Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

Третій вершник нарешті озирнувся. Роланд устиг помітити бородате обличчя, в кутку рота звисала цигарка, згасла від вітру, здивоване око — і тут Катберт знову спустив рогатку. На місці здивованого ока миттю виникла кривава западина. Вершник випав із сідла, мацаючи рукою в пошуках сигнального ріжка, але так і не встиг намацати його.

«Троє готові», — подумав Роланд.

Він пришпорив Вітра, переходячи на галоп. Його друзі вчинили так само й занурилися в хмару куряви разом, стремено до стремена. Коні збитих вершників гуртом поскакали геть, на південь. І це було добре. У Меджисі коні без вершників дивиною не були, проте аж ніяк не осідлані…

Вони вже наздоганяли інших вершників. Один, двоє поряд, а далі знову один.

Роланд витяг ножа і під’їхав упритул до чоловіка, котрий тепер замикав загін, навіть не підозрюючи про це.

— Як справи? — світським тоном поцікавився він, а коли чоловік повернувся, встромив йому в груди ніж. Очі ковбоя над хусткою, що затуляла півобличчя, округлилися, і він теж випав із сідла.

Пришпоривши коней, Катберт і Алан промчали повз нього. Не вповільняючи галопу, Берт зняв із рогатки двох вершників, що їхали попереду. Попри завивання вітру, хлопець попереду щось почув і повернув голову. Проте Алан уже встиг вийняти ножа й тепер тримав його за кінчик леза. Жбурнув, уклавши в поштовх, як їх і навчали, усю силу. І хоча відстань для такого кидка була досить великою (щонайменше двадцять футів) і заважав вітер, Алан не схибив. Руків’я ножа опинилося просто посередині хустки ковбоя: ніж увійшов у горло ковбоя по саме руків’я. Чоловік ухопився за нього руками, хриплячи й булькочучи горлом, а тоді також звалився з коня.

Уже семеро.

«Як у казці про шевця й сімох мух», — подумав Роланд. Коли він наздоганяв Алана й Катберта, серце в грудях билося повільно й рівномірно. Із жалібним стогоном налетів вітер, здійнявши вихор куряви, що влігся разом із поривом. Попереду їхали ще троє вершників, а далі — основна частина загону.

Роланд показав на наступних трьох і зобразив руками постріл з рогатки. Потім тицьнув пальцем у вершників, що передували цим трьом, і продемонстрував постріл з револьвера. Катберт і Алан кивнули. Вони рушили вперед, стремено до стремена, невпинно наближаючись.

Без особливих зусиль Берт уколошкав двох із трьох вершників, що скакали попереду, проте третій останньої миті відхилився вбік, і сталева кулька замість поцілити в потилицю лише зачепила мочку його вуха. Втім, Роланд уже витяг револьвер, тож, коли чоловік озирнувся, поцілив йому в скроню. Так Джонасів загін втратив десятьох людей, навіть не помітивши, що справи кепські. Роланд не був упевнений, чи цього достатньо, проте першу частину роботи вони вочевидь виконали. Більше жодних пострілів крадькома. Тепер лише відкрита війна.

— Хайл! Хайл! — дзвінко закричав він. — До мене, стрільці! До мене! Стріляйте! Полонених не брати!

Вони пришпорили коней і вперше за свої юні життя занурилися в гущавину битви. Вони наступали, як вовки на отару овець, стріляючи, поки їхні жертви не встигли зрозуміти, хто заскочив їх ззаду і що відбувається. Трьох хлопців навчали на стрільців, і прогалини в досвіді вони компенсували гострим зором і рефлексами юності. Їхні револьвери перетворили пустелю на схід від Скелі Вішальників на криваве бойовище.

Із криками, бездумно, підкоряючись інстинкту, що наказував їм убивати, вони врізалися в заскочений зненацька меджиський загін, як лезо з трьома краями. Не кожен постріл був смертоносним, проте жоден не пройшов повз ціль. Одні чоловіки вилітали з сідел і застрягали ногами в стременах, коли коні ставали на диби, інших же — мертвих чи лише поранених — затоптували перелякані жеребці.

Роланд їхав і стріляв з обох револьверів одночасно, тримаючи Вітрові поводи зубами, щоб вони не впали і не спричинили падіння коня. Двоє впало від його куль ліворуч, ще двоє — праворуч. Брайан Гукі, що скакав попереду, озирнувся, і його обличчя, поросле щетиною, видовжилося від подиву. На шиї в нього теліпався талісман у формі дзвоника. Він тенькнув, коли Гукі потягнувся до дробовика, що висів у кремезного коваля на плечі. Проте він не встиг навіть торкнутися приклада, як Роланд збив срібного дзвоника кулею, яка, втрапивши просто в серце, розірвала його. Гукі зі стогоном вивалився з сідла.

Порівнявшись із Роландом праворуч, Катберт підстрелив ще двох вершників. Тріумфально всміхнувся до Роланда і закричав:

— Алан правду казав! Це великий калібр!

Тренованими пальцями, надзвичайно швидко Роланд на повному скаку перезарядив револьвер і знову відкрив вогонь. Вони заглибилися майже в саме серце загону, вбиваючи направо, наліво й попереду — куди око сягало. Алан трохи відстав і розвернув коня, прикриваючи Роланда і Катберта ззаду.

Роланд побачив, як Джонас, Діпейп і Ленґіл натягають поводи й повертають, щоб зустрітися з нападниками віч-на-віч. Ленґіл потягнувся до автомата, проте його ремінь зачепився за широкий комір пильника і ствол весь час вислизав із пальців. Рот попід густими світлими з сивизною вусами перекосила гримаса люті.

Проте від цієї трійці Роланда й Катберта відділяв Геш Ренфру, котрий виїхав уперед із величезним п’ятизарядником із блакитної сталі в руці.

— Прокляття на ваші голови! — заволав Ренфру. — Бісові вилупки! — Він відпустив віжки і для рівноваги підставив під револьвер лікоть. Пориви вітру огорнули його коловоротом шорсткого коричневого піску.

Роланд навіть не думав про те, щоб відступити чи зміститися праворуч або ліворуч. Насправді в його голові не було жодної думки. Розумом всуціль заволоділа лихоманка битви, і він горів, як смолоскип під скляним ковпаком. Крізь міцно стиснуті зуби, якими було затиснуто поводи, вирвався крик, і Роланд галопом помчав просто на Геша Ренфру і трьох вершників за його спиною.

Джонас достоту не розумів, що відбувається, аж поки не почув крик Вілла Деаборна

(Хайл! До мене! Полонених не брати!)

прадавній військовий поклик. Усе стало на свої місця: він збагнув, звідки ця тріскотнява пострілів. Розвернув коня, напівсвідомо відчуваючи, що Рой вчинив так само… але найбільше переймаючись через кристал, потужний і такий крихкий, що гойдався на луці його сідла.

— Це ті малі! — вигукнув Рой. Від безмежного подиву вираз його обличчя став ще тупішим, ніж зазвичай.

— Деаборне, паскуднику! — виплюнув Геш Ренфру. І в його руці прогримів револьвер.

Джонас побачив, як здіймається над головою Деаборна його сомбреро. Куля зачепила його криси. Підліток вистрелив у відповідь. І виявився таким вправним стрільцем, якого Джонас зустрів уперше вжитті. Влучивши в груди, куля відкинула Ренфру назад, і він, не випускаючи з пальців свій страхітливий револьвер, під час падіння двічі вистрелив у сталево-сіре небо, а потім вдарився спиною об землю і, вже мертвий, перекотився на бік.

Ленґіл більше не вовтузився з неслухняним прикладом свого скоростріла. Він лише дивився, не ймучи віри очам, на прояву, яка мчала на коні просто на нього.

— Назад! — закричав він. — Від імені Асоціації конярів наказую тобі… — Договорити він не встиг, бо на його переніссі, якраз там, де сходилися брови, з’явилася велика чорна діра. Його руки здійнялися догори, наче він хотів сказати «здаюся». Такою була смерть Френа Ленґіла.

— Сучий потрох, виродок, недоносок! — прогарчав Діпейп, силкуючись витягти револьвер, що застряг у накидці. Але не встиг, бо Роландова куля втрапила йому в рот і розітнула його кривавим криком аж до самого адамового яблука.

«Цього не може бути, — очамріло подумав Джонас. — Не може бути, адже нас так багато».

Але неможливе розгорталося перед його очима. Хлопці з Внутрішнього світу прорвали оборону, діючи точнісінько так, як було описано в підручниках для стрільців на випадок, якщо шанси перемогти були невеликі. І Джонасове військо — землевласники, ковбої й круті міські парубки — було розбито на голову. Ті, що вціліли, розбіглися хто куди, пришпорюючи коней, наче за ними гналася сотня чортів із пекла. Авжеж, демонів було менше, проте билися вони незгірш, ніж сотня. Усюди, куди сягало око, на піску лежали трупи. Джонас побачив, як Стокворт, котрий прикривав двох інших із тилу, наздогнав ще одного вершника, вибив його з сідла і на льоту всадив тому в голову кулю. «Боги всемогутні, — подумав Джонас, — то був Кройдон, господар ранчо „Піаніно“!»