Волинь - Самчук Улас Олексійович (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗
Ні, не буде вже більше тих завзятих коханців землі. Ні, не буде весни, ріллі, великого неба і сонця для орача, що піт, кров, душу разом з Богом згорне, бувало, в одно зерно і віддасть земляній груді на пожертя. Ні, не буде більше таких. Ті, що були, ображені, побиті, обдурені. І та образа передасться вперед на всі покоління, і кожне з них із приємною жагою бразне плуг, і скаже: «Ганьба моїх батьків — моя ганьба! Я і син мій, і мій онук хай росте, як хижак, у лісі, в лузі, в землі під скибою, і хай день і ніч рахує від початку, бо наш час піде від того дня вперед, від котрого спаде з очей наших остання скалка ганьби, неслави, наруги. Так буде!»
Біжіть, коні мої, по рідній дорозі. Несіть мене під стріху батька. Звідти я вийшов у світ, звідти почну роботу. Всі дні, а їх буде безліч, вставатиму бадьоро і ні одного не віддам умарне. Почну від себе. От серце моє. Воно гаряче, мов жарини. Ллю воду холодну, і хай приймає гарт, і хай от так ствердне, мов ліпша криця. Добре! Боже, приношу дяку тобі, що родився в час, коли родиться віра моя — в Тебе, в Батьківщину, в Працю.
Ідуть дні. Літо хилиться до спаду. Величне літо, яке було один раз на триста літ. Хто бачив небо, або хмари, або сонце того літа, той скаже: так! Істинно велике було. Бо того літа народилися нові люди, мільйони нових людей і між ними Володько Довбенко. І він гордий з цього. Бо земля, від котрої він узяв силу свою, барву крові й огонь серця, нарешті, дістала — одних, що пішли і впали, других — що родилися і живуть, їх очі бачать і вуха чують… їх молоді барви формуються так, щоб взяти на себе страшний тягар в ім'я Бога, честі і слави землі своєї…
Син Володько і батько Матвій привчають покинуту большевиками молоду булану лошицю. Вона шарпається і стрибає в плузі, мов спутана блоха. Але Матвій заціпив зуби, цупко тримає в свому сталевому кулаці сирицевий повід. Лошиця зводиться дуба, мотає запіненою мордою, хвицає задніми копитами. — Нічого! Нічого! Підеш! Підеш! — Через заціплені зуби промовляє Матвій. Володько тримає чепіги плуга. Плита глибоко зарита в глейкий, мокравий чорнозем. Уночі лив дощ, небо котило хмарами, мов горами, і. тепер ще он валуни по синьому розкидані. Вітер дме і булана грива лошиці шарпається на всі боки, а бурштинові її очі почервоніли.
— Підеш, підеш! — крізь зуби говорить Матвій. — Мусиш!.. Вьйо!
Булана рушила і потягнула плуг. Плита верне скибу, тне коріння, тріщить пирій… Ах, чорт бери, як верне землею, рве, трощить на кусні. Раз, два обійшли, на буланій піт виступив. Стала, прискає пружнім диханням. Ти три роки. Струнка, пружна, мов стріла.
— А тепер впряжем до неї Шпачку, — зазначує Матвій. — Хто сказав, що вона не піде? Піде! Тільки треба вміти її заставити…
В той час шляхом їде тачанкою большевик. Пара карих коняк вгнані до останнього. Не помагає ні матюк, ні нагай.
— Стой! Вон пашет челавєк!
Плигнув у грязюку дороги, женеться через свіжу скибу.
— Дєд! Давай лошадь! Випрягай раз-два!
Матвій зупиняється. Випростався. Глянув. Володько ще тримає в руках чепіги. Большевик обриває посторонки, рве лошицю, скидає з неї шлею.
— Стій! — крикнув Матвій. — Ти куди? Твоє? Большевик висмикнув з кобура нагана.
— А вот!.. Не хоть в лоб? Очі його, мов шротини.
— Падайді толька, кулацкая морда! Ето тєбє нє старий режім…
Матвій наливається страшною люттю, що прискає з кожного його руху. Великі його чоботи злилися з землею і, видається, ніби він вгруз в її поверхню, ніби виріс з її чорноти. Жили його широкого чола налилися кров'ю і, здається, видно, як б'є вона чіткими, сильними ударами.
— Xa-xa-xa! — зареготав большевик, тримаючи в лівиці повід буланої, а в правиці нагана. Його вип'яті, мов бараболини, вилиці, скісні чорні очі, твердий, низький лоб, мов литі зі старої бронзи. Піски, пустиня, кінський піт. Номад, думає Володько.
Груди Матвія знімаються і опадають. Він дивиться на кулак з наганом, корчиться, ніби бажає плигнути на свого грабівника, але в останній хвилині з силою вириває себе з такого стану, круто повертає і без єдиного слова йде в поле.
Володько дивиться за батьком. Вітер розкидає поли його куцана. Ноги його ступають рівно, широко й рішуче.
А большевик випряг одну коняку, прив'язав її ззаду тачанки і впряг булану.
— Садісь, маладєц, са мной! В Жолобках другую лошадь дастанєш!
Володько плигає на тачанку. Большевик сів на сидіння. «Вьйо!» — гукнув сердито і шмигнув нагаєм булану. Та пальнула задніми ногами, шарпнулася і сп'ялася диба. Большевик закотив триповерховий матюк, завинув на лівий кулак віжки, а правою схопив за цівку рушницю, що стояла коло нього, і зо всього розмаху гепнув прикладом по буланій… Та витягнулась, рванулась і зі страшною силою поперла за собою тачанку з обома шкапами.
Гналася, мов вітер. Колеса бризкають закарвашами грязюки. Тачанка, мов дитяча забавка, плигає по нерівній дорозі. Мигають поля, ліс, село. Долина, вигналися на гору і розгонно вкотили на панський двір.
— Стоп! — натягнув віжками большевик. Булана стала. На ній нема сухого місця. З рота, ніздрів рвуться кусні піни. Живіт, спина й зад у милі. Ноги тремтять.
— Відал? — звертається до Володька большевик. — Вот так с вамі нада!
Обличчя його купа багна. Сива довнянка закотилася на потилицю. Помахом рукава розвів на чолі піт і грязюку, плигнув на землю, кинув Володькові віжки, а сам пішов в напрямку великого будинку з оббитими стінами.
Вечоріє. По небі летять клубаті хмарини. Навколо рейвах, нелад, ніби тут панував землетрус. Он якісь хліви, чи стайні. Тинк на них упав. Гонти на стрісі прорвані, ніби навмисне. Перед дверима потрощена жниварка, обламки грабель і ржаві вила. Далі купа недосушеної з будяками конюшини.
Коло неї стоїть кілька зачовганих, збасованих брудними нагаями коняк.
З будинку чути крик большевика. За мент він виходить з-за рогу хати, плюється в Бога і підходить до Володька.
— Сукини сини! — кидає він Володькові, хоч той не розуміє, в чім справа. — Бєрі вон ту клячу і атвалівай ко всєм чертям!
Володько біжить до коней і бере ліпшого.
— Нє ту! Другуйю! — кричить большевик. Володько бере ту, яку показує большевик, вискакує на її гостру спину і верхи клигає в село.
Матвій ішов у поле. Не раз ішов він по цій землі. Не раз болів він над її долею, але сьогодні, в цей страшний день, він виразно став лицем в лице з тою силою, що заступила йому його життєву дорогу. Ніколи, ніщо не перемогло його. Він не лякався війни. Він готов був зустріти смерть на полі бою, як вояк, як орач, як той, що до останньої хвилини цупко тримає в своїх п'ястуках свою зброю.
Але сьогодні… Ні. Він чує ще той регіт, той зневажливий лютий погляд. Ууу, ти, косоока тварино! Почекай. Між нами нема рівності! І ти, і я — ми станем ще, і буде тоді останній бій. Матвій бачить поле своє, як лежить воно перед ним доступне, мов раб. Ріки поту пролив за нього. Сина в бої послав. Цілі ночі продумував і брилу по брилі складав цитаделю своєї сили. І, мабуть, ще мало. Так. Мало. Не одного, а мільйон Матвіїв треба. Сто мільйонів синів треба послати в бої. Інакше прийдуть з наганами, випряжуть твого коня з плуга і посміються.
Матвій пройшов впоперек, вздовж свого поля. Прудкий вітер б'є крилами в його обличчя й охолоджує палаюче чоло. Пригадав, що післязавтра мав би відійти Володько до школи. Але хто дома?.. Сіяти. До чорта. Піде.
Западає ніч. Матвій вертається додому. В хаті порається Настя. «Господоньку; Господоньку! — журиться вона. — І куди той хлопчисько з отим каналієм поперся? Ще возьме там у лісі… Бахне, і буде по ньому. Що такому каторжанові…»
Матвій мовчить, їжа його не бере. Посидів мовчки, а опісля вийшов надвір. Ніч темна і вітер. Пішов на дорогу і слухає в напрямку жолобепького лісу. Минають хвилини, години, а Матвій не сходить зі своєї стійки. Навкруги все німе, чорне, мовчазне.
Нарешті над'їжджає Володько. Матвій здалека помітив його, і коли син зрівнявся, зупинив.
— Стій-но. Що то приволік? — каже Матвій.
