Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович (библиотека электронных книг .txt) 📗

Після Вінниці я припинив усі пересилки з королівською стороною.

Знов війна. Милосердя вичерпалося на світі. Чи ми живемо жорстокі, як людоїди, чи нас оберігають ангели? Знов гук війська на шляхах, іржання коней, брязкіт зброї і тяжкий чоловічий дух, в якому змішані життя і смерть так міцно, що розрізняти їх можуть тільки полководці. Чи знають полководці про смуток часів? Хто винайде його для них? Чи навіки судилася їм одинокість, як рана незагойна?

Чорноземи родючі, мов людські тіла, лелечата підтанцьовують у чорних гніздах на хатах, живоплоти з кісток полеглих, гайвороння, і тихі трави, і дзвін бандур, од співу яких оживають вікй і предки вертаються на землю, аби поглянути на своїх правнуків і їхні діла.

Народжені бути вільними, але свобода відлітає від нас, розвіяна вітрами, як билина в полі. Голодні діти, сліпці, каліки, стогони й регіт, сльози й лід, тумани й пожежі, барабани, знамена, сурми, піднесеність, захвати, пристрасті роздирають душі всім, бажання принести користь і водночас поруйнувати якомога більше, благородна мужність і Марнослав’я заволодівають серцями, бо самі ж сотворили неможливе, найбільше чудо, сон, марення свободи серед пустелі рабства.

Військо купчилося біля мене, як град у хмарі. Посполиті з Лубен, з Прилук, з Ромен, Гадяча, Батурина купами йшли до обозу. Вешняк мій вірний був зі мною вже з Чигирина, Шумейко привів свій полк з лівого берега, всі полки мали вимкнутися сюди, хоч тонули вони в морі селянському, бо Україна що далі, то більше розколювалася на козака й посполитого, і моє серце розколювалося разом з нею, і не було вже тої сили, що могла б його стулити. Як вистояти сим людям проти залізних озвірілих шляхетських полків, що йдуть, може, на свій останній бій, і втрачені багатства світять їм у очі, як золоті лампадки?

Я слав гінців до хана, сподіваючись од нього не так сили, як враження на королівське військо, над яким невідступно висів дух Пилявців, що не щез і після Зборова, а Після Молдавії знов мав посилитися.

Хан тяжко хорував. Нуреддін — султан, якого він вислав наперед з шістнадцятьма тисячами орди, дійшовши до Молдови, теж розхорувався і далі йти не міг, там і помер, а військо його вернулося. Іслам — Гірей все ж обіцяв вибратися мені на поміч, по першій траві, як коні будуть напасені, однак вимагав заплати в триста тисяч золотих, мовлячи, що інакше мурзи орду не зрушать з нагрітих стійбищ.

Небезпека ховалася, як змія в траві, та я не вмів її побачити. Послав свого Демка з осавульським полком, Кропив’янський полк Филона Джелалія і Канівський Семена Савича поганяти Калиновського коло Кам’янця, і хоч Тиміш мій дуже домагався піти з ними, я не пустив його, побоюючись, що не стримається й вдарить на Лупула, який не квапився сповняти заприсяжнену ним інтерцизу 130, кохав свою Роксанду, норовив змовитися з Потоцьким, син якого теж змагався за руку Лупулівни.

Не вдарив Тиміш на Лупула, а вдарив по мені, та як же немилосердно, мов той Авессалом біблійний. Все сплелося в клубок, як змія для зимової сплячки, все спало до часу і наливалося отрутою: обіцянки й зради, хан і золото, рідний син і чужинецький зайда, жіноча доля і моя тяжка недоля людська.

Ще нічого не передчуваючи, а тільки лютячись на Джелалія, який навіщось став здобувати Кам’янець, хоч Калиновський, попереджений Лупулом, умкнув од них до короля, я став під Кальником в Животові, аби ждати хана з ордою не в таких виголоджених околицях, які були коло Білої Церкви. Демка знов покликав до себе, бо ніхто б його мені не замінив, а до Чигирина послав веління, щоб мій скарбничий пан Ціпріан відправив до мене великий бочонок із золотом для плати ханові.

Замість бочонка привезено мені коротку цидулу від пана зегармістра, писану його химерною латиною, з якої я однак зміг збагнути, що ніякогобочонка в пана Ціпріана немає і він, зрештою, не знає, про що тут ідеться.

Я пошматував те нікчемне писання, потоптав його ногами, давився од люті. І сього вишкребка я сам настановив над своїм скарбом! Хай би вже пані Раїна, ця безвладна кобіта, якій у голові самі тільки шики та пиха панська і яка суконь коштовних, соболів і інших хутр тридцять скринь прогноїла, не пересушуючи і не доглядаючи, і селянське серце моє не могло витерпіти такого марнування. Але ж сей солодкомовця, сей золотопоклонник, сей медоточивий фуггерівець — за чим він дивився, як проочив, що там сталося за якихось два місяці! Він мав нахабство відписувати мені, що не знає, про що йдеться, коли я сам при від’їзді з Чигирина переглядав увесь скарб і бачив той бочонок, обшпугований залізними обручами! Послати туди Демка, той знайде й під землею! Однак Демка ще не було коло мене, а ждати я не міг. Я покликав Тимоша.

— Лети до Чигирина, знайди золото, а винних — до мене!

— І пана Ціпріана, коли що? — недобре посміхнувся Тиміщ.

— І його теж.

— А коли пані Раїну?

— Не розбалакуй зайве!

Якби ж я знав, куди його посилаю! Прозріваємо тільки в найглибших нещастях. Пізно, пізно!

Дві сили йшли одна на одну, два світи зближувалися, щоб ударитись і або ж потонути в уламках, або ж піднятися над руїнами і восторжествувати. Кожен прикликає Бога на свій бік.

Я мав сімнадцять полків, опріч трьох, що поставив на литовськім узграниччю, а черні — нелічено. Запасів везли доволі, по дві й по три бочки сухарів на кожен десяток, отамани добували військову живність по городах і селах і зуспівали за обозом, у кожному полку по п’ять і по шість гармат було з собою та ще тридцять гетьманських.

Король з тридцятьма тисячами найманців пішов на Сокаль, до нього притьмом ударився Калиновський з коронним військом, посполите рушення в лічбі сорока тисяч ще барилося, і я мав би побити короля, Калиновського і рушення осібно, не даючи їм злитися, однак не зробив цього, бо ждав то Джелалія з Савичем, які марнували час і сили під Кам’янцем, то хана, що ніяк не міг вибратися з Криму, то, мабуть, свого нещастя, яке вже було не за горами, незнане й негадане.

Три тижні стояв я під Збаражем. Од великого скупчення й нерухомості накинулася на військо пошесть, і двісті шістдесят возів з табору вивезено з умерлими й недужими. Хан прислав мурзу Хан — Мамбета, що вже йде. Богун тим часом пішов з своїм полком за Дубно, щоб там поколошкати шляхту й спробувати розділити королівське військо. Магнати, зачувши гук гармат коло Дубна і Олики, кинулися до короля. Вишневецький, Альбрихт Радзівілл, Любомирський намовляли Яна Казимира послати проти козацтва частину війська, аби захистити їхні добра, однак їм спротивився Потоцький, вельми гаразд пам’ятаючи, що таке розділяти військо перед Хмельницьким.

У королівському обозі теж лютувала пошесть. Сарана знов прилетіла з степів, пожирала все зелене, я розсилав метких козаків, що знали татарський звичай упроваджувати коней з пастівників, міг би ще вдарити на короля, поки не підійшло посполите рушення, та знов не вдарив.

Зборова король лякався і з Сокаля мірився йти не звичайним шляхом, а на Волинь. Я випередив його і став табором під Берестечком, ховаючись за болотами і багнистим Стиром. Конецпольський з тритисячним загоном вистежив мій табір і кинувся назад до короля. Той посунувся поволі на південь — милю, півтори милі. Шляхта ніяк не підходила, і я мав би вдарити по королеві. Не вдарив.

Конецпольський займав переправи на річках, я міг би перешкодити йому — і не перешкодив. Вишневецького з трьома тисячами було послано стежити за мною, і його міг би я потрощити, а лишив незачепленим.

Мав би вдарити на королівське військо; як воно йшло між багнами, розтягнувшись на вузьких дорогах так, що само підставлялося під козацькі самопали і не могло б згорнутися для відсічі, — і знов не Вдарив.

Коли вже король підійшов до лівого берега Стиру і, кілька день прождавши підходу посполитого рушення, розпочав переправу, то ще раз була нагода для мене потрощити його силу, бо на переправі зчинилося таке замішання, що самому Потоцькому довелося хапати свавільників і карати смертю для прикладу іншим, а тоді стежити за переправою, ніби простому ротмістру. «Ми були такі нерозважливі, — мовив згодом шляхтич — очевидець, — що тоді саме, як ворог загрожував погибеллю нашій волі, мав не сьогодні—завтра з’явитися перед нашими очима, в нашім війську почалися нелади. Шляхта лютувала на короля за переваги, які від виказує найманцям. Інші, посварившись з товаришами, домагалися від начальства кари своїм супротивникам і гукали, що коли їх не вдовольнять, то вони не підуть на переправу. Гомін, шарварок, навіть колотнеча в найнебезпечніші хвилини…»