Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен (книги без регистрации полные версии TXT) 📗

— Ти мене дражниш. Я знаю, ти мене вб'єш. Нащо тобі лишати мене живим?

— Боягуз усіх судить по собі, — зауважив Роланд. — Без крайньої потреби я не вбиватиму тебе, Слайтмене. Бо люблю свого хлопчика. Бодай це ти маєш розуміти. Що таке любов до дитини, знаєш?

— Атож. — Слайтмен опустив голову і потер засмаглу шию. Шию, з якою він, напевно, вже подумки попрощався.

— Але ти маєш дещо затямити. Задля власного ж добра й добра Бенні. Якщо Вовки переможуть — ти помреш. У цьому можеш бути впевнений. «Стопудово», як сказали б Едді й Сюзанна.

Слайтмен дивився на нього, й очі за скельцями окулярів звузилися.

— Слухай мене уважно, Слайтмене, і закарбуй те, що я скажу. Ми будемо не там, де нас сподіваються запопасти Вовки. І програють вони чи виграють цей бій, цього разу проллється кров. Вони знатимуть, що їх обдурили. А хто в Кальї Брин Стерджис міг це зробити? Лише двоє. Енді й Бен Слайтмен. Енді вивели з ладу, мститися йому нема сенсу. — Роланд посміхнувся, й та посмішка здалася Слайтмену холодною, як північний край землі. — Зате до тебе вони можуть дістатися. До тебе і єдиного, хто тобі дорогий.

Слайтмен замислився. Було очевидно, що ця думка йому ще не спадала, та щойно він побачив у ній певний сенс, позбутися її стало важко.

— Вони подумають, що ти зумисне перекинувся на наш бік, — вів далі Роланд. — Та навіть якщо тобі вдасться їх переконати, що це випадковість, тебе все одно вб'ють. І твого сина також. Задля помсти.

Поки стрілець говорив, щоки Слайтмена потроху заливало червінню — то розквітли троянди сорому, подумав Роланд. Але від думки про те, що Бенні можуть убити Вовки, барва знову відринула й обличчя стало смертельно блідим. Чи, можливо, від думки, що сина заберуть на схід — заберуть і зроблять з нього рунта.

— Я шкодую, — промимрив Слайтмен. — Шкодую про те, що зробив.

— До біса твоє «шкодую», — сказав Роланд. — Ка працює, світ рухається далі.

Слайтмен не відповів.

— Я маю намір відрядити тебе з дітьми, моє рішення не змінилося, — повідомив стрілець. — Якщо все піде так, як я сподіваюся, бою ти не побачиш. Якщо все піде не так, як я сподіваюся, раджу тобі пам'ятати, що головною я призначив Сейрі Адамс. Потім я з нею поговорю і хочу почути, що ти виконував усі її накази. — Слайтмен не відповідав, і Роланд заговорив різким тоном. — Скажи, що розумієш, трясця твоїй матері. Я хочу почути: «Так, Роланде, я розумію».

— Так, Роланде, дуже добре розумію. — Він помовчав хвилину. — А як ми переможемо, фолькен довідаються? Взнають про… мене?

— Від Енді — ні. Його балачкам кінець. Від мене також, якщо дотримаєш обіцянки й послухаєшся мене. Мій ка-тет теж мовчатиме. З поваги. Не до тебе, а до Джейка Чемберза. А якщо Вовки потраплять у пастку, яку я для них приготував, хіба фолькен можуть запідозрити, що зрадників було двоє? — Він змірив Слайтмена холодним поглядом. — Це невинні люди. Довірливі, як ти знаєш. І ти цим скористався.

Слайтмен знову почервонів і опустив погляд. Глянувши вперед, Роланд побачив, що до кінцевого пункту лишається не більше чверті милі. Добре. На східному горизонті досі не було хмари куряви, але він відчував, як вона збирається. Вовки вже виїхали, о так. Десь за рікою зійшли з потяга, пересіли на коней й пустили їх учвал. Як вершники з пекла.

— Я зробив це заради сина, — мовив Слайтмен. — Енді прийшов до мене і сказав, що вони неодмінно його заберуть. Кудись туди, Роланде… — Він махнув на схід, у бік Краю грому. — Десь там є безталанні істоти, що їх звуть Руйнівниками. Це невільники. Енді казав, що вони телепати й психокінетики. Не знаю, що ці слова означають, але вони живляться мозком. Руйнівники — люди, вони їдять те саме, що й ми, але їм потрібен ще й інший харч, особливий, аби не голодувало те, що робить їх особливими.

— Їжа для мозку, — сказав Роланд. І згадав, як його мати називала рибу харчем для мозку. А потім несподівано піймав себе на думці про Сюзаннині нічні вилазки. Хоча до опівнічної бенкетної зали вчащала не Сюзанна. То була Мія. Нічия дочка.

— Атож, так я собі думаю, — кивнув Слайтмен. — Але це мають у собі лише близнюки. Це те, що пов'язує їхні душі. А ті люди… це вони відряджають до нас Вовків… вони витягують це з дітей. І діти стають безмозкими. Рунтами. Це їжа, Роланде, розумієш? От навіщо вони їх забирають! Годувати триклятих Руйнівників! Не їхні тіла, а їхні мозки! А що вони мають руйнувати, я не знаю!

— Два Промені, що досі тримають Вежу, — сказав Роланд.

Слайтмен глянув на нього, мов громом уражений. В очах відбився переляк.

— Темну вежу? — прошепотів він. — Правду кажеш?

— Так, — кивнув стрілець. — Хто такий Фінлі? Фінлі О'Теґо.

— Я не знаю. Голос, який приймав мої доноси. Думаю, це тахін. Знаєш, що воно таке?

— А ти?

Слайтмен похитав головою.

— Тоді облишмо це. Можливо, я зустрінуся з ним віч-на-віч і він відповість мені за все.

Слайтмен мовчав, але Роланд відчував його сумніви. Проте це було природно. Розмова підійшла до кінця, і невидимий пояс напруження, що стягував його живіт, послабився. Стрілець уперше повернувся до Слайтмена всім тулубом. — Енді завжди знаходив собі таку жертву, як ти, Слайтмене. Я впевнений, що саме для цього його тут і залишили. Так само я не сумніваюся, що твоя донька, сестра Бенні, померла не через нещасний випадок, їм завжди потрібен був близнюк без пари і вразливий батько.

— Ти не можеш…

— Мовчи. Ти вже сказав усе, що міг.

Слайтмен слухняно замовк.

— Я розумію зраду. Колись я сам її вчинив щодо Джейка. Та будьмо відвертими — твоєї сутності це не змінює. Ти стерв'ятник. Расті, який став живитися падлом.

Слайтмен густо почервонів.

— Я зробив це заради свого хлопчика, — вперто повторив він.

Роланд плюнув собі в долоню й розтер слину по гарячій на дотик, налитій кров'ю Слайтменовій щоці. Потім узявся за дужку окулярів, що їх носив бригадир, і легенько поторсав у нього на носі.

— Це не змиється, — дуже тихо промовив він. — Не змиється через твої окуляри. Це твоє тавро, Слайтмен. Ти переконуєш себе, що рятував сина, і це допомагає тобі заснути вночі. Я теж кажу собі, що зрадив Джейка, щоб не втратити шанс дістатися до Вежі… й тому можу спати вночі. Але різниця між нами, єдина різниця — в цих окулярах. Я нічого не взяв за свою зраду. — Він витер долоню об штани. — А ти продався, Слайтмене. І забув лице свого батька.

— Дай мені спокій, — прошепотів Слайтмен і стер слід від стрільцевої слини зі щоки. Решту змили сльози. — Заради мого хлопчика.

Роланд кивнув.

— Усе до цього зводиться. Заради твого хлопчика. Ти тягнеш його за собою, як мертве курча. Але не хвилюйся. Якщо все піде за планом, ти проживеш своє життя в Кальї й постарієш, користуючись повагою сусідів. Ти будеш одним з тих, хто повстав проти Вовків, коли до міста Шляхом Променя прийшли стрільці. Коли ти вже не зможеш ходити, він водитиме попід руки й підтримуватиме тебе, щоб не впав. Я дуже виразно все уявляю, але мені це не подобається. Бо чоловік, готовий продати душу заради окулярів, зрештою перепродасть її ще за якусь дешевеньку дурничку, і рано чи пізно твій син про це довідається. Найкраще, що може статися нині з твоїм сином, — його батько загине смертю героя. — І не встиг Слайтмен відповісти, як Роланд закричав: — Оверголсер! Гей, там, на підводі! Оверголсер! Зупиняй коней! Приїхали! Кажу спасибі!

— Роланде… — почав Слайтмен.

— Ні, — похитав головою стрілець, натягаючи віжки. — Бесіді кінець. Просто запам'ятай, що я сказав: раптом випаде шанс померти героєм, зроби синові послугу — скористайся ним.

Попервах усе йшло за планом, і це називали словом «ка». Коли ж усе змінилося й стали гинути люди, це теж приписали ка. Як сказав би стрілець, ка — остання річ у світі, над якою треба піднятися.

Ще біля намету в Кальї, під смолоскипами, що палахкотіли рівним вогнем, Роланд пояснив дітям, що від них вимагається. Тепер, у перших променях дня, що вже розгорався (хоч сонце ще дрімало), вони досконало впоралися зі своїм завданням: виструнчилися вздовж дороги, вишикувалися від найстарших до найменшеньких, кожна пара близнюків трималася за руки. Підводи стояли вздовж лівого боку дороги, нависаючи колесами над канавою. Єдиним вільним проміжком між ними було місце, де від Східного шляху відгалужувалася стежка, що вела до пересохлих річищ і шахт. Біля дітей, теж вишикувавшись у ряд, стояли доглядачі, яких тепер стало більше дюжини, бо ж до них приєдналися Тіан, панотець Каллаген, Слайтмен і Вейн Оверголсер. Навпроти них над правою придорожньою канавою стояли в ряд Едді, Сюзанна, Роза, Марґарет Айзенгарт і Тіанова дружина Залія. Кожна жінка мала на собі плетену сумку з тарілками. В канаві за їхніми спинами було складено ящики зі зброєю Орізи: загалом близько двохсот тарілок.