Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

От тільки дні його господарювання скінчилися.

А тим часом Деаборн з револьвером у руці наступав на Джонаса.

Джонас підхопив мішок на шворці і розв’язав його двома вправними й рвучкими рухами зап’ястка. Вищиривши зуби, підняв мішок угору. Довге біле волосся майоріло на вітрі.

— Тільки підійди, і я розтрощу його на друзки! Я серйозно, триклятий шмаркачу! Не наближайся!

Але Роланд ні на мить не стишив галопу, ні на мить не зупинився, щоб подумати. Замість голови тепер думали його руки. Пізніше, коли він намагався подумки відтворити той бій, пам’ять давала йому якесь дивне, беззвучне і викривлене зображення, неначе він дивився у тьмяне дзеркало… чи у магічний кристал.

«О боги, це він! — подумав Джонас. — Це Артур Ельд прийшов по мою душу!»

Щойно побачивши цівку Роландового револьвера, безмежну, як вхід до тунелю чи шахти, Джонас згадав слова хлопця, які той кинув йому на подвір’ї згорілого ранчо: «Душа такого, як ти, ніколи не зможе залишити захід».

«Я знав, — подумав Джонас. — Вже тоді я знав, що моє ка добігає кінця. Але ж він не може ризикувати втратити кристал… він не ризикуватиме, він дін цього ка-тету, і він не ризикуватиме…»

— До мене! — пронизливо закричав Джонас. — До мене, хлопці! На бога, їх тут лише троє! До мене, боягузи!

Але він був сам-один. Ленґіл лежав мертвий поряд зі своїм ідіотським автоматом, Рой втупився в безжальне небо мертвим оком, Квінт дав драла, Гукі мертвий, землевласники, що їх супроводжували, зникли. Лише Клай лишився в живих, але Клай був за багато миль звідси.

— Я розіб’ю його! — прокричав він до хлопця з холодним поглядом, що мчав на нього, як невблаганна машина смерті. — Клянуся всіма богами, я…

Звівши великим пальцем курок, Роланд вистрелив. Куля втрапила в руку з татуюванням, що тримала мішок за шворку, і рознесла долоню, залишивши тільки пальці, що посмикувалися в губчатому червоному місиві. Якусь мить Роланд ще бачив витатуйовану синю домовину, а потім вона запливла кров’ю.

Мішок упав. І коли Вітер налетів на Джонасового коня та відштовхнув його вбік, Роланд підхопив його зігнутою рукою. Заволавши від розпачу через утрату трофея, Джонас ухопив Роланда за плече і майже спромігся вибити стрільця з сідла. Джонасова кров гарячими краплинами забризкала Роландові лице.

— Віддай, шмаркачу! — Джонас сягнув неушкодженою рукою під накидку і видобув другого револьвера. — Віддай, це моє!

— Вже ні, — відказав Роланд. Вітер під ним балансував навдивовижу граційно як для такого великого коня, і Роланд двічі вистрелив у обличчя супротивника. Від жаху Джонасів кінь скинув із себе вершника, і чоловік із білим волоссям, розкинувши руки, впав на спину. Його руки й ноги смикнулися, затремтіли і застигли.

Закинувши шворку мішка на плече, Роланд поскакав до Алана й Катберта, готовий прийти на допомогу… проте в цьому не було потреби. Пліч-о-пліч на вітрі, що обдував їх піском, вони широко розплющеними від подиву очима споглядали широкий шлейф трупів, що тягнувся пустелею. Вони наче вперше пройшли крізь горнило вогню і все ще не йняли віри, що лишилися живі й неушкоджені. Лише Алана було поранено: кулею зачепило ліву щоку. Невдовзі рана загоїлася, проте лишився помітний шрам, який Алан носитиме до кінця життя. Пізніше він скаже, що не пам’ятає, хто в нього стріляв і коли це сталося. У стрілянині він сам себе не тямив і лише тьмяно пригадував, що сталося по тому, як вони напали на загін. У Катберта були ті самі враження.

— Роланде, — сказав Катберт, проводячи тремтячою рукою по обличчю. — Хайл, стрільцю.

— Хайл.

Запорошені піском, Катбертові очі були червоні, неначе він плакав. Роланд передав йому решту сталевих кульок, і він за інерцією прийняв їх, достоту не розуміючи, що то таке.

— Роланде, ми живі.

— Так.

Алан очманіло роззирався навкруги.

— Куди поділася решта людей?

— Щонайменше двадцять п’ятеро лишилися тут, — Роланд зробив жест рукою, показуючи на дорогу, встелену трупами. — Решта… — рукою, у якій досі тримав револьвер, описав широке півколо. — Зникли. Я б сказав, вони своє відвоювали.

Роланд зняв мішок з плеча, трохи потримав на луці сідла, а потім розкрив. Якусь мить у мішку було чорно, та невдовзі всередині запульсувало нерівномірне, але приємне рожеве світло.

Неначе пальці чиїхось рук, воно поповзло стрільцевими щоками вгору і затопило йому очі.

— Роланде, — раптом занервувався Катберт. — Не треба тобі з цим гратися. Особливо зараз. Стрілянина, напевно, вже долинула до Скелі Вішальників. Якщо ми хочемо завершити почате, в нас нема часу, щоб…

Але Роланд його не слухав. Він запустив обидві руки в мішок і видобув звідти магічний кристал. Підніс його до очей, не звертаючи уваги на те, що розмазує по склі краплини Джонасової крові. Кристал не заперечував. Зрештою, його не вперше торкалися обагреними кров’ю руками. Ще трохи — і безформний туман розійшовся, як завіси. Побачивши те, що відкрилося його поглядові, Роланд безоглядно пірнув у глибини скляної кулі.

Розділ X

ПІД МІСЯЦЕМ-ДЕМОНОМ (II)

Корал твердо, проте не боляче стискала руку Сюзен вище ліктя. У тому, як вона вела Сюзен нижнім коридором, не було нічого надзвичайно жорстокого, проте в її рухах відчувалася безпощадність, що позбавляла будь-яких ілюзій. Сюзен навіть не намагалася протестувати. Це було би безглуздо. Двох жінок супроводжували двоє ковбоїв, озброєних ножами і болами, а не револьверами (всю зброю забрали з собою люди Джонаса). Слідом за ковбоями, скрадаючись, наче похмурий привид, якому бракує потрібної енергії, щоб матеріалізуватися повністю, ступав старший брат покійного канцлера, Ласло. Рейнолдз, котрому дивна тривога затьмарила всю радість від довгоочікуваного згвалтування, десь зник: чи то лишився нагорі, чи поїхав до міста.

— Посидиш у підвалі, поки я не вирішу, що з тобою робити, люба, — мовила Корал. — Там ти будеш у безпеці… і не змерзнеш. Тобі пощастило, що маєш накидку. А тоді… коли Джонас повернеться…

— Ви більше ніколи не побачите сея Джонаса, — сказала Сюзен. — Він ніколи…

Набряклу шкіру обличчя знову пронизав біль. Якийсь час їй здавалося, що світ перед її очима вибухнув. Сюзен заточилася до кам’яної стіни нижнього коридору. В очах потемніло. Потім зір повільно прояснився. Вона відчувала, як цебенить кров із рани, яку заподіяла їй Корал коштовним каменем свого персня, коли вдарила навідліг. З носа теж юшило. Клятий ніс.

Корал дивилася на неї холодним поглядом: мовляв, нічого особистого, лише справи. Проте Сюзен помітила, як у її очах промайнуло щось подібне до переляку.

— Не смій казати таке про Елдреда. Він поїхав, щоб упіймати хлопців, які вбили мого брата. Хлопців, яких ти випустила.

— Та годі вам. — Сюзен витерла носа, скривилася від вигляду крові, що набігла їй у долоню, і витерла руку об штани. — Ви не гірше за мене знаєте, хто вбив Гарта. Тож не треба робити з мене ідіотку, і я теж вам не надокучатиму. — Вона побачила, як Корал здіймає руку, щоб вдарити її знову, і сухо розсміялася. — Бийте. Покалічте мені ще й другу щоку, якщо вам так хочеться. Але це не змінить того факту, що нині вночі вам доведеться спати в ліжку самій.

Корал рвучко опустила руку, проте замість дати ляпаса вхопила Сюзен вище ліктя. Цього разу було боляче, проте Сюзен не звернула на це уваги. Того дня їй уже добряче перепало на горіхи від людей, для яких завдавати болю було професією, але вона готова була все стерпіти, аби тільки це допомогло наблизити ту мить, коли вони з Роландом нарешті будуть разом.

Корал протягла її аж до кінця коридору, через кухню (величезне приміщення, де в День Жнив зазвичай стояв гамір і метушня, зараз було моторошно безлюдне) до оббитих залізом дверей у дальній стіні. Відчинила їх, і у ніс вдарив різкий запах картоплі, гарбузів і гострокоренів.

— Заходь. І без фокусів, бо дам такого копняка в твою привабливу дупцю, що перевернешся.