Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович (книги полностью .TXT) 📗
— Пане Манжус, — почав Явтушок, поклавши патрони до кишені, — ваші печі й досі викликають захоплення у Вавилоні, й хоч ви зараз при поважному чині, та чи не могли б ви… Даруйте, звичайно, можливо, з мого боку це зовсім нечемно, але для справжнього українця піч однаково, що олтар для віруючого. То і тепло, і затишок, і спочинок, і лікарня, а якщо піч іще гарно змайстрована, тоді це і насолода для ока. Я хотів би мати піч з отими червоними приступцями, пане Манжус. Краса неймовірна, піднімаєшся туди, як до храму…
Манжус був зворушений такою мовою, очиці у нього заіскрилися, а вусики «а–ля Гітлер» наїжились від посмішки (тоді майстер мав нормальні людські вусики, завважив Явтушок).
— Пан Голий має марки? — запитав майстер.
— Досі не бачив, які вони. У Вавилоні ходять поки що наші гроші.
— Мовчіть про них, з цими грішми покінчено назавжди. Якщо пан Голий заплатить мені ось цими, — він вийняв з нагрудної кишені пачку й подав Явтушку, — то я згоден поставити йому піч. За тисячу марок! — засміявся Манжус, відбираючи від Явтушка німецькі гроші.
Його сміх пройняв Явтушка до живого, то був якийсь зверхній сміх, і Явтушок тільки й сказав на те:
— Е, не кажіть, наші гроші були куди більші за розміром і справляли враження. Ви мали коли–небудь в одній купюрі тисячу карбованців? А я тримав, і не раз, коли платив погорільцям страхові. Але ж піч за тисячу марок? Коли в мене поки що немає жодної…
— Будуть… Коли ви вже стали на цей шлях… пане Голий.
— На який шлях?
— На який? Хіба вам треба пояснювати? Хіба гвинтівку пан Ріхтер може видати першому–ліпшому? Вам не про піч варто думати, пане Голий, а про Сибір. Повернуться наші — вони нізащо не подарують вам цієї гвинтівки з рук шефа гестапо.
— Але ж ви… Як я бачу… також при оружжі? — («Випробовує, бестія», — подумав Явтушок).
— А ви що ж думали? Що Глинськ може обійтись без Пилипа Македонського?!
— Невже це товариш Македонський? — мимоволі вклонився Явтушок, вельми близький до того, щоб повірити у своє припущення. Він знайшов навіть дещо спільне в рисах обличчя, але вуса примусили його відкинути геть це припущення, і він додав, готуючи собі шлях відступу: — Я жартую, звичайно, пане Манжус.
— А ви не жартуйте, бо це, може, він у моїй особі. Зміна властей ще нічого не визначає. І при німцях можна залишатися патріотом і навіть Македонським. Якщо отут (він показав на душу в чорному сукні) б'ється справжнє серце. Я певен, що, якби Македонський міг опинитися тут, то від цього ми з вами, а втім, я можу говорити тільки про себе, ніскілечки не програли б. І коли мені випала така можливість, то я скористався з неї без найменшого вагання. Хоч, як ви знаєте, у мене були підстави переметнути до них. Ну, а ви хоч вагались?
— Вагався. Дуже вагався… — зовсім розгубився Явтушок, не знаючи, хто перед ним.
— І що? — Манжус пройшов до дверей, виглянув у коридор. Причинив двері.
— Як бачите. Опинився при тих інтересах, що й ви…
— Вам можна вірити? Товаришу Голий?
Явтушок мовчав. У ньому змагалися страх і совість, але страх явно переважав, і Явтушок не зміг відповісти щось певне на запитання Манжуса. (Не то пана, не то товариша — ось у чому заковика для Явтушка.) Манжус чекав, постукуючи пучками пальців по дикту стола. Звук такий, наче в тих пучках метал, олово. Явтушок на ту хвилю не міг згадати, з якого металу робляться кулі. Він все ж видобув відповідь, чи не єдино можливу за таких обставин:
— Можна, пане Манжус. Але ж не так відразу…
— Чекати ніколи і ніяк. Завтра вже може бути пізно… Підійдіть ближче. Не бійтеся. Тепер–то вже вам боятися нічого…
— Авжеж, авжеж… — Явтушок поставив під стіну свою гвинтівку, щоб бодай трішки дати душі спочити від неї.
— Крім мене і вас, жодна душа не повинна знати про це. То смерть, муки, тортури…
— Кажіть, доки я ще живий…
— Вони зігнали з навколишніх містечок сюди близько двохсот єврейських родин. Ви, певно, бачили їх, вони мостять дорогу.
— Бачив. Вітався з ними, там багато знайомих. З самого Глинська. Лейба Маркович, Абрам–ковбасник, мій цирульник Матвій, я ж бо останні роки, будучи при службі, стригся тільки в Глинську. А ковбаси, які витворяв Абрам! Я кращих ковбас не куштував ніде в світі. — (Явтушок далі Глинська ніде і не був, за винятком хіба що своєї відомої одіссеї в тридцяті роки, але тоді йому було не до ковбас). — Невже їх розстріляють? Невже їм, німцям, не потрібні ковбаси? Невже вони привезли сюди цирульників?
— Так, їх розстріляють. Можливо, завтра.
— Вони знають про це?
— Знають. Я їм сказав. Відвернути їхню смерть уже неможливо. Є наказ якогось Кейтеля армії і всім гарнізонам. Ці роботи вміють виконувати накази.
Вбіг зовсім молоденький поліцейський. Віддав честь з порога. Доповів:
— Пане начальнику, в Зелених Млинах затримано жінку, яка відмовляється, що вона Мальва Кожушна. Ми привезли її сюди. Привести?
«О боже! — зітхнув Явтушок. — Мені зараз тільки й бракує зустрічі з Мальвою Кожушною!» Манжус ніби вгадав його думки.
— Через півгодини.
— Слухаюсь. Геть схожа на Мальву Кожушну. По тій карточці, яку ви показували нам.
— Розберемось.
— То ж наша, — сказав Явтушок, коли кроки поліцейського вщухли за дверима.
— Я знаю. Вони вже приводять сюди третю Мальву, але байдуже. Я думаю, що самої Мальви в районі нема.
— Оті два Т у пана Ріхтера…
— Мерщій підіть скажіть це йому…
— Кому?
— Ну, пану Ріхтеру… Ми стоїмо на тому, що знаємо менше, аніж насправді знаємо. Чим менше знатимемо ми, то менше знатимуть і вони. Гадаю, ви мене розумієте?
— Я був ординарцем самого генерала…
— Дітей можуть розстріляти разом з дорослими. Не можуть, а напевне. Скільки Вавилон може переховати дітей?
— Коли?
— Сьогодні ж. Цієї ночі. На світанку вже може бути пізно…
— Скільки накажете, пане Манжус…
— Ви на підводі?
— На майдані на мене чекає Савка з кіньми.
— Це той, що вічно сміється?
— Перестав. Десь прочув, що німці розстрілюють божевільних. Тепер ані пари з вуст. Мовчить як риба.
— Затримаєтесь до ночі. А вночі… Ви знаєте, де була пролетарська корчма?
— У старому млині. Не раз частувався там. Були часи! Все було.
— Зупинитесь і заберете дітей. Малечу на воза, а старші йтимуть пішки.
Старий млин був майже поруч з будиночком райкому, в якому розмістився гебітскомісар Бруно Месмер. Там прапор і варта.
— Там варта, пане Манжус.
— Дітей також виведе варта…
— Німецька?
— Моя… Ідіть. В одинадцять біля млина.
— Я без годинника. Буду вже так, по небу…
— Ось вам годинник. Заховайте.
Явтушок заховав його в нагрудну кишеньку, зачув його там. Пішов до дверей.
— Гвинтівку ж!
— Забув. — Узяв гвинтівку і навіть тепер не помітив, що вона учбова, просвердлена.
Була глибока ніч, коли Явтушок вибирався з Глинська. Діток з млина і справді вивела варта, одне сам Манжус виніс на руках, посадовив на воза. Воно було сонне, потрималось якусь хвилю і тут же лягло на солому. Тоді швиденько, без жодного слова забирались на воза більшенькі, якось ловко, по шпицях, хапаючись за обіддя. Набилося їх повен віз, і Савці довелося перебиратись на передок. Підлітки чекали, доки вмістяться менші, й, бачачи, що їм там місця немає, покірним гуртком рушили за возом. Все це і справді відбувалось у якійсь сотні метрів від гебітскомісаріату, може, аж занадто одверто, і вартовий біля воріт, у касці й при автоматі, здогадуючись, що відбувається, кілька разів присвиснув недвозначно. Мовляв, пора з цим плем'ям кінчати. Манжус демонстративно замкнув млина, прощально махнув вартовому біля воріт і також рушив за возом. В кількох кімнатах гебітскомісаріату світилось, там, напевно, кінчали вечерю, долинала тиха музика. Як довідався Явтушок уже тут, у Глинську, куховаркою у гебітса (в народі казали просто «гебіс») стала Варя Шатрова, Месмер був у захопленні від її глинських страв, та, може, і від неї самої. «Ах, курва! Ах, курва!» — плювався Явтушок, наче то була зрада більша, ніж його. Одразу зарядив гвинтівку і відчув себе знову відважним вояком. Манжус давав йому свої останні настанови, в яких було більше розпачу, вболівання, аніж якихось справді розумних порад. По тому Явтушок збагнув, що для Манжуса головне зіпхнути дітей цих із Глинська, збутися їх, а вже як складеться їхня доля далі, — того він не знав та і не міг знати. «За хлопчиків я спокійний, ті підуть пастушками, їздовими, ті приживуться у Вавилоні, а ось з дівчатками буде трудніше. Дівчаток треба розтикати по надійних людях. А оту найменшеньку, що заснула, візьміть до себе. Хворе воно, пропаде на чужих людях. У неї мати там, зовсім молода, така красуня, така красуня, з Райгородка вони. Візьмете — не пошкодуєте. Гарна колись виросте дівка, зятька ще матимете за нею, пане Голий…» — шепотів Манжус на вухо, щоб його менше чули інші з варти. «Хо–хо–хо–хо!» — зітхнув Явтушок. На виїзді з Глинська вони попрощалися з Явтушком, потім довгенько стояли на дорозі, а Явтушок наздогнав ватагу підлітків, що йшли за возом, поклав на плече гвинтівку й, прибравши якомога войовничішого вигляду, довів їх до Вавилона. Явтушок ніби вступив у якусь древню історію, якої достеменно не знав, але про Вавилон древній він чув і про переселення туди цілих народів склав собі зараз своє уявлення. Старих, напевне, отак само залишали на смерть у якомусь іншому Глинську, а діток гнали далі через азіатські рівнини, ті переходи могли тривати цілі роки, і в сам Вавилон вони вступали вже дорослими. Ці ж прийдуть за одну ніч, але постаріють на десятки років, та ще чи прийме їх Вавилон. Чи не прожене Явтушка разом з ними? Найбільше Явтушок боявся Прісі. Бісова баба може не збагнути його історичної місії, може прогнати його геть з подвір'я з цими нещасними й покірними долі душами, які він подумки уже розподілив по вавилонських дворищах. А ті йдуть, одно лопотять холошами, тримаються Явтушка, тримаються його гвинтівки, кожне деревце на дорозі видає їм за чорне страховисько, пильніші все показують у ніч: «Дивіться, дивіться, дядьку, ондечки причаїлося». Оте «ондечки» таке рідне Явтушку, таке вавилонське, що мимоволі прохоплюється думка, що всі народи походженням своїм так чи інакше зобов'язані Вавилону. Явтушок бачить, що то дерево а чи кущ шипшини, але знімає гвинтівку з плеча, кладе на руку і справді готовий битися за цих діток на смерть. Якесь гарне й високе почуття наростало в Явтушкові, щось від царя чи від полководця, який веде цілий народ. Один хлопчина захляв, почав відставати, то Явтушок наказав Савці зупинитись, взяти ослаблого на воза. «Но та но!» — погукував Савка на коненят, зрідка озираючись, чи не відстав Явтушок, чи йде його ватага за возом. «Іде!» — кожного разу засвідчував Савка, бо ж почалися ті вже останні й вирішальні кілометри, коли Явтушок, за всіма Савчиними уявленнями про нього, мав би втекти й полишити цей гонимий народ на Савку. Явтушок невеличкий, розчинявся в юрбі хлопчиків, й виказувала його хіба що гвинтівка, об яку розбивалися зорі й падали дітям під ноги…
