На Зеландію! - Кидрук Максим Иванович (электронную книгу бесплатно без регистрации TXT) 📗

Прихопивши нетбук, я засів у холі навпроти рецепції і підключився до Інтернету. Спочатку розіслав близьким листи про те, що зі мною все гаразд, хоча ситуація невизначена. Пробіг очима, що пишуть про заворушення в Мережі. А тоді зайшов на сайт «Egypt Air» і добув адреси найближчих офісів. «Пропустивши» адреси через «Google Maps», визначив, як найшвидше дійти до відділень авіакомпанії від готелю, після чого хутко зібрався, захопивши з собою паспорт, квитки, всі гроші, і пошурував надвір у пошуках свого щастя.

На вулицях людей майже не було. Кидалися в очі кілька розбитих вітрин, які ще вчора були цілими. Над головою, у довгастих просвітах між будинками, зрідка показувався вертоліт. Ракетні бокси, закріплені на кронштейнах з боків гелікоптера, свідчили про те, що призначається він точно не для гуманітарних місій. Від неділі кружляння бойових вертольотів над Каїром практично не припинялися. Швидше за все, це був один із методів психологічного впливу на демонстрантів. За три-чотири години одноманітне, але вельми нав’язливе «чух-чух-чух» починало кислотою роз’їдати нерви.

Вибрані адреси відшукав без проблем. Два найближчі до «Cairo Stars» відділення «Egypt Air» виявилися зачиненими. Ніщо не вказувало на те, що вони найближчим часом відкриються. До третього, найдальшого, я не пішов. І без того ставало зрозуміло, що в місті не вдасться перенести виліт. Навіть якщо якесь відділення буде відчиненим, навряд чи мені зможуть допомогти, зважаючи на той хаос, що творився в аеропорту.

Відтак до готелю повертався ні з чим.

…Час наближався до полудня. На вулиці Кобрі Аль-Азхар, що є продовженням Адлі-стрит і веде до ринку Хан-ель-Халілі, [18] за звичайних умов заваленого сувенірами, я побачив колону демонстрантів. Людська валка посувом, неначе в’язка рідина, заповнювала вулицю і рухалася в напрямку Тахріра. Я спинився, тримаючись у затінку під естакадою. Спостерігав. Дуже скоро зрозумів, що то не прості демонстранти. У напрямку центральної площі клигала колона прихильників Мубарака. Араби несли десятки плакатів, на яких президент виглядав молодим і підтягнутим, а також незліченну кількість транспарантів.

Уже за півхвилини я не мав жодного сумніву в тому, що «захисники» Мубарака – несправжні. Колона начисто складалася з перевдягнутих працівників спецслужб. По-перше, там були лише чоловіки. По-друге, всі були на одне лице: високі, плечисті, по-воєнному акуратно підстрижені. По-третє, впадали у вічі транспаранти: міцні, добротно склеєні, кожна літера дбайливо вималювана через трафарет. Вони разюче контрастували з кострубатими – безперечно, саморобними – плакатами антиурядових демонстрантів, зробленими нашвидку зі шматків картону, шматків старих простирадл тощо. «Прихильники» поводилися виклично і зухвало: зачіпали простих перехожих, жбурляли каміння у роззяв, які чалапали слідом за колоною.

Пропустивши валку, я поквапився до готелю. Наближаючись, думав про те, чи не піти самому на Тахрір. Повітря пахло епохальною бійкою. «Прибічників» Мубарака було немало, та все ж у рази менше, ніж демонстрантів на центральній площі. Якщо вони не передумають і будуть так само поводитися й надалі, то на підході до Тахріра перевдягнутим спецназівцям наваляють так, що аж дзвенітиме. Я серйозно подумував гайнути на майдан і відзняти мега-файт. Єдине, що непокоїло, – це танки. Невідомо, як поведуться військові. Проти силовиків вони точно не попруть, зате якщо стануть на їхній бік… Ситуація різко поміняється. Валяти тоді будуть демонстрантам. І мені разом з ними.

Підходячи до «Cairo Stars», я не знав, як учиню. Та доля знову все вирішила за мене.

Несподівано на перехресті Адлі і вулиці Фаріда вигулькнула група єгиптян. У них не було транспарантів, через що важко було визначити, до якого табору вони належать. Правда, за секунду це вже не мало значення, оскільки, завваживши мене, ватага рішуче посунула назустріч. Чоловіки відрізали мені шлях до готелю. Я був змушений спинитися. Під серцем зашкребло.

У 90 % випадків людина, яка отримує по морді, отримує по морді ні за що. Як кажуть, опинився не в той час і не в тому місці. Щось подібне чекало на мене…

Часто буває, що на розвиток подій у критичних ситуаціях починають впливати далекі і на перший погляд другорядні фактори. На початку заворушень єгиптяни приязно ставилися до іноземців. Згодом приязнь поступилася місцем ворожості і недовірі. У неділю ставлення до чужоземців раптово погіршало. Демонстранти накидалися на білих, трощили їхні камери, декому погрожували фізичною розправою. На те були дві причини. Перша – це лояльне до влади єгипетське телебачення, яке повним ходом розпускало чутки про те, що затягуванню конфлікту сприяють іноземні журналісти, які неправильно й упереджено висвітлюють події у Каїрі, Суеці, Александрії. Мовляв, журналісти винять демонстрантів у масових безчинствах і мародерстві, через що Європа нібито підтримує Мубарака. Причина абсолютно ефемерна, надумана. Зате друга виявилась цілком реальною – американський Білий Дім. Адміністрація Барака Обами не поспішала виступати з осудом Хосні Мубарака. Після розвалу Радянського Союзу Єгипет блискавично переорієнтувався на США. Всі останні американські президенти, починаючи з Буша-старшого і закінчуючи Обамою, щільно співпрацювали з режимом Мубарака. На сьогоднішній день армія Єгипту повністю озброєна американською технікою (замість АК-47 у єгиптян давно американські автоматичні гвинтівки, замість Су-27 чи МіГ-29 – F-16, замість танків Т-55 – М60). Мубарак дозволяв американцям користуватися військовими базами й аеродромами, безперешкодно пропускав американські кораблі через Суец під час воєн у Перській затоці тощо. Не хочу влізати в нетрища геополітичних дискусій, але, схоже, Обама просто вичікував, не поспішаючи плямувати недавнього надійного союзника. Розпливчаста позиція Білого Дому злила єгиптян. Демонстранти наївно сподівалися: щойно Обама виступить з осудом, Мубарак зречеться президентського крісла і відійде у небуття. Вони відкрито заявляли, що чекають чогось подібного. Проте Білий Дім мовчав. Мовчання означало непряме потурання режиму Мубарака. Непряме потурання, своєю чергою, означало вирок усім американцям у Єгипті. А також вирок тим, хто на американців схожий.

Єгиптяни обступили мене. Я задкував, намагаючись протиснутися ближче до входу в «Cairo Stars», правда, без особливого успіху. Чоловіки щось кричали, я здогадувався, що англійською, хоча нічого не міг розібрати. Злі очі, скривлені роти, загусле від поту і криків повітря. Хтось грубо штовхнув мене у плече. Я позадкував, готуючись рвонути до готелю.

Раптово я зрозумів, що саме вони кричать. Півтора десятки демонстрантів притисли мене до будівлі на Адлі-стрит і в один голос верещали:

– US GO AWAY! US GO AWAY! US GO AWAY! [19]

Подумки я грубо вилаявся. Таке зі мною не вперше. Мене часто плутають, причому зазвичай з «америкосами». Практично завжди стюардеси в літаках українських компаній звертаються до мене англійською. Та й не тільки стюардеси. Якось на рейсі «Міжнародних авіаліній України» з Франкфурта мене вважали іноземцем навіть після того, як я заговорив українською. В літаку щойно завершили сервірувати ленч, і ми з якоюсь дамою практично одночасно підійшли до туалету. Вільною була одна кабінка, тому я по-джентльменському пропустив панянку вперед, засвідчивши своє рішення мовчазним жестом: проходьте. «О, сенк’ю, – мовила дама, а потім, помітивши моє тату, додала: – Найс тату». Я посміхнувся і сказав: «Можна українською», – мовляв, можна говорити українською, бо я – українець. «О, ви знаєте українську! – здивувалась вона. – Де вивчали?…» Як правило, це смішно. Часом грає мені на руку. І от уперше за час мандрів я міг постраждати через «американську» зовнішність і знання англійської мови.

– US GO AWAY! US GO AWAY!

– I’m not an American, [20] – кажу до демонстрантів. І тут-таки розумію, що зробив помилку: чувак говорить хорошою американською, що він не американець, – якось не дуже переконливо виходить… Хоча що було робити? Арабської я ж не знав!