Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор (лучшие книги читать онлайн бесплатно .TXT) 📗

Сіли на лавці під кленами. Помітив, як Сергій Антонович з приємністю витягнув ноги, зажмурю­ючись. його обличчя було сіре від пилу, а зморш­ки розбігалися від очей тоненькими світлими про­мінчиками, пролягали чіткими борозенками обабіч губ. Я дивився на Великошича і ніби бачив себе, коли доводилось вертатися вранці з нічного викли­ку, а попереду ще повний робочий день.

—Як справи, Арсене?

—Учора був у Вінниці, в Куртія.

—В якого Куртія?

—У батькового друга, вони з фінської кампанії потоваришували і разом воювали з фашистами.

—Як ти його розшукав? — жваво запитав Сер­гій Антонович, розплющуючись, і з цікавістю зирк­нув на мене червоними від неспання очима.

—Мати сказала.

—Ну-ну і що? — не терпілося йому.

—Є два факти: з'ясувалось, що батько перед від'їздом у Березівку отримав платню за три роки і живим-здоровим зійшов біля вінницького вокзалу.

—Та-ак,— слідчий замислено покусував нижню губу.— Вже виткнулась ниточка. А поїзди тоді хо­дили?

—Ще не взнавав. Думаю розпочати з Березівки.

—З Березівки? — наче не зрозумів мене Сергій Антонович.

—Авжеж,— стенув я плечима.

—Хм!..— він якось мляво посміхнувся. — А чо­му не з вінницького вокзалу?

Я здивувався запитанню і зрозумів, що тільки через утому Великошич не заглибився в факти, які підказували саме таке рішення.

—Березівка — ніби місце подій. А ми завжди розпочинаємо розслідування з місця подій, — ска­зав я прописну істину.

Слідчий міцно провів долонею по обличчю, зо­середжуючись.

—Вірно, Арсене, звідти й починай. А про тих двох щось маєш нове?

—Нічого. Кедровський радить не братись, мов­ляв, дарма згаю час. І мати теж.

—Матір я розумію... Ти не хвилюйся, службі твоїй це не зашкодить,— заспокоїв мене.— Справ­ді, батько міг дістатися сюди поїздом або попут­ним транспортом.

—Раз приїхав до Вінниці, значить, найнебезпечніша смуга тилу в нього залишилася позаду, — виклав я ще один вагомий доказ.

—Логічно. Дій, Арсене, — Великошич встав, смачно позіхнув, прикриваючи рота долонею.— Ех, впасти б зараз на ліжко...

Він мріям про ліжко, а я подумки вже мчав до Березівки.

Розділ одинадцятий

Мати не поцікавилась, куди я зібрався. Лише коли виводив мотоцикл на вулицю, сумовито за­питала:

—А якщо подзвонить Оля, що їй сказати?

Ах, Оля!.. Я згадав про домовленість. Зупинив­ся у хвіртці, вагаючись. Знову дорікатиме, а мені доведеться кривити душею. Краще не чути її го­лосу. Потім якось спокутую свою провину.

—Поїхав у справах.

Оля ніколи не виявляла, як і мати, інтересу до моєї роботи, розуміла, що я не мав права про це розповідати. Хоча, признатись, кортіло, особливо попервах, поділитися з кимось своїми успіхами і прорахунками, знайти в когось підтримку та співчуття, І в цьому Олю й матір мені замінив Сер­гій Антонович. Правда, вони дізнавалися пізніше, де я був і що трапилось, бо наш райцентр невели­кий і всі більш-менш значні події доходили до кож­ної хати.

Мені не дуже вірилось, що злочинець знаходився у Березівці, де всі знали один одного з дня наро­дження до самої смерті. І, наскільки я пам'ятав, у нашому місті та в районі рідко траплялися вбив­ства. Одначе після визволення на колишній оку­пованій території могли залишитись вороги Радян­ської влади, декласовані елементи.

Отже, треба все перевірити, по суті, розпочати слідство заново. І, головне, не обійти увагою якоїсь дрібниці.

Поминув стежку через поле. Крізь рідку лісо­смугу помітив путійця, що штовхав перед себе по рейках якийсь прилад на колесах. Дорога нагада­ла Олю і день, коли віз її на велосипеді, а за нами біг Василь Хавара.

До блокпоста дістався за кілька хвилин. Ліво­руч, на повороті до Березівки, біля залізничної колії мигнули сірі стіни приземкуватої хати, по­мешкання чергових, де жили дві жінки й материна дивна учениця, дев'ятикласниця Ніна Дубовенко, яка не злюбила хімії, коли дізналася, що все на­вколишнє можна виразити формулою.

Дорога на Березівку навпіл ділила гай, обабіч якого в ранковому мареві мліли берези. Сонце до­бряче пражило землю і вже випило росу з трави й листя, але її духмяна вільгість ще не випарува­лась над шляхом, і я наче купався у ній, розти­наючи пругке повітря. Шосе тьмяно полискувало камінням, немов луска на великій рибині, і ген, звиваючись, перестрибнуло Лебідку, далі бігло се­ред стерні й губилося за першими, віддалік малень­

кими хатами. І я вперше за рік роботи гостро усвідомив, що це дорога батька і матері, дорога мого дитинства. На ній лежали наші невидимі слі­ди. Невже по ній батько йшов у сорок четвертому році?

Майнув через місток, і враз перед моїм зором постало село, відмежоване від гаю полем. У соко­витій зелені садів привітно біліли будинки, ряхтіли шибки на останньому поверсі школи, величаво, ніби вартова вежа, стриміла силосна башта.

Я в'їхав з дивним передчуттям чогось незна­ного досі в Березівку. Зупинився на заасфальто­ваному майдані, що став центром села і прикра­сився Палацом культури, двоповерховим правлін­ням колгоспу, школою, відділенням зв'язку, універмагом, чайною, книжковим магазином, будин­ком сільради. Шкодував, що не залишилося хати, де ми жили, де я народився. На тому місці — ме­моріал загиблим у Великій Вітчизняній війні одно­сельчанам: статуя скорботної матері, квіти...

Коли я дивився на те святе місце, в мені зненаць­ка спливло болюче до відчаю: а чи викарбували б на плиті прізвище мого батька? Раптом вирішать увіковічнити імена для нащадків... І я, не знаходячи відповіді, відчув поповз холодних мурашок по спи­ні, бо ж на кожного бійця, в такому випадку, сіль­рада подавала офіційний запит у військкомат.

Збентежений та пригнічений, я намірився зайти до правління, запитати адресу Карпанів і Замрик... Ступив кілька кроків і почув позаду дитячий голос:

—Дядю, покатайте.

Хлопчик років семи, зодягнутий у білу сороче­чку і чорні труси, боязко визирав з-за статуї.

—А ти знаєш, де живе Дем'ян Карпань?

—Діда Дем'яна нема, — осмілів і вийшов, за­зирнув у фару.

—Як нема?

—Помер торік. Є баба Ніна.

—Покажеш її хату?

Еге, у них спасівка росте на подвір'ї.

Я висадив його на сидіння і наказав міцно три­матись. У малого щасливо сяяли очі, він крутив навсебіч круглою головою, мабуть, шукав своїх то­варишів, щоб похизуватись перед ними. Поволі рушив, щоб хлопчик не впав.

—Як тебе звати?

—Костик.

—А баба Ніна вдома?

—Стрижуть Майку, — невдоволено буркнув, і я завважив, що, напевне, з бабиною онукою Костик чогось не ПОДІЛИВ.

Вулиці й хати здавалися знайомими, і мене не полишало відчуття, ніби я колись ними гасав, осід­лавши хворостину.

Ми спустилися з пагорба на греблю, обсаджену вербами, за якою починалася стара Березівка. На зеленкуватому плесі ставка ґелґотали гуси й кач­ки, на мілині при березі баблялись у воді діти. Я навмисне посигналив, щоб привернути їх увагу, і вони повернули голови, а декілька хлоп'ят метну­лося навздогін. Спершу подумав, що справді хоті­ли нас наздогнати, але, оглянувшись, побачив: хлоп­чаки намагалися бігти у хмарці куряви, яку здій­мав мотоцикл, і за кілька хвилин їх мокрі тіла зро­билися чорними від пилу. Костик, косячи очима назад, сміявся... Ми теж у дитинстві вимащувались болотом, обвішувались лататтям і галасували, мов дикуни. То була неабияка втіха.

—Осьдечки, дядю, — Костик буцнув мене голо­вою в бік.

Тут дорога віками виїжджена, витоптана селя­нами— вона наче вгрузла в землю, стала рівчаком,

обабіч якого, мов на узвишші, за плотами й парка­нами містилися подвір'я, витикались острішки да­хів, клунь та верховіття дерев. Звідсіля, знизу, ні­чого не видно, що робилося на обійстях.

—Ви йдіть, а я постережу мациклета, — запро­понував Костик свої послуги і шморгнув облущеним носом.

Положистим з'їздом я піднявся до перелазу. На подвір'ї, зарослому споришем, чепурна хата з під­веденою призьбою, неподалік росла крислата спа­сівка, під якою світили жовтими боками падалішні грушки. Тітку Ніну я помітив біля хлівця. Вона сиділа навпочіпки, і з-за її спини визирали білі ноги не то вівці, не то кози.