Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович (библиотека электронных книг .txt) 📗
В костьолах правили «Те Deum», дякуючи Богові католицькому за побіду і щасливий початок війни з козаками. Мовляв, Нечай мав іти на Підгір’я, опанувати й злупити Краків, а там до нього могла б пристати сила польського хлопства.
Калиновський мерщій надіслав мені листа, в якім називав Нечая «сей зачинатель злого» і запевняв, що найбільшим його бажанням «зістається, аби в вітчині нашій зацвів бажаний спокій». А сам мерщій узяв Мурафу, Шаргород, Чернівці, став чистити Подністров’я, хотів полатати свої діри і намірився скінчити останок зими і трудів своїх розбишацьких у Вінниці, яко місті просторім, мене ж перед панами вельможними величав тільки «паскудною бестією», а запорожців — монстрами, бо чинили опір і не піддавалися його кровопускам.
Кисіль писав до мене теж: «Милостивий пане гетьмане, мій великомилостивий пане брате! З початку світу при пшениці кукіль, а при костелі, або по — нашому — при церкві Божій, має чорт каплицю». Натякав, що такою чортовою каплицею була робота Нечая, та забув, що я трохи іншої гадки і радше прізвисько те віддав би Калиновському.
Той напав підступно на Ямпіль, коли там був ярмарок і з’їхалася сила безоружного люду. Ввірвалися вночі, задзвонено на ґвалт, люди кинулися втікати за річку, проломився міст, всі стали тонути, не було рятунку.
У четвер на сиропусному тижні я вирушив з Чигирина. Коли пани почали війну, то будуть нею ситі. У Мотрони боліла голова. Ні виїхати зі мною в степ, ні провести бодай за брами чигиринські, ні вийти на ґанок гетьманського дому. Лежала напівмертва, лице як залощений досвіток, сіре, очі позеленілі од болю, чужі очі під чужими бровами, зламаними терпінням, і якась відчуженість у тих очах, що межувала з шаленством, тільки крик незгоди, болісний і трагічний крик — стогін, крик — скарга, крик — розпука її, Мотрончин, полоснув мене по самому серцю: «Ні! Ні! Ні!» — аж я став на порозі і вперше в житті завагався тяжко: а може, не треба мені йти на сю війну? Чи мало маю полковників і. старшин? Чи не досить з мене перемог? Чи не ліпше покерувати військом з своєї столиці, з височин гетьманських, де степи й орли? Був найнещасніший зі смертних. Життя знівечене обов’язками, потребами і докорами сумління. Зненацька відчув, що дух мені гасне, а чим його засвітити — не знав. Стояв на порозі, ждав, що Мотрона зможе свої хворощі, зведе голову, промовить до мене, і світ заграє для мене, засяє і засміється.
Лежала мов без душі.
Чим вона тримала мене? Молодістю? Тілом? Голосом? Поглядом? Ні! Неприступністю, отим запеклим «Ні! Ні! Ні!», яке вабило, але й відлякувало, відтручувало, гнало мене. Я заплющив утомлені свої очі, тихо штовхнув важкі дубові двері, був тут ще, в домі своїм чигиринськім, і вже не був, полинув понад землею своєю, високо над хмари сиві од морозу, далі й далі від свого гнізда, в яке — ще не знав сього тоді — не було мені вороття. «Білих ручок не ламай, ясних очок не втирай…» Мисль моя ширяла у найдальших високостях, тіло рвалося за нею, став я безплотним, мов дух Самійлів, а може, то Самійло і вів мене, поняття зла й добра, злочину й цноти, ґвалту й справедливості злилися в моїй душі, я бачив на дверях хат напит сані кров’ю слова, що їх незмога прочитати, бачив, як розверзаються могили, як грають світла над латинськими церквами, що стриміли там і там на моїй землі, і чув гомін свого народу. Не пісню й не сміх, а радше плач і скорботу. Одні плачуть, інші теж не сміються. Де ж ти, гетьмане Хмелю, захиснику й збавителю? Не розрізняв голосів, слів, звуків — усе зливалося в суцільне зітхання, гнів, невдоволення, обурення, стогін, зойк і німоту.
Чутиму свій народ навіть умерши.
Почую й німого хлопчика, який під Стіною спалив стіжок сіна, лишивши сотню шляхетських коней негодованими. Поставлений перед Калиновським, хлопчик не вмів ні виправдатися, ні заплакати. Був німий, стояв і дивився на вельможного пана, безмовно питаючи його: що та сотня негодованих шляхетських коней, коли народ віки цілі обідраний і обібраний, голодний і знедолений? Кров бризкає в лице світові, а він втирається й мовчить.
Калиновський велів скарати хлопчика на смерть.
Чим же тепер мав би я мірити світ шляхетський? Я зайшов надто далеко, аби вертати назад. Вирушив назустріч своїй гордій і печальній славі й скорботі найтяжчій. Позаду мав виграні битви, але й бунти, непослух, нерозуміння, сваволю, наклепи, злобу й підлість. Я хотів, щоб народ визволився не тільки від шляхти, а й від забобонів і принизливих почуттів, я все шукав, де ліпше, боронив любов перед себелюбством, віру перед пустослів’ям літургійним, світ перед дріб’язком щоденності, сумління перед цинізмом, людину перед приниженням — і чого досяг?
Знов універсали, щоб кожен козак мав п’ять фунтів пороху з собою і п’ять кіп куль. Знов полки під хоругвами і хмари посполитих, — плугатарів, погоничів, будників, могильників, пастухів, броварників, які збігаються з усієї землі під гетьманський бунчук. Знов посли звідусюди з листами від володарів то заспокійливими, то невздержливими, то крутійськими, як посол від Лупула, аж я того посла велів зв’язати, і він ніч пролежав у путах, так що сидів тоді за столом гетьманським дуже тихо.
Поки я добирався поволі до Білої Церкви, де визначив збір свого війська, Калиновський рушив на Вінницю. Там сидів Богун з трьома тисячами своїх козаків. Йому на підмогу я послав полтавського Пушкаря і уманського Глуха. Пушкар по Ворсклі через Кобеляки спустився до Дніпра, перейшов його біля Перевалочної на Мишурин Ріг, тоді балками до Чорного шляху, однак швидко йти не міг, а Глух ждав його, аби з’єднатися і підійти до Богуна з доброю силою, тож вони й запізнилися.
Лянцкоронський хотів захопити Богуна так само зненацька, як і Нечая, вночі по глибокому снігу пустив кінні корогви на Вінницю, з розгону вони захопили замок і стали наступати на місто. Богун вискочив за річку в монастир домініканів, уночі набивши ополонок на Бузі й попритрушувавши їх соломою, щоб зашерхли до ранку. Кіннота шляхетська кинулася через лід і попала в ті Богунові дарунки. Козаки свистіли з монастирських мурів і сміялися з блискучих вершників, що булькали в ополонки разом з кіньми. Попали у крижану купелю сам Лянцкоронський і його два сотники — новоірудський стольник Мелешко і Миколай Кисіль. Лянцкоронського вдалося витягти живого, сотники втопилися. Трупи їхні довго лежали на льоду непоховані. Киселя собаки всього пооб’їдали, лишили тільки голову й одну ногу, і лан воевода київський Адам Кисіль гірко плакав і ускаржувався над «з’їдженим шановним тілом».
Богун у монастирі відбивався від Лянцкоронського і самого Калиновського цілий тиждень. Вже й місто запалили нападники, вже й гармати підведено до монастиря і стріляно вогнистими кулями, тільки сичало, а козаки не піддавалися, так що й німецькі найманці стратили охоту. Спробували вдатися до перемов, але Богун довідався, що пани хочуть влаштувати йому засідку, і трактати перервав. Уночі сам виїздив з монастиря на розвідку і мало не попався до рук хорунжого Рогальського, та його врятував подарований мною рябий кінь. Попав в ополонку, та кінь виніс і звідти. Пробували стріляти по Боіуну, та коли цілили в чорного коня, перед ними мелькав білий, били в білого — ставав чорний.
На ранок Богун, хоч поранений у чоло, знов бився на валах і все на тім рябім коні, дарованім мною. Під Липівцями сотні Уманського й Полтавського полків погромили передовий шляхетський полк і надвечір в обоз Калиновського якийсь вістун приніс звідомлення про наближення величезного козацького війська з самим Хмельницьким. Вийшла страшна конфузія, гірша ніж пилявцівська. Панство забуло про свої нахвалки скінчиш останок зими і трудів у просторій Вінниці і вдарило навтьоки один поперед одного, так що козаки встигали тільки кричати їм навздогін:
— Пилявчики!
— Цигани!
— Не гайтеся — далі до Вісли!
— Не тут ваше діло!
Калиновський біг до Бара, а тоді аж до Кам’янця і Великдень зустрічав під дощовим небом, контентуючись сухарем та печивом з лободою.
Така була війна. Бігав хто як зможе. Одні кінно, другі пішо, тільки вбиті зоставалися нерушно, як докір і нагадування про жахи війни, яка ніколи не кінчалася.
