Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович (книги полностью .TXT) 📗
Ріхтер не знав, та й не міг знати, що був то Явтушок з Вавилона, чоловік, який буквально через кілька днів після «загибелі» буватиме в цьому кабінеті, ба навіть бачитиме на власні очі не лише рівні рядочки гільз на столі, закріплених шпильками, але й свій обріз, що висітиме на стіні як зразок грізної партизанської зброї, на яку гестапо не може не зважати. Тож коли сам він, Ріхтер, спробував вистрелити з неї у подвір'ї гестапо, то йому ледве не одірвало руки, а в Глинську завалували собаки. Він–бо ж вважав себе німцем не з дрібненьких, мав метр дев'яносто шість зросту, велетенські груди, природа обділила його лише кінцівками, ті були такі ж занадто довгі, як і тонкі. Після пробного пострілу він вирішив, що із цих короткостволих гармат можуть палити лише велетні. А тим часом Явтушок тієї осені ходив, як й інші вавилонці, красти цукор на Журбівському цукрозаводі. На «злодіїв» полювала заводська поліція, відбирала цукор і кожному спійманому давала таку кількість шомполів, скільки кілограмів цукру виявляла в мішечку. Для оборони Явтушок і витворив собі оте одоробло й прихопив з собою, бо ж гадав, що більше десяти шомполів він би нізащо не видолав. На заводі все обійшлося гаразд, і він уже тьопав з гарним клуночком цукру, за який віддав заводським добрячі чоботи (казав, що в тих чоботах ходив сам генерал), аж тут грузовик з гестапівцями. Зачувши їхнє «хальт!», він кинувся в лісок при самій дорозі, та доки вони розсупонювались із плащів і діставали зброю, він бабахнув по них наосліп, не цілячись, та і не мав бажання встрявати у таку нерівну бійку. Гестапівці пострибали з машини, залягли в рові й відкрили по ліску такий вогонь, що Явтушок перестав думати про життя, а думав лише про чоботи та про цукор. Кинь він цукор, тоді задарма пропали б чоботи, а такої втрати Явтушок не пережив би. Тому з усіх сил наліг на ноги і, звичайно ж, навіть незчувся, де і коли загубив обріз. Переслідувачі з ліхтариками знайшли обріз на стежині, потім Явтушок, буваючи в кабінеті гебітса, з острахом позирав на свій обріз… Явтушок відразу впізнав його на стіні серед іншої «трофейної» зброї, зразки якої Ріхтер постійно поповнював. У обрізі була підсмалена рукоять, чим Явтушок надав йому майже фабричного вигляду. «Гарна річ», — сказав Явтушок, щоб тим підтвердити свою непричетність до нього в недавньому минулому (не стане ж бо людина за таких обставин хвалити свій власний обріз). «Я, я, рускі пушки!» — засміявся пан Ріхтер і додав не без чванливої інтонації в голосі, що капралу Курту вдалося вбити злочинця. Явтушок похитав головою і промовчав. Певна річ, якби вони були на рівних, Явтушок не потерпів би такої фальсифікації історії й сказав би цьому арійцю, що дідька лисого їм вдалося вбити вавилонянина, ось він перед ним, живий і здоровий.
Ріхтер ткнув довжелезним пальцем у рядочок гільз, під яким було написано два латинських знаки: tt. Явтушок полічив їх миттю: там було дев'ять гільз, з обох боків закріплених шпильками. «Ось кого нам треба піймати, — сказав Ріхтер. — Оцих два «те». — І він додав з цілковитою переконаністю: — Вавилон! Вавилон!» Тобто, що цей чолов'яга «два те» має пряме відношення до Вавилона. І ще додав, що всі гільзи з одного і того ж пістолета, в цьому можна пересвідчитись з допомогою лупи, всі капсулі в гільзах розбиті однаково, не по центру, а трішки вбік. Ріхтер надавав такого значення своїй лабораторії і був таким люб'язним з вавилонянином, що вийняв з колонки гільзу і дав Явтушку поглянути капсуль через лупу. Явтушок нічого особливого не помітив, але так затакав, неначе він побачив крізь лупу самого власника пістолета. Він добре здогадувався, хто це міг бути, той і справді має пряме відношення до Вавилона, але Явтушок з усіх сил намагався відхреститися від цих двох tt, сказавши шефові: «Пане, якщо цей чолов'яга з'явиться у Вавилоні, то ви можете не сумніватись, що він того ж дня опиниться у ваших руках. Але для цього я мушу мати бодай яку–небудь зброю, без неї ні мені, ні моїм людям злочинця не взяти».
«Вибирайте!» — показав Ріхтер на стіну. Були там і трьохлінійка з надгризеним прикладом (слід кулі), і напівавтоматична гвинтівка СВТ, добре знайома Явтушкові з фронту (річ ненадійна, від найменшої порошинки вже заїдає), був там і наган з ланцюгом біля рукояті (річ вельми приваблива й легендарна), але ж Явтушок зупинив свій погляд на своєму власному витворові. «Ви надто малий для цієї зброї», — посміхнувся Ріхтер, змірявши Явтушка, і зняв для нього трьохлінійку. Патрони він зможе взяти у пана Манжуса, шефа поліції. Явтушок не чекав такого повороту, адже тепер йому доведеться нести гвинтівку через весь Глинськ, до майдану, де чекає його Савка з підводою. Його можуть побачити і знайомі, близько двохсот глинських громадян мостять дорогу, розбиту свого часу танками, всі ті люди його добре знають і тепер побачать з гвинтівкою. Що вони, ті стражденні, подумають про Явтушка Голого, знаменитого вавилонянина, озброєного в гестапо? Явтушок став мокрий, як миша. І коли шеф подав йому руку, бачачи в ньому віднині свою опору, то тут же гидливо висмикнув її і заходився витирати носовичком. Відтоді Ріхтер більше ніколи не вітався за руку, а тільки словесно, хоча Явтушкова рука у всіх тих випадках була суха, як астраханська тараня.
Пан Манжус, побачивши Явтушка при зброї, сіпнувся з–за столу. Явтушкові видалося, що шеф поліції в першу мить злякався озброєного, але, справившись, що й до чого, заходився плескати Явтушка по плечу, на якому висіла трьохлінійка. «Чудово, пане Голий, чудово, нашого полку прибуло одним славним воїном. Скільки ж вам тих патронів? Сотню, дві?» — «Так, — подумав Явтушок для себе, — мені ще тільки бракує до цього нещастя на плечі вийти звідси з мішечком патронів на спині». «Десять штук!» — категорично сказав Явтушок, чим неабияк здивував Манжуса: «Так мало?» — «На вас вистачить, пане Манжус», — хотів сказати Явтушок, але сказав: «Хіба, пане Манжус, щось залежить від кількості патронів? Усе залежить від кількості пострілів. Іноді один влучний постріл…» — «А ви впізнали мене, пане Голий?» — запитав Манжус, зайшовши за стіл. «Щоб сказати, то ні, але щось таке стоїть у пам'ятку невиразне». Ще б пак, Явтушок пам'ятав його добре, напередодні самої війни він об'явився у Вавилоні під виглядом муляра, чудово складав селянські печі. Саме перед тим Явтушок спалив кілька хат підряд, щоб мати можливість сплатити за них страхові, кільканадцять же нових хат зведено було на ті ж страхові з минулого року, тому потреба в майстрові печей була велика. Дуже обносилися печі і в старих хатах. Сталося ж якось так, що старі майстри печей вимерли, а новим ні на чому було взятися, хатнє будівництво завмерло на тривалий час, — у Вавилоні будували переважно громадські будівлі — стайні, корівники, комори й таке інше, аж доки страховий геній Явтушка не примусив вавилонян та й довколишні села подумати про нові житла. Так бурхлива діяльність одного викликала необхідність в іншому. В оцьому самому майстрові печей. Юхим Манжус був із тих, кого зіслано за сто кілометрів од кордону, однак він не осів на сто першому кілометрі, а прибув аж сюди, до лемків, пересипав кілька печей в Зелених Млинах, але розлаявся з лемками, нібито ті мало платили йому, й перебрався до Вавилона. Лук'ян Соколюк старанно перевірив його документи — майстер мав паспорта з правом прописки за сто кілометрів від прикордонної смуги. Вавилон не мав підстав відмовити майстрові у наданні притулку, хоч то був час посиленої пильності.
Квартирував він у баби Отченашки, платив їй за стіл і за хату, а печі будував справді чудові. Небо викладав із синього каменю, коминки оздоблював карнизами, а замість одної ковбашки робив їх кілька — для солі, для сірників і навіть для щіток та мітелок, щоб ними прибирати піч. Декотрим, хто міг за те заплатити, розписував печі павичами, півниками або ж орнаментом зі старовинних вавилонських рушників. Явтушок хотів був пересипати і свою піч, вичовгану дітьми до неможливого, з напівуваленим небом. Якось весь день ходили вони з Прісею по хатах, де вже стояли печі цього знаменитого майстра, обрали собі гарний взірець (зупинились на печі Скоромних, витворі й справді несподіваному для Вавилона). Коминок скидався на суцільну стіну, оздоблену старовинним вавилонським розписом, з хитро вмонтованою каглою, з велетенськими штандарами, а сама піч була як затишна двоповерхова кімната, замість звичної лежанки на другий поверх вели східці, викладені з червоної цегли. Просто любо зняти чоботи й піднятися по тих східцях на теплу піч, і хоча й надворі стояв червень, але Явтушок з дозволу Стратона Скоромного, господаря, зняв чоботи й залюбки здійснив те сходження на свою майбутню піч. Більше того, він навіть полежав на ній у своєму чиновницькому костюмі, щоб уже остаточно впевнитись у всіх перевагах такої печі. «Роблю!» — сказав він, сходячи вниз. Але в цей день майстром зацікавився Пилип Македонський, і Явтушку так і не вдалося поставити нової печі. Майстер печей опинився у знаменитій колись Брацлавській тюрмі, казали, що він начебто виявився агентом Німеччини, власники складених ним печей з підозрою позирали на його витвори, хтось навіть подейкував, що всі ті печі одного прекрасного дня зірвуться од мін, які той шельма позамуровував під печі. В Зелених Млинах начебто кілька печей вибухнуло в перший день війни, у Вавилоні ж все обійшлося, печі стоять і досі, дехто вже ніколи не повернеться до них з війни, не зійде по східцях на свою диво–піч і Стратон Скоромний, Явтушок власноручно поховав його на річці Синюсі. Самого ж майстра дідько не взяв, сидить у чорному сукні, з якого Велика Німеччина шиє мундири для поліцейських («…і то ж треба наготувати наперед саме отакого густого чорного сукна для цієї зрадливої братії», — подумав Явтушок, совість якого цієї хвилини була налаштована так, що він навіть подумки не дозволив приміряти на себе чорного мундира). А ось піч таку, як у Стратона Скоромного, Явтушок не проти б мати у своїй хаті.
