Диво - Загребельный Павел Архипович (читать книги без регистрации полные .TXT) 📗
Сивоок не змінив своєї постави. Якби ж то можна благословенням або прокляттям повернути чиєсь втрачене життя! Але не поможе, нічого не поможе. Та Гюргій, одвівши трохи душу в словах, теж розумів, що товаришеві його не полегшало аж ніскільки, але не такий чоловік був іверієць, щоб складати без-радно руки, він знов підскочив до Сивоока, обгорнув його міцно за плечі рукою, зрушив з місця, повів уперед, до самих стін будованої церкви, знайшов там у темряві сходини, по яких можна було забратися вгору, на самий верх хвилястих апсид, попровадив туди збайдужілого й змертвілого, здавалося, навіки Сивоока, і, коли стали на широкій стіні посеред духмяності літньої ночі, коли вдарив їм у розпашілі обличчя свіжий вітер з-над Дніпра і з позакиївських борів і пущ, Гюргій рвонув з-за пояса невеличкий бурдючок, у якому, за звичаєм своєї землі, завжди носив вино, приклав трубку Сивоокові до уст, крикнув:
- Пий! Тільки жалюгідні душі можуть думати, що спинять тебе, Сивоок! Пий, щоб ти став понад усіма, щоб потопив нездар!
Сивоок через силу ворухнув язиком, зробив ковток, вино було запахуще й палюче, прокотилося по його нутрощах, мов клубок веселого вогню, тіло його стрепенулося, поволі повертаючись до життя, свідомість ще була потьмарена, але вже пробивалася до неї напівдумка про те, що велика справа, яку він затіяв, перевершує все: і біль, і горе, і нещастя.
- Пий! - кричав Гюргій.- Пий, і хай з тобою буде сила наших предків-твоїх і моїх! Хай буде вогонь і пристрасть!
Вино з бурдюка мало в собі полинну гіркість степу й пронизливу прозорість гір, дзвеніння сонця озивалось в ньому й лилося просто в кров чоловікові, Сивоок потягнув ще доброго ковтка, обіперся плечем об Гюргія, міцніше утвердився на стіні.
- Брате, - сказав до Гюргія і повторив: - Брате! Той обійняв Сивоока, тернувся об його бороду своєю іверійською борідкою.
- Дорогий, - промовив розчулено, - все ж таки життя - це найбільша розкіш! Пий!
Так, - думалося Сивоокові, - життя прекрасне. Треба це розуміти навіть тоді, коли здається, що все втратив.
1966 Рік. Вакації. Західна Німеччина
Вибрали ми свідків і добре вибрали, до лиха!
П. Пікассо
До Мадбурга вони не поїхали. Зате мали від Вассеркампфа ще одну історійку. Цього разу - про лебедів. Діялося те на одному з островів Північного моря. Там, у прибережній смузі, безліч островів більших і менших, в давнину населені вони були фрізами, людьми стихії, суворими рибалками й море-ходами, які мали душі вразливі на красу природи і її чуда. Тепер там поселяється багато з тих, хто прагне душевного спокою, хто воліє зміняти нікчемну метушняву світу на тихі роздуми, на самотню бесіду з природою і вищими силами. Може, живе на тих островах особливий «дух місця», полишений ще стародавніми фрізами, і той дух успадковується новими мешканцями, і вони, як ніколи до того в своєму житті, притуляються серцем до живого буття в його первісних проявах. Такий вступ до цієї історії.
- Ну, ось. На такому невеличкому острівцеві, в ще меншому селищі сховалося від тривог світу подружжя літніх людей. їх можна б назвати емеритами, тобто людьми на пенсії, а можна й - егемітами, тобто ченцями-самітниками. Гра слів, а суть не змінюється. Будемо відвертими: чоловік був ветеран війни. Втратив на фронті руку. Не під Москвою й не під Сталінградом, хай вас це не бентежить, чоловік взагалі на Східному фронті не був, бо його поранено ще в сороковому році під Дюнкерком. Уявіть собі: там були поранені також і серед німців, навіть убиті були також, але не про це мова.
Отож заслужений ветеран, маючи невеличку пенсію від федерального уряду і відповідно заощадивши, як це вміє робити кожен порядний німець, спромігся купити собі на маленькому острові маленький домочок і замешкав там з дружиною. Двоє літніх людей, зв'язаних зі світом тільки, так би мовити, загальною екзистенцією та ще поштовим відомством, яке щомісяця надсилало їм невеличку грошову суму.
Маючи безліч вільного часу, подружжя вирішило вивчити острів, для чого ними розроблено було відповідні маршрути для мандрівок, і отак вони й перемірювали острівець власними ногами. Коли ми кажемо «малий острів», то висловлюємося суто географічно. Бо малий він вважався порівняно до материків, до островів великих, до архіпелагів, малим видавався для швидкохідних лайнерів, які пропливали повз нього на Берген, Лондон чи Антверпен: зовсім як макове зернятко був такий острів для реактивних літаків, бо при надзвуковій швидкості такий клапоть землі просто не попадає в поле зору, на нього відводиться навіть не секунда в часовому обрахунку, а тільки доля секунди, час занадто малий, щоб людське око встигло віднотувати все довкола з вичерпною повнотою. Але для двох літніх людей, які живуть на такому окрайцеві землі, для людей, що не мають ні автомобіля, ні мотоцикла, а велосипед мають лиш один на двох, отож коли хочуть вирушити в майдри вдвох, то можуть це зробити лише пішки,- для таких Двох людей поняття «малий острів» набуває значення трохи інакшого, аніж для тих, хто живе на материку серед неосяжних просторів. Для цих двох людей маленький острів був по-своєму землею великою, майже неосяжною, він приховував безліч таємниць, на ньому знаходили вони нові й нові потаємні куточки: озерця, згірки, бугри, дерева, квітки, струмки, несподівані злами берега, об які з особливим шумом розбиваються морські хвилі. Якщо подумати, то в найобмеженішому просторі при відповідному настрої й бажанні людина завжди може знайти безліч несподіваних відкриттів, завдяки чому той простір набуде для неї якостей безмежності.
З-поміж відкриттів, зроблених подружжям на острівці, було невеличке озеро, неглибоке, тихе, і нічого в тому озері й не було б цікавого; якби не застали наші мандрівники одного разу там двох білих лебедів. Була вже осінь - час, коли птахи з цих суворих північних країв перелітають на південь у пошуках тепла й харчу, давно вже мали б, здається, податися в вирій.і лебеді, але щось їх затримало тут; може, вподобали вони той острів так само, як ці двоє осамотнених людей, може, й у лебединих душах народився сентимент до забутого всіма шматка землі посеред сірих холодних хвиль Німецького моря, - хоч як там було, а між птахами й людьми щось виникло спільне, якась мовби іскра приязні поєднала їх умить, жінка відразу вирішила, що птахи голодні, що їх треба нагодувати, вона розкришила свої бутерброди, кинула крихти в воду, однак лебеді не хотіли вірити людям, вони відпливали подалі від берега, сторожко видовжували шиї, готові були щомиті розпростати крила й знятися в літ. Так і пішли того дня люди додому, не досягнувши з лебедями порозуміння. Та коли з'явилися коло озера на ранок, лебеді, виявилося, не полетіли, вони ніби ждали людей, щоправда, трималися подалі від берега й цього разу, але вже не так сторожко позирали на своїх учорашніх знайомих і навіть виявили намір взяти пропонований харч, щоправда, обмежилися тільки наміром.
Найдивніше, однак, було попереду! Лебеді лишалися на озері й далі. Вони не летіли на південь, пропущено вже, здається, було всі строки, наставали холоди, снувалися густі холодні тумани над островом і морем, почалися шторми, а лебеді плавали собі по озеру, трохи сміливіше підпливали до людей, почали вже приймати від них їжу, зароджувалася дружба між людьми й птахами.
За зиму дружба стала справжньою, тепер життя для емери-тів набуло значимості, воно виповнилося турботами, з материка виписано було всі можливі книги про лебедів, жінка й чоловік готували для птахів харч так само, як батьки готують їжу для дітей; лебеді належно цінували людську турботливість, вони стали майже ручними, за зиму вони погладшали, наросло на них нове пір'я, вони помітно погарнішали, стали такими прекрасно величними, що навряд чи й могли б стати після довгих перельотів на південь та знов назад у краї літніх гніздувань.
На літо лебеді теж не покинули озерця, навпаки, вони принадили до себе ще одну пару, а під осінь на озері вже зібралося кілька лебединих пар, і для подружжя настала зима вже й геть клопітлива. Харч лебедям довелося возити велосипедом, чіпляючи до нього спеціального візка, кожному лебедю давано кличку, чоловік і жінка розмовляли з птахами, і ті їх слухали, граціозно вихиляючи шиї, на весну частина лебедів подалася десь на інші острови й озера, однак восени їх ще побільшало на озері, здавалося, що лебеді з цілого моря мають намір поселитися на зиму тут, щоб не летіти світ за очі, їм подобалося тут, було ситніше й ліпше, аніж у далеких краях віковічних мандрів; чоловік і жінка тепер не мали ні спочинку, ні бодай хвилинки вільного часу, вдень і вночі вони працювали на своїх лебедів, вони віддавали птахам усе, що могли й що мали, але настав такий день, коли люди раптом змушені були визнати перед самими собою, що вже нічого не мають, що віддали птахам усе, витратили всі заощадження, продали все, що могли продати, взяли кредит наперед під свою пенсію, але однаково не вистачило й того кредиту, в майбутньому тепер людей не ждало нічого, окрім голоду й безнадії; але вони за себе не лякалися - їм страшно було подумати, що станеться з птахами, які довірилися людям, а тепер повинні будуть тяжко поплатитися за своє довір'я.
