили їх у фаетоні?
Торп рішуче захищався, клявся, що ніколи в житті не бачив двох людей, таких схожих одне на одного, і майже не відмовлявся від своїх слів, що бачив Тілні власною персоною.
Їхня поїздка, навіть після того, як розмова на цю тему закінчилася, не могла бути особливо приємною. Кетрін уже не намагалась, як під час попередньої поїздки, бути люб’язною. Вона слухала його неохоче й відповідала короткими фразами. Єдиною розрадою залишався для неї Блейзський замок, тільки про нього вона час від часу думала із задоволенням, хоча, звичайно, для того, щоб не пожертвувати пішою прогулянкою та особливо для того, щоб Тілні не думали про неї погано, вона б залюбки відмовилася від усього щастя, яке могла б знайти в його стінах: від щастя пройти довгою анфіладою кімнат з високими стелями й залишками розкішних меблів, покинутих багато років тому; від щастя застряти у вузькому повороті підземелля, натрапивши на низькі заґратовані двері; або навіть опинитися в непроглядній темряві через те, що поривом вітру зненацька задуло їхню свічу — єдину свічу! Тим часом вони продовжували їхати без усяких пригод. Їм уже було видно місто Кейншем, коли Морланд, який їхав за ними, змусив його друга натягти віжки й спитати, що сталося. Екіпаж, який відстав, під’їхав ближче, і, коли вони змогли чути одне одного, Морланд сказав:
— Краще повернути назад, Торпе. Уже занадто пізно, щоб їхати далі. Ваша сестра зі мною згодна. Ми виїхали з Палтні-стріт годину тому, а проїхали трохи більше семи миль. На мою думку, залишається принаймні вісім. Нічого не вийде. Ми занадто пізно виїхали. Давайте відкладемо поїздку на інший день і повернемося.
— Мені все одно, — роздратовано відповів Торп і негайно повернув свого коня назад. Вони поверталися до Бата.
— Коли б у вашого брата була в запрягу не ця шкапа, — сказав він невдовзі, — ми б чудово встигли. Мій кінь, дайте йому волю, і за годину добіг би до Кліфтона. Я трохи не зламав собі руку, пристосовуючи його до кроку цієї чортової шкапи. З боку Морланда безглуздо не мати свого кабріолета і свого коня.
— Дурниці! — палко заперечила Кетрін. — Я впевнена, що він просто не може собі цього дозволити.
— А чому він не може?
— Тому що не має достатньо грошей.
– І хто ж у цьому винен?
— Наскільки я знаю, ніхто.
У відповідь Торп щось сказав у своїй гучній і хаотичній манері, до якої він так часто вдавався, про те, що скнарість — страшенно огидна якість і що коли люди, які купаються в грошах, не можуть собі дозволити купувати гарні речі, то він не знає, хто ж тоді може. Кетрін навіть не намагалася його переконати. Втративши те, що мало стати для неї розрадою в першій утраті, вона чимдалі менше намагалася бути чемною сама або вважати приємним свого супутника. І поки вони поверталися до Палтні-стріт, вона не вимовила й двадцяти слів.
Коли Кетрін увійшла в будинок, лакей сказав їй, що через кілька хвилин після її від’їзду приходили джентльмен і леді й питали про неї. І коли він сказав, що вона поїхала з містером Торпом, леді спитала, чи не просила вона щось їй передати, і, почувши заперечну відповідь, почала шукати свою картку, а потім сказала, що не взяла її з собою, і пішла. Розмірковуючи над цими жахливими повідомленнями, Кетрін повільно піднімалася сходами. На верхній площадці її зустрів містер Аллен, який, дізнавшись про причину їхнього швидкого повернення, сказав:
