На Зеландію! - Кидрук Максим Иванович (электронную книгу бесплатно без регистрации TXT) 📗

Я втямив, що помилився: батьки таки дивились новини.

– Тахрір. Вона Тахрір називається. – І замовкаю, наче мартишка з повним писком бананів.

– Відповідай на запитання!

– Ну так… близенько…

– Наскільки близенько? Ти хоч зараз не на самій площі?!

Ледве стримався, щоб не бовкнути: «Щойно звідти».

– Навіть не близько. І готель теж у стороні. Якщо вийти з готелю, то Тахріра навіть не видно. Треба пройти три квартали… – Я прикусив язика: – ну, не три, а два… майже два квартали, і тоді Тахрір уже видно. – Насправді від «Cairo Stars» до центральної площі лише шістсот метрів.

Мама з шумом випустила з грудей повітря.

– Мамо, тобі нема чого хвилюватися, – заторохтів я. – Зараз усе спокійно. Вони нормально до білих ставляться. Навіть до мене, незважаючи на те що на американця схожий. Кличуть до себе, кажуть: знімай. Я радий, що у таке встряв. Буде про що писати… Ну все, прощатимусь. Батьку привіт передавай!

– Я можу дзвонити на цей номер?

– Ні. Це телефон менеджера з готелю. Мій тут не ловить.

– Добре. Бережи себе…

– Па-па! І ще раз кажу: не турбуйся за мене. Тут усе в ажурі. Я контролюю ситуацію!

Той момент запам’ятається надовго. В моїй голові бриніло відлуння власних заспокійливих фраз: «усе спокійно», «не турбуйся», «тут усе в ажурі» і т. п., коли я почув наростаючий гуркіт у себе за спиною. Я стояв на перехресті вулиці Фаріда і проспекту Каср-аль-Ніл, лицем на південь, спиною до «Cairo Stars». В обличчя світило сонце. Футболку надимав м’який вітерець. Усе б чудово, якби не оте несамовите грюкання позаду.

«Що за?…» Я обернувся, одночасно опускаючи руку з мобільним телефоном, і вкляк, відваливши нижню щелепу до тротуару. Просто на мене по вулиці Фаріда сунув танк. За ним – ще один. Далі – ще, ще і ще. Колона бронетехніки, дроблячи гусеницями асфальт, в’їжджала до центру Каїра.

О так, мамо, тут у нас усе в ажурі…

Єгипетські війська беруть під контроль столицю

Танки М60 прямують до Тахріра

Із заціпеніння мене вивів єгиптянин. Точніше, не сам єгиптянин, а те, що він робив. Чоловік стовбичив праворуч від мене і спокійнісінько знімав на мобілку колону бронемашин. Побачивши, що я витріщаюсь, араб ледь повернув голову і стримано всміхнувся. Мовляв: «Ти не переживай, чувак, у нас тут кожної суботи танки їздять. Це нормально! Махни рукою, може, хто зупиниться і підкине до Тахріра».

Я раптом згадав за свою «Sony». Сховав телефон Хасана у кишеню шортів, ввімкнув камеру і теж став знімати. Так ми й стояли, два бевзі, витягнувши праві руки вперед, а повз нас, стогнучи потужними тисячесильними моторами, сунули жовтувато-сірі гусеничні монстри (згодом я дізнаюсь, що то були американські М60 [15]).

Приголомшувала реакція жителів Каїра. Більшість єгиптян вітали армію. Мені чомусь здавалося: більш логічною була б цілком протилежна реакція. Танки мали б зустріти градом каміння і зливою прокльонів. А тут…

Я пройшов за колоною важкої техніки до Тахріра. Поява бронемашин викликала серед демонстрантів справжній фурор. Вони махали руками, плескали в долоні, кричали: «Армія з народом!», заледве не розціловували танки. Юрма на Тахрірі непохитно вірила, що війська перейдуть на їхній бік.

Військові ніяк не реагували на вітання. Здавалося, з броньованих люків витикаються манекени.

Танки розповзлися по площі, перекривши всі в’їзди та виїзди. Кілька бронемашин посунули в напрямку моста 6 Жовтня.

Із заходу донеслося вертолітне ухкання гвинтокрила, і за хвилину над Тахріром завис бойовий гвинтокрил, такого ж, як і танки, піщаного кольору.

Я не розумів, що відбувається. Мубарак нібито готується виступити по телебаченню, у той самий час на площу вводять війська, а демонстранти захлинаються в екстазі. Щось не дуже схоже на переможний для революції розвиток подій, хіба ні? Вони сліпі чи що?

Незважаючи ні на що, юрба тріумфувала. Сторонньому могло здатися, що єгиптяни святкують перемогу своєї збірної у Кубку Африки з футболу чи щось таке.

Мутно-жовті панцерники зайняли позиції і стали, позадиравши жерла в небо. Вертоліт почав намотувати кола над центром міста. Отоді я вперше сказав собі: «Чувак, пора валити». До дідька Каїр. До біса революцію. Плювати на гроші, які втрачу, здаючи білет. Перебування у столиці Єгипту більше не скидалося на пригоду, форсованими темпами набуваючи ознак нічогенької халепи. Розумію, певно, зараз хтось викрикне: «Агов, Кідрук! А як же солоний дух авантюризму, булькання адреналіну в животі і твоє фірмове поколювання в задниці, про яке ти стільки розводився в інших книжках?» Дурня це все. Одне діло купатися з піраньями в Пантаналі, лізти без спорядження на вулкан Котопаксі чи чухати за вушком дикого гепарда у Намібії. Це контрольований ризик. Ти не залежиш від долі, від випадку, від зовнішніх сил. Ти тримаєш небезпеку за горлянку. Зовсім по-іншому поверталися справи у Каїрі.

По дорозі до «Cairo Stars» мені знову трапився загін озброєних дрючками єгиптян: чи то патруль, чи то замаскований під патруль загін мародерів – я не знав. У чому не було сумнівів, так це у їхній ворожості. Поки що вона не проявлялася активними діями, але я чомусь відчував, що з настанням пітьми все зміниться. Небезпека – це круто, але не тоді, коли твої кишки може випустити на асфальт зграйка арабів, не замислюючись над наслідками, тому що, власне, ніяких наслідків через це не буде.

Біля готелю мене наздогнав тайванський студент.

– Максе! – гукнув він. – Зачекай!

– Що там, чувак? – Його імені я не знав. Забув, якщо чесно. А питати зараз було незручно.

– Демонстранти напали на Каїрський музей! – прогорлав китаєць (будівля музею межує з площею Тахрір на півночі).

– Коли?

– Не знаю. Ще вчора, здається. Я щойно ходив туди, хотів у музей потрапити, але там живий ланцюг, єгиптяни женуть усіх геть, купа камер, усе знімають, а на горішньому поверсі вибиті вікна.

– Ти хотів у музей?

– Ага.

– Зараз?

– Ну так, а що?

Важко сказати, що мене більше вразило: мародерський напад на одну з найбільших родзинок туристичного Каїра чи те, що тайванець поперся до музею.

В готелі Хасан і його помічники поприлипали до телевізора. По «Аль-Джазірі» саме йшов сюжет про спробу пограбування Каїрського музею.

Напад було здійснено в ніч з 28 на 29 січня. Нападників було щонайменше півтора десятки. Вони проникли в приміщення музею через дах. Показували інтерв’ю з генеральним секретарем Вищої ради зі старожитностей Захі Хавасом. Простою, але правильною англійською він розказував, куди вторглися зловмисники і які зали постраждали найбільше. Чоловік обурювався, що в єгипетському народі є настільки «безчесні, ниці й нерозумні» люди. Наостанок Захі Хавас із гордістю повідомляв, що жодного експонату не було вкрадено, адже були й інші, як він назвав їх, «very good Egyptians [16]», які вчасно помітили мародерів і зупинили пограбування. Кількість пошкоджених експонатів іще встановлюється експертами, але абсолютно всі, стверджував Захі, підлягають відновленню.

Дев’ятьох грабіжників затримали.

На тлі пограбування музею новина про те, що демонстранти спалили вщент штаб-квартиру правлячої Національно-демократичної партії (НДП) Єгипту, не викликала значного ажіотажу.

Крім того, я дізнався, що за час моєї відсутності Мубарак виступав на телебаченні. Він висловив занепокоєння ситуацією, оголосив про відставку уряду, пообіцявши невдовзі назвати новий склад кабінету міністрів, і в той же час заявив, що не збирається залишати свій пост. «Я залишаюсь для того, щоб підтримувати стабільність у країні». Він говорив багато: про реформи, що чекають Єгипет, про неможливість вирішення проблем шляхом хаосу і насильства, бла-бла-бла… Та це вже не мало значення. Основним у повідомленні було те, що він лишається на посту.