Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна (читать книги онлайн без сокращений .txt) 📗
В її голосі дрижала здержувана радість, і, неначе втомлена сильним зворушенням якимсь, сперлася о диван, звертаючи до мене вповні свій ніжний класичний профіль.
Виглядала дуже гарно й дуже святочно в тій хвилі, а однак саме в тій хвилі, коли мій погляд спочивав на ній, по раз перший за нашого знайомства показалося в неї щось таке отверте, перейняте потайним, загадочним щастям якимсь, — і мене взяв несказанний жаль. Я відчула виразно жаль за неї… Відтак промайнув мій погляд, немов потягнений невидимою силою, до дверей кімнати, отворених широко, де стояв інструмент, — сей її світ.
Я опустила наново голову на її коліна і, притиснувши вуста до її руки, попросила тихим голосом, щоб мені заграла Valse melancolique. Мені хотілось його чути…
Пішла й грала.
Не знаю… просто душа розривалася чоловікові в грудях при тих звуках, граціозних, заповідаючих найбільше щастя, в закінчених смутком і несамовитим неспокоєм! Се нишпорення там, у низьких тонах, перекидання, бушування між звуками за чимсь… за щастям, може? — і надармо! Уривала неожидано посередині гами смутним акордом, полишаючи в душі масу викликаних почувань мов на глум…
Я плакала.
Що мені вся гордість, про яку мені говорила, що її треба плекати, щоб удержатися на поверхні життя, — що мені по ній!
Та звідки її й візьму, коли не піднімається сама з серця? Ні, я не вдам того, що вона. Ані в любові, ані в горі, ані в перемаганні себе, а вже найменше в плеканні гордості! Я проста робітниця, тип послугача з природи вже, що не наділила її навмисно тим гордим даром, щоб повзав…
Тому повзаю й корюся до сьогоднішньої днини й належу до тих тисячок, що родяться на те, щоб без нагороди гинути!
В два дні по тім від’їхала до своєї матері, що лежала дуже хора й прикликувала її телеграфічно до себе.
Я оповіла артистці те, що вона мені оповідала про свою любов.
— Се щось цілком без сильних акцій, — замітила та, підносячи здивовано брови вгору. — Правду сказавши, я надіялася чогось бурливішого…
— Ну, — сказала я, — не кожний годен творити голосні акції; але я не знаю, воно здається мені таким смутним і блідим…
— Однак вона вижидає ще чогось від життя, — обізвалася артистка.
— О ні, не вижидає нічого більше!
— Ні? А що говорить Valse melancolique? За чим шукає в нім безустанно? Не словами, не поведениям, ані очима, ані руками своїми не шукає, лише самими звуками… і я знаю, за чим шукає…
— За чим, Ганнусю?
— Е, ти того не розумієш…
— Щастя, Ганнусю?
— Е, щастя! Його нема. Гармонії шукає, хоче гармонійно вижитися вповні. Шукає рівноваги. Розумієш, що то значить? Щоб не заважити надто вдолину й не піти без міри вгору, а саме як треба. Але — ти того не розумієш!
А далі по хвилі, глянувши вперед себе, десь немов у далечину гострим, пронизуючим, задуманим поглядом, сказала звільна з гірким усміхом:
— А я тобі кажу, Мартухо, як казала не раз уже, і не раз казати буду, що царство на землі належиться тобі…
Коли вернулася від матері, артистка кинулася до неї з подвійною любов’ю, — здавалося, відкрила на ній знов якусь там «красу»…
Але вона приїхала прибита, її мати лежала дуже хора, і вона приїхала лише на те, щоб у родичів своїх учениць у музиці просити відпустки на дві неділі, бо мусила доконче назад вертати…
І, полагодивши свої орудки, виїхала знов, віддаючи нам під особливішу опіку свій улюблений інструмент, «щоб на нім жодна з посторонніх дівчат не грала й не дразнила фальшивими акордами резонатора».
Вернулася скорше, як за дві неділі.
Її мати померла, і по похороні вона вернулася.
Приїхала бліда, тиха — мов замерзла на тілі й дусі.
Коли ввійшла в кімнату, потягнула за собою довге пасмо холоду знадвору… Ганнуся аж рамена вгору підняла…
— Се подих смерті завис на мені, — оправдувалася вона, побачивши рух Ганнусі. Потім скаржилася, що не може огрітися…
Пізніше усіла на свій фотель коло коминка.
Не можу її забути, як там сиділа… Довгу чорну ротонду, обшиту хутром около шиї і аж до ніг, закинула наопашки, спинаючи її недбало на грудях своєю рукою докупи, мов білою аграфою. Темний вузол волосся її спустився їй аж уділ на шию, а обвита два рази оксамиткою голова була сперта о спинку понсового тла фотелю… Правильне, мов із білого мармуру, личко, з великими смутними очима… ні, ні, не забуду її ніколи!
Ганнуся подала їй чай, щоб зігрілася, і вона пила та оповідала нам, що пережила.
Її мати була дуже нещасна по смерті батька. Раз — його утрата, а по-друге — тяжка хороба, що приковувала її до крісла, віддала її на ласку й неласку слуг та затроїла їй життя пересвідченням, що була вуйкові тягарем… Просила заодно смерті в Бога, і її одинокою розривкою була Біблія, яку читала з ранку до вечора. Була вже здавна приготована цілком на смерть. Взяла від неї, Софії, слово, що не буде за нею тужити, коли помре, бо се відібрало би їй бажаний спокій у гробі… І вона дала те слово матері. І коли її ховали, вона страшенно панувала над собою, щоб не зломити даного слова. Вона ж іще ніколи не зломила свого слова, але коли, проте, жаль брав верх над нею і вона з нечуваною силою змагалася побороти його, попсував церковний спів той, препогана чорна музика та, скомпонована нарочне на те, щоб пригноблювати й поборювати сміливіші й ясніші почування духу та робити з нього безсильного покірного раба, — попсував усі її старання, і вона ридала, мов божевільна!..
І не може позбутися якогось смертельного подиху, що обхопив її під час сього співу над гробом! Не може зогріти своєї душі!.. А саме коли матір ховали, був поранок чудовий! Сонце своїм золотом надало снігові рожеваву барву, і все було таке погідне, мов прибралося нарочне в красу на те свято, коли хто вертається назад в лоно природи. Симфонію була би вона казала заграти матері до гробу!
Прегарну величаву симфонію, що настроює душу до широкого польоту, і щоб характером своїм усмирювала розбурханий жаль у груді; а так… попсували її нерви якоюсь чорною силою, і вона піддалася її тягареві!
І справді, була цілком пригнетена.
Однак Ганнуся недармо завзялася зігріти любов’ю сей type antique. Розпадалася коло неї. Була така ніжна й тепла, така добра, якою не бачила я її ще супроти нікого, — і се все не осталося без наслідків.
— Я трачу між вами почуття самоти, — говорила вона на такі змагання й усміхалася вдячно своїм лагідним усміхом…
І тим були ми вже вдоволені.
Артистка кидала дотепами, мов прискала іскрами, а що, розвеселившися, поривала собою, то її настрій ломив смуток дівчини, і вона поволі, поволі повертала до давнього настрою…
Здавалося, помирилася з життям.
До музики звернулася з подвійним запалом.
Восени мала їхати до Відня, до консерваторії і відразу вступити на третій рік. І справді, її талант і замилування до музики заповідали їй уже тепер ясну будучність.
Настав май.
Все було в самім розцвіті.
Дерева біліли цвітом, запах із них розносився далеко-широко воздухом, а вечори були повні несказанно лагідної, приманчивої краси…
Ми обі з Ганнусею ждали на Софію, що мала за хвилю вернутися з лекцій, повечеряти, і з нами, як звичайно, йти на прохід. Ми сиділи в неосвіченій кімнаті, віддаючися кожна своїм думкам.
Ганнуся спродала свою велику копію образа Корреджо «Віроломна» і марила вже про подорож до Рима, а я була не менш вдоволена. Здавала саме письменну матуру, тішилася надією, що й усна піде незгірше, а що найкраще — я була нареченою професора… того, з години конверзації англійської мови! Я дармо підозрювала його тоді в якихось симпатіях до німочки, — він для одного свого товариша виробляв рекламу.
Двері від кімнати, в якій стояв інструмент Софії, стояли напівотворені.
Нашими вікнами ллялося місячне світло веселими струями, а звідти, з тої одної половини, била сама понура темінь…
