Волинь - Самчук Улас Олексійович (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗
Матвій не має багато слів, щоб висловити всі свої почування, але Володько стократ більше розуміє його, як виявляють ті слова.
— Шкода, що мене не вчили, — продовжує Матвій. — А то — сів би і все списав би. Все чисто. Як було, як є і як буде…
— Як буде?..
— Ну. Певно. Хіба тобі дивно? Не казав я, що буде війна? І тепер кажу: нема лиха без добра. За цей час, від початку війни до наших днів ми всі переломилися. Так. Ми, мужики, цілий наш народ. І хай там діється, що хоче, але те, що родилось у нашій душі, і те, що росте у ній, не загине і не вмре. Виросте і дасть великий плід. Край наш, Україна буде. Це вже я бачу… А ти — мій син, якому не давав я булок, а той самий кусень чорного житнього хліба, який і сам їв, ти йди далі… Може, станеш доктором. Може, будеш редактором яким… Може, будеш більше, ніж я, знати. Може, учителем… Нічого тобі не кажу. Ти сам чуєш голос твоєї душі і ти сам вибереш собі роботу. Але ким би ти не був, не допусти до себе гордощів і заздрості. А ще одно: як могтимеш, візьми колись шмат паперу і все, що чув, що бачив, спиши. Хай знають ті, що прийдуть колись, які люди жили на цій землі, що думали вони, що пережили, які війни, свари були… Кожний день нашого часу є днем незабутнього. Бо ж тепер родиться наша будуччина…
Говорячи це, Матвій присів на пеньочку. На чолі його дрібненькі крапельки поту. Великою своєю шорстокою долонею стирає він піт і думає. В міжчасі Володько вставляє своє:
— Я, тату, думав над цим…
— Так?
— Думав, — продовжує Володько. — Хліборобом я не буду. Ви ж бачите. Прийде на нашу землю яка-небудь чужинецька шпана і як свому… А чому? Бо ми хлібороби. Вміємо землю орати, сіяти, жати, але не вміємо добро своє спожити… Ми потоптані. Ми упосліджені. Ми ніщо! Сьогодні, там… Я, знаєте, хотів кинутися на того хама і роздерти його на кусся. Отак просто роздерти і все… Лють мене їсть…
Матвій думає.
— Аби тільки, — каже, — всі до цієї думки дійшли. Ні. Не кажу кинути плуг. Ні. Цього не треба. Земля основа всього. Але кожний господар хай тямить: поки ми тільки коло плуга, а там на горі сидять вужі — нема нам щастя. Ми мусимо виповнити собою все!.. Ми, чесні люди, що родились тут і тут місце!..
А по хвильці додає:
— Але до праці. Праця всьому дасть життя. А ті перешумлять і загинуть. Знаю, що загинуть!.. Ходім, зріжемо кілька деревин. Думаю собі: він там поїхав, стоїть, і коні стоять, а тут стільки роботи. Гадаю різати дерево звідсіль, від запусту. Тут молодий ліс ростиме. Гарно засіявся.
Батько і син встали й пішли. Батько показав великого старого граба…
— Ну, зріжемо цього.
Вмостилися і почали різати. Сонце заходить. У лісі кладеться тінь. Тиша, тільки шурання пилки чути. По часі підрізаний граб затріщав, похилився і, пробиваючи собі поміж гіллям інших дерев дорогу, цілим своїм тягарем грюкнув об сиру землю. Батько і син хвильку стоять і обтирають із чола піт.
Цієї ночі Шпачка ожеребилася. Через пару днів ожеребилася і Гніда. Двоє шустрих малят лошачків родилося на світ. У село наїжджають «товариші» і вибирають все нові та нові «самообложенія». Роз'їжджають усе нові та нові агітатори. Сходки, мітинги. Володька ще раз беруть «в наряд». Три дні проїздив з агітаторами по селах. Приїдуть до села — сход. У школі збираються дядьки. Обличчя їх на квінту. Настрій — нуль. Знаємо, мовляв. Досить нам наговорили. Баки тільки забивають.
Але входить товариш комісар. Рудий, сірі очі, плитке чоло, вуха віхтями. П'ять літ у Сибірі на каторзі за червоний жовтень страждав, від перших днів революції на всіх фронтах диявольську контрреволюцію громить.
Вилазить на стілець:
— Товариші селяни! Знаю, що не прийшли ви сюди, щоби слухати тарибари якого-небудь обридлого крикуна. Знаю, що село вже має досить слів, за якими нема нічого, крім брехні… Але, товариші! Всі, хто не прийшов до вас, кожний тільки брав. Кожний тільки намагався використати наше втомлене, вимучене довгою революцією село. Нікого не обходить те, хто тут жиє і чи має він що їсти і в що вдягнутися… Ніхто також не завдає собі праці подумати над тим, що селянинові ніхто не дає ані одної соломинки даром. Все то зароблене тяжким кривавим трудом, твердими мозолями двох рук…
— Правильно! — перебиває хтось. Настрій слухачів прояснюється.
— Так, — продовжує товариш. — Я сам син бідного селянина, який родився і вмер на ріллі у праці, у ярмі. До мозку костей знаю, що значить вперта день-денна в поті, бруді, в голоді каторжна праця, наслідки якої: болі, болі і тільки болі. Хто з вас скаже, що за своє життя прожив хоч один щасливий день, добре з'їв, гарно одягнувся, не мав турбот? Ніхто, Бо ми діти праці, діти землі, ми не маємо на це змоги. Ми, як та машина, щодень і ніч тягне цілу фабрику, не сміємо зупинитися, випростатися, відпочинути.
— Правильно говорить, — чути з юрби. Настрій ще більше теплішає.
— Але, товариші селяни! Кожний з вас хоч і здалека бачив і інше життя. Он у селі стоять палати. До них належить за селом кілька тисяч десятин доброї земельки. Власники їх не купували її, не орали, не сіяли, а збирали більше, як ви всі, що тут зібралися. І ви бачили їх життя. Бачили, роз'їжджали вони фаетонами, каретами, четвернею. Бачили, як гуляли вони, як пиячили. Все це ви бачили і нікому з вас не прийшло на думку: а за що то вони так живуть? А чиєю то працею здобувають вони оті великі маєтності, оті добра, оті четверні? Не приходило це на думку, бо всі думали, що так треба, що так має бути, що сам Бог ваш так хоче. Але так воно не є. Так воно не мусить бути. Всі мусять знати, що земля і все, що на ній є, не належить одній людині — панові, попові, цареві. Ні! Сто разів ні! Все це належить усім людям, що живуть із праці рук своїх; належить порівну, однаково, без всяких винагород і викупів! Так воно мусить бути.
Голос промовця підноситься, набирає звучності, сили, переконання. Селяни слухають. Очі їх поволі загоряються. Промовець згадує партію комуністів-большевиків, що підняли священний червоний прапор боротьби за волю та землю. Згадує світову буржуазію, що йде на допомогу Денікінам, Петлюрам, Пілсудським, щоб розчавити великий зрив працюючого люду. У рожевих барвах малює привабливі картини прийдешнього, коли то могутня селянсько-робітнича червона армія переможе всіх своїх ворогів.
Тоді настане час відпочинку працюючих, час, коли за людей будуть працювати машини, коли всі будуть рівні, щасливі і свобідні. А це настане. Це не слова, а дійсність. Це мусить статись, бо цього бажає собі сто п'ятдесята мільйонів працюючого народу. Але для цього треба останніми силами підтримати славетну червону армію, армію героїв боротьби і праці.
Так. Селянський люд знає, що буде далі. Їх обличчя, їх очі холонуть, мов метал. На їх устах знов сходить ознака люті. Чотири роки кров лив. По Карпатах, під Варшавою, у пінських багнюках. А тепер приходить ось тобі отакий і рве — брехнею, підступом, силою, — останнє від уст своїх рве.
Іди, Арйоне, додому. Війна не з'їла ще одної твоєї красулі. Одв'язуй її від жолоба і як офіру віддай добровільно. Бо, бач, герої праці й боротьби, що ордою з кацапії насунули, потребують її. А ти, Арйон, ти що кров лив, піт лив, орав і сіяв гречку, ти дай і ще раз дай… Себе, жінку і дітей. Клятий жидок, вошивий руский гармидер зняли, в Європу б'ють, сто тисяч коней загнали, бо здобувають, бач, трактора, електричну лампочку, комуну…
Тьху! Громи на вас! Дядьки розходяться. «Председатель» списки зробив. Десять ялівок, п'ятдесят пудів хліба «добровільно» за гарні слова, як тьху, пішло.
На другий день Володько їде додому сам. Оратори залишилися на селах. З села в село підуть і обберуть, мов липку обдеруть гречкосія.
Їде Володько, перегортаються рідні поля, он село — одно, друге і вітряки, і обрій сивий, звідки вилазить кілька брудних хмарин. Стерні наїжилися. Земля, мов кулак, скорчена. Гнилі, посивілі полукіпки. Недоораний загін і забута борона, на якій ворона голосно харчить, ніби лається.
І чує Володько виразно, що земля почала відступ. Вона ніби охолола. На ній, мов на мерцеві, щетина, стерня, аж дух її, той жорстокий п'янючий дух здійнявся і хтозна-куди відлетів.
