Нортенгерське абатство - Остин Джейн (читать книги без регистрации txt) 📗
Ледве вони знайшли місце серед тих, хто танцював, як її увагу відвернув, однак, Джон Торп, який стояв у неї за спиною.
— Овва, міс Морланд! — сказав він. — Що це означає? Я гадав, ми танцюватимемо вдвох.
— Не розумію, чому вам це спало на думку. Ви мене не запрошували.
— Оце так! Я запросив вас, щойно сюди увійшов, і хотів уже запросити вас знову. Уже хотів іти з вами танцювати, як ви кудись зникли! Це кепський жарт! Я прийшов сюди лише для того, щоб танцювати з вами, ми ж домовилися ще в понеділок, я це добре пам’ятаю. Я ж пам’ятаю, що запросив вас, коли ви чекали свого плаща в гардеробній. Я вже тоді розповів усім знайомим, що танцюватиму з найвродливішою дівчиною в залі. Коли вони побачать, що ви танцюєте з іншим, мене всі візьмуть на глузи.
— О ні, ніхто й не подумає, що ви мали на увазі мене.
— Клянусь Богом, якщо хтось так не подумає, я викину цього бовдура за двері! Що це з вами за хлопець?
Кетрін задовольнила його цікавість.
— Тілні? — повторив він. — Гм. Не знаю такого. Хлопець нівроку. Він вам до пари. А кінь йому не потрібен? У мого приятеля Сема Флетчера є один на продаж. Цей кінь кому завгодно сподобається. Надзвичайно розумний у запряжці — і всього лише за сорок гіней. Я вже разів п’ятдесят збирався його купити: таке в мене правило — коли я бачу гарного коня, завжди його купую. Але він мені не підходить — не для полювання. За справжнього мисливського коня я б заплатив будь-які гроші. Зараз їх у мене троє — найкращі з усіх, які коли-небудь ходили під сідлом. Я б їх не продав і за вісімсот гіней. До наступного сезону ми з Флетчером маємо намір купити собі будинок у Лейстерширі. Жахливо незручно зупинятись у готелі.
Після цього речення він уже був не в змозі зловживати увагою Кетрін, оскільки його нездоланно відтіснила від неї довга вервечка дам, які проходили повз них. Кавалер Кетрін підійшов до неї ближче й сказав:
— Цей джентльмен вивів би мене з терпіння, коли б затримався біля вас ще хоча б півхвилини. Яке він має право відвертати від мене увагу моєї дами? Ми з вами уклали договір, що цього вечора будемо робити одне одному приємне, і все приємне, що кожен з нас має в розпорядженні, належить тільки його партнеру. Ніхто не має права відвертати увагу однієї зі сторін договору, оскільки цим він нехтує правами іншої сторони. Контрданс, на мою думку, подібний до шлюбу. І в тому, і в іншому головні обов’язки — вірність і шанобливість; і чоловікам, які не одружуються або не танцюють, нема ніякого діла до дружин або дам їхніх сусідів.
— Але ж це такі різні речі!
— Ви гадаєте, їх не можна порівнювати?
— Звичайно, ні. Люди, які одружуються, не можуть розійтись і зобов’язані разом господарювати в домі. А ті люди, що танцюють, усього лише перебувають у великій залі одне напроти одного й проводять разом лише півгодини.
— Он яке у вас уявлення про шлюб і танці! Якщо дивитись на це в такому світлі, подібності між ними не так уже й багато! Але, гадаю, на них можна подивитись і з іншого боку. Адже ви погодитеся, що в обох випадках перевага прав чоловіка полягає в тому, що він може вибирати, а жінка — тільки відмовляти? Обидва випадки являють собою угоду між чоловіком і жінкою, яку вони укладають для спільної користі. Один раз уклавши її, вони належать лише одне одному до закінчення строку. В обох випадках обов’язком кожного є не давати іншому приводу бажати собі іншої долі, а головним клопотом — не дозволяти своїй уяві відвертатися на чесноти сусідів або уявляти, що краще було б вибрати когось іншого. Ви згодні зі мною?
— Так, коли ви розмірковуєте таким чином, це виглядає дуже переконливо; однак це доволі різні речі. Не розумію, як можна вважати їх подібними — адже вони накладають такі різні обов’язки.
— Звісно, в одному є різниця. У шлюбі чоловік надає жінці засоби для існування, а жінка піклується про домашній затишок для чоловіка. Його справа — забезпечувати, її — усміхатися. А в танцях їхні обов’язки розподіляються зовсім навпаки. Радувати й догоджати зобов’язаний він, а вона — клопотатися про віяло й лавандову воду. Мабуть, саме ця різниця привернула вашу увагу, і через неї ви подумали, що танці й шлюб неможливо порівнювати.
— Зовсім ні, я про це навіть і не думала.
— Тоді я просто спантеличений. Але одне я зобов’язаний сказати. Ваші погляди мене непокоять. Ви цілковито заперечуєте подібність тих обов’язків, що про них ішлося. Чи не означає це, що ваші погляди на обов’язки партнера по танцях не такі суворі, як того міг би хотіти ваш кавалер? Мабуть, у мене є підстави непокоїтися про те, що варто джентльменові, який тільки-но говорив з вами, або будь-якому іншому джентльменові звернутися до вас, — і вам ніщо не завадить розмовляти з ним стільки, скільки вам захочеться?
— Містер Торп дуже близький друг мого брата, тому, коли він знову зі мною заговорить, мені доведеться йому відповісти. Але, окрім нього, я знаю в цій залі хіба що трьох молодих людей.
— Отож моя безпека тримається тільки на цьому? Жаль та й годі!
— Що ж, я впевнена, що це забезпечує її якнадійніше. Якщо я тут нікого не знаю, мені ні з ким тут розмовляти; і, до того ж, я й не хочу ні з ким розмовляти, окрім вас.
— Ось тепер у мене з’явилися більш суттєві підстави відчувати себе в безпеці. Тепер я можу хоробро продовжити нашу бесіду. Чи вважаєте ви Бат таким же приємним, яким він вам здавався, коли я мав честь запитати це у вас уперше?
— О, так. Мабуть, навіть приємнішим.
— Приємнішим? Будьте обережні, інакше ви забудете, що через якийсь час він має вам набриднути. Це має статися через шість тижнів після приїзду.
— Гадаю, що він мені не набридне, навіть якби мені довелося провести тут шість місяців.
— Бат порівняно з Лондоном одноманітний, — такий висновок усі тут роблять щороку. «Так, у Баті можна приємно провести шість тижнів, але згодом він стає найнуднішим місцем у світі». Вам це будуть казати різні люди, які приїздять сюди щозими, розтягують свої шість тижнів до десяти або дванадцяти й покидають Бат лише тому, що не можуть собі дозволити залишитися тут довше.
— Ну то в кожного своя думка. Тим, хто буває в Лондоні, Бат може здатися нудним. Але я, живучи в невеличкому віддаленому селі в провінції, ніколи б не назвала його одноманітним. Тут стільки розваг, стільки всього можна побачити й зробити за день — не те що в нас.
— Ви не любите село?
— Ні, люблю. Я провела в селі все життя й завжди була дуже щасливою. Але, звичайно, в сільському житті значно більше одноманітності, ніж тут, у Баті. Усі дні там надзвичайно схожі.
— Зате в селі ви витрачаєте час набагато доцільніше.
— Ви так гадаєте?
— А хіба ні?
— Справді, є велика різниця.
— Тут ви день у день шукаєте нових розваг.
— Так само, як і вдома. Тільки там я не знаходжу їх так багато. І там і тут я ходжу на прогулянки, але тут на кожній вулиці я можу побачити таких різних людей, а там — усього лише відвідати місіс Аллен.
Містер Тілні був у захопленні.
— Усього лише відвідати місіс Аллен! — повторив він. — Так, невеликий у вас вибір! Однак, коли ви знову поринете в цю круговерть, вам буде про що розповісти. Ви зможете розповісти про Бат і про все, що ви тут робили.
— О, так! Мені ніколи не бракуватиме тем для розмов з місіс Аллен або з кимось іншим. Певно, коли я повернуся додому, я говоритиму лише про Бат — так він мені сподобався. Якби татусь і матуся, а також усі інші мої рідні сюди приїхали, я була б навіть занадто щасливою! Коли приїхав Джеймс (мій старший брат), я так зраділа! А ще більше я зраділа, коли з’ясувалося, що в тій родині, з якою ми щойно близько заприятелювали, усі вже є його близькими друзями. О! Невже Бат може комусь набриднути?
— У всякому разі, не тим, хто може так свіжо сприймати все, як ви. Але більшість батських завсідників давно вже відірвалися від татусів і матусь, а також від братів і близьких друзів, і разом з ними втратили свіже почуття радості від балів, вистав і того, що бачиш кожен день.
