Гра престолів - Мартін Джордж (читать бесплатно книги без сокращений .txt) 📗
— Їхня вельможність князь, мій панотець, надіслали мене привітати вас, шановне панство, і спитати, хто має честь очолювати це могутнє військо.
— Я. — Робб дав остроги коню й виїхав наперед. Він був у повнім лицарськім риштунку, з лютововком на щиті, притороченому до сідла, з Сірим Вітром при боці коня.
Старий лицар зиркнув на її сина з легкою насмішкуватістю у водянисто-сірих очах, хоча його мерин заіржав неспокійно та сіпнувся убік від лютововка.
— Мій вельможний батько вважали б за честь розділити з вами трунок та частунок у своєму замкові й дізнатися мету вашого перебування перед нашою брамою.
Його слова впали посеред північного панства, наче камінь з метавки. Піднялася буча прокльонів, гнівного галасу, рішучої незгоди.
— Ви не повинні зголошуватися, пане мій, — звернувся до Робба Галбарт Гловер. — Князеві Вальдеру довіряти не можна.
Руз Болтон кивнув.
— Підіть туди самі, й опинитеся у його руках. Він продасть вас Ланістерам, кине до холодної або вріже горлянку — як йому заманеться.
— Якщо хоче побалакати з нами, хай відчинить браму, і ми всі поділимо з ним трунок та частунок, — виголосив пан Вендел Мандерлі.
— Або хай виходить і балакає з Роббом тут, на виду в його та наших людей, — запропонував брат останнього, пан Виліс.
Кетлін поділяла їхнє занепокоєння, але з одного погляду на пана Стеврона зрозуміла, що той невдоволений почутим. Ще кілька слів, і нагода буде втрачена. Треба діяти, і то швидко.
— Поїду я, — гучно оголосила вона.
— Ви, пані? — зморщив лоба Великоджон.
— Матінко, ви певні? — Здається, Робб певен не був.
— Ще й як. — Кетлін брехала і не червоніла. — Князь Вальдер — значковий мого батька. Я знала його, коли ще була дівчинкою. Його вельможність не завдасть мені шкоди.
«Якщо не побачить у тому своєї вигоди», додала вона про себе. Але певну правду краще тримати при собі, підпустивши навзамін трохи брехні.
— Я певний, що мій вельможний батько матимуть велику насолоду від бесіди з пані Кетлін, — мовив пан Стеврон. — Аби ручитися за наші добрі наміри, мій брат, пан Первин, залишиться тут до її безпечного повернення.
— Він буде нашим почесним гостем, — відповів Робб. Пан Первин, наймолодший з чотирьох Фреїв у загоні, зліз з коня та передав повід одному з братів. — Прошу вас простежити, пане Стевроне, аби пані матінка повернулися до заходу сонця. Я не маю наміру довго тут лишатися.
Пан Стеврон Фрей чемно кивнув.
— Як накажете, ласкавий пане.
Кетлін дала остроги коневі й рушила, не оглядаючись. Сини та вояки князя Вальдера оточили її почесною вартою.
Її батько колись сказав про Вальдера Фрея, що то єдиний князь у Семицарстві, який може виставити військо у поле просто з власних штанів. Вона нарешті усвідомила, що батько мав на увазі, коли приймала вітання князя Переїзду в трапезній його замку, оточеного двадцятьма живими синами (не рахуючи пана Первина, двадцять першого), тридцятьма шістьма онуками, дев’ятнадцятьма праонуками, незчисленними дочками, онучками, байстрюками і байстрюцькими дітлахами.
Князь Фрей, дрібний та зморшкуватий тхір, мав дев’яносто років віку, лису плямисту голову і таку подагру, що не міг стояти без сторонньої допомоги. Його нова дружина, бліде кволе дівча шістнадцяти років, супроводжувала ноші, коли князя вносили до палати. То була дев’ята пані Фрей.
— Яке задоволення бачити вас знову через стільки років, пане князю, — почала Кетлін.
Старий примружився на неї з підозрою.
— Та невже? Маю сумнів. Не треба мені солодких пісень співати, пані Кетлін. Я для них застарий. Чому ви тут? Чи ваш синок занадто пихатий, аби з'явитися власною особою? А ви мені тоді нащо здалися?
Востаннє Кетлін гостювала в Близнюках ще дівчинкою, але вже тоді князь Вальдер запам’ятався їй дратівливим, гострим на язик та не надто чемним у звичаях. Роки, вочевидь, не покращили його норову, тому вона мусила ретельно добирати слів і не зважати на образи.
— Пане батьку, — докірливо мовив пан Стеврон, — не забувайте про чемність. Пані Старк прийшли до нас на ваше запрошення.
— А тебе хто питав? Ти поки що не князь Фрей, бо я ще живий. Чи я тобі схожий на мертвого? Отож-бо. Не смій лізти до мене з вказівками.
— Даремно ви так в присутності нашої шляхетної гості, пане батьку, — зазначив хтось із молодших синів.
— Тепер вже мої байстрюки взяли в голову вчити мене звичаїв, — пожалівся князь Вальдер. — Я говоритиму так, як вважаю за потрібне, і хай вас усіх хоч хапко вхопить. В мене тут за мого життя три королі гостювали, ще й з королевами. Гадаєш, мені потрібна наука від таких, як ти, Ригере? Твоя мати кіз доїла, коли я вперше вшанував її своїм сім’ям.
Слабким помахом пальців він відіслав зашарілого молодика геть і поманив двох інших синів.
— Данвеле, Валене, посадіть мене у крісло.
Вони вийняли князя Вальдера з ношів та перенесли на панське крісло Фреїв: високе, з чорного дубу, зі спинкою у подобі двох башт, з’єднаних мостом. Його молода дружина несміливо підібралася до чоловіка і вкрила йому ноги ковдрою. Влаштувавшись, старий поманив до себе Кетлін і поцілував їй руку сухими, шурхотливими, як папір, губами.
— Ось так, — оголосив він. — Звичаю дотримано, люба пані. Тепер мої сини, можливо, зроблять нам честь і стулять пельки. То навіщо ви тут?
— Аби просити вас відчинити брами, пане князю, — поштиво відповіла Кетлін. — Мій син та його значкове панство мають намір перейти річку і рушити далі на південь.
— До Водоплину? — Фрей гигикнув. — Та ні, не треба відповідати, я ж бо не сліпий. Прочитати мапу ці старі очі ще спроможні.
— До Водоплину, — погодилася Кетлін, бо не бачила приводу заперечувати. — Власне, туди, де ми чекали побачити і вас, пане. Ви ж досі значковий мого батька, чи не так?
— Хе, — видав пан Вальдер щось середнє між смішком та пирханням. — Еге ж, я скликав своє вояцтво, осьде воно, просто на стінах, самі бачите. Збирався рушити, щойно усі зберуться. Ну, не те щоб самому рушити, а синів послати. Мені кудись рушати вже запізно, пані Кетлін.
Він глянув по боках, аби знайти якийсь доказ своїм словам, і тицьнув пальцем на високого сутулого чоловіка років п’ятдесяти.
— Скажи їй, Яреде. Скажи, що саме такий був мій намір.
— Саме такий, пані, — відповів пан Яред Фрей, один із синів від другої жінки. — Слово честі.
— Хіба я винуватий, що той бевзь, ваш братик, устиг програти битву, як ми ще й кроку звідси не ступили?
Князь відкинувся на подушки і зиркнув зухвало, мовби кидав виклик: ану давай, заперечуй.
— Кажуть, Крулеріз пройшов крізь них, як ніж крізь дозрілий сир. Чи моїм хлопцям жити набридло, щоб після того поспішати на південь? Усі, хто пішов на південь, тепер тікають назад на північ.
Кетлін радо б насадила буркотливого старого на рожно та підсмажила на вогні, але мала часу тільки до вечора, аби відкрити брами на мості. Тому спокійно сказала:
— Тим більше ми маємо якнайшвидше досягти Водоплину. Де ми можемо побалакати, пане мій?
— Та ось балакаємо, — відказав князь Фрей.
Плямиста рожева голова сіпнулася, роздивляючись.
— Чого втупилися? — заволав він на свою рідню. — Пішли усі геть! Пані Старк хоче побалакати наодинці. Може, заміряється на мою подружню вірність, хе-хе. Ідіть собі усі, зробіть щось корисне. І ти теж, жінко. Геть, геть, усі геть.
Сини, онуки, дочки, байстрюки, небоги та небожі застриміли геть із палати. Князь нахилився до Кетлін і зізнався:
— Усі чекають, щоб я помер. Стеврон чекає сорок років, а я його все ніяк не втішу. Хе. Чого це я маю померти, аби він став князем? Я вас питаю? Ні, не хочу я помирати.
— Щиро сподіваюся, що ви доживете до ста років.
— Вони б луснули з люті, то вже напевне. О так, напевне. Отже, що ви маєте на думці?
— Ми хочемо перейти річку, — повідомила Кетлін.
— Та ви що? Отак зразу. Але навіщо мені вас пускати?
На якусь мить у ній спалахнув гнів.
— Якби ви мали сили піднятися на свої мури, пане Фрею, то побачили б за ними двадцять тисяч вояків мого сина.
