Син землі - Турянський Осип Васильевич (книги бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Іван посадив батька на лавку біля свого столика й дивився на нього так, як це було колись... за гімназійних часів.
— За ті два роки, як я вас не бачив, тату, ви посивіли, як голуб...
— Іване,— обізвався Микола з кущів,— це моя вина, що ти змарнував стільки літ... Я тебе кривдив... і тата намовляв до злого... Я хочу все направити... Прости мені, як можеш...
— Я все тобі прощаю. Ходи сюди — до нас.
Брати поцілувалися.
Тепер усі три сиділи поруч себе й розмовляли тепло, щиро.
— Я бачу, сину, що ти далі вчишся... Який би я, твій батько, був щасливий, якби ти, мій сину, мав охоту покінчити свої школи... Ще не запізно, ні. Бо як це казала... гм... як якийсь казав: «Людина вчиться до самої смерті...»
— Тату, я докінчу свою науку. Будьте певні.
Батько встав.
— Сину, це правда?..
— Правда, тату.
— Сину, як хочеш, аби я був певний, що ти продовжатимеш науку, то мусиш те прийняти, що тобі я зараз дам...
— Що це?..
— Це... значить, те, що тобі я зараз дам...
Це не зла річ. Дуже здасться до науки. Отже, приймеш?..
— Прийму.
Батько поклав на столик тисячу корон.
— Візьми ті гроші, сину.
— Ні, тату, я не хочу ваших грошей...
— Це, сину, не мої, а твої гроші...
— Що це значить?..
— Як я тобі даю гроші, то вони вже не мої, а твої... Мусиш їх прийняти, бо ти обіцяв, другий раз, для того, щоб я вірив, що ти далі вчишся, а по-третє, щоб ти мав книжки й на станцію у Львові...
З великим трудом батько і брат спонукали Івана взяти гроші. Через хвилину всі три мандрували додому.
XXI
Після короткого побуту й гостини в рідній хаті Іван сказав, що мусить вертатися до лісу, де буде весь день вчитися, а додому приходитиме на ніч.
Він мусить використати кожну хвилину, щоб надігнати страчені літа.
Тепер навіть Маруся, що сьогодні не хотіла пустити брата в ліс, зрозуміла його поспіх. Однак ніхто з рідні не догадався, що причиною короткого побуту Івана в хаті не був так дуже втрачений час науки, як головно страх Івана не спізнити стрічі з мавкою. Про це Іван нічого не сказав рідні, так само, як вона не згадала йому, що сьогодні панна з двора була тут.
Уже сонце було з полудня, як він вийшов з хати. Не йшов, а біг до лісу, хоча знав, що ще час.
Зупинився на хвилинку і вдихнув грудьми розкішні пахощі, що їх видихували сосни, пражені гарячим сонцем.
— Ще недавно уважав я щастям роздобути дрібочку поживи й не трястися з холоду вночі.
А тепер?.. Маєш, Іване, батька, брата, маєш назад утрачену віру в життя, маєш навіть мамону в кишені, ну?
Біля своєї хатки в лісі Іван сидить при столику й читає Гомерову «Одіссею».
Радіє, як багато розуміє з грецького оригіналу. Незнані звороти та форми у граматиці находить і у словнику та їх виписує. Набирає переконання, що сам собі дасть раду з усією наукою. Нова радість, новий промінь щастя, що ним переповнена його душа. Читає пісню про богиню Іно, вона потопаючому Одисеєві дає хустину та велить йому перев'язати нею груди. Коли він це зробить, то розбурхані хвилі моря викинуть його здоровим на беріг.
Іван читає про Іно, а думає про мавку.
В тій самій пісні богиня-мавка Каліпсо обіцяє Одисеєві вічну молодість, красу й безсмертність, коли він лишиться у неї та їй чоловіком буде.
Іван читає про Каліпсо, а думає про мавку:
— Вона мені дала красу душі, мету життя.
Вона дала мені все те, чого Каліпсо не була у силі дати Одисеєві,— щастя.
Я чую: моя любов і щастя, збудоване любов'ю — будуть вічні, безсмертні.
І ті безмежні скарби дала мені мавка несвідомо й цілком безкорисно. О, богине Каліпсо, ти — марна тінь у порівнянні з моєю мавкою.
Мавка станула в гущавині не у своїм віконці зелені, а трошки далі, позаду і крізь мереживо гілок і листя, пещеного і цілованого сяйвом сонця, дивиться хвилину на Івана.
Вона хоче вичитати з його обличчя, що його душа на самоті говорить?..
Чи він тужить за нею?.. Вона до вчора ще не знала туги. Ах, яка це дивна сила! Найсолодша і — гірка. Всемогутня і — безсильна. І небо, і земля в ній об'єдналися.
Земля, бо туга молоденьку голову додолу хилить.
Небо, бо туга серце й душу підіймає на свої розмрійні крила і несе їх ген... настрічу чародійним і незнаним райським радощам.
* * *
Здається мавці, що він думає про неї. Ось тепер він дивиться у лісове віконце...
— Ах, він мене побачить!..
Я ще не хочу...
Тепер його лице — отверта книга.
Іван пронизує гущу листочків, гілок...
Мавка хоче засміятися...
Затулює собі уста і очі, з-поміж пальців дивиться на нього й шепче, усміхаючись:
— Його очі понад нею шлються у зелено-темну, сонцем зачаровану, дрімучу далечінь... Тінь основує його обличчя... Він за мною тужить... Ах! Він кохає мене! Мій лісовику! Не шукай мене в безкраю... межи зорями... Я — твоя зоря, що з неба впала...
* * *
Мавка хоче вже знак дати, що вона прийшла. Аж бачить: його очі відвертаються від далечі... промайнули над лісовим віконцем і поклалися на книжку.
Мавка думає: я цікава, чи довго тепер ти дивитися будеш у книжку?..
Ледве це подумала, а вже Іван підвів знов очі з книжки й дивиться в те місце, де вона стоїть...
— Я так і думала... — радіє мавка й шепче: — Ах, який він гарний!
Передуховлене терпіння, думка й туга на його обличчі. Туга за мною?.. Так.
У приступі захоплення й великої дитячої сердечності і щирості мавка кличе в думці:
«Мій лісовику! Я знаю: ти мене кохаєш. Але ти мене не поцілуєш... Ти мене боїшся...
Лісовику! Що з нами буде?..»
Нараз мавка поневолі промовила.
— Прошу, благаю тебе: обізвися, скажи мені, де ти?..
XX
Коли Іван почув лелійний голос мавки, зірвався миттю й вигукнувся:
— Тут я.
Його обличчя, очі, вся його істота засяяла невимовним щастям.
Він кинувся в гущавину, поцілував у руку мавку та прохав її, щоби вона ішла за ним.
— Чому я маю йти за вами?.. — засміялась мавка.
— Бо ви тепер у нетрах лісу, де я господар.
— Ведіть мене. Подайте руку.
Іван узяв дрібненьку ручку мавки у свою кріпку долоню, розгортав гілки й вів мавку за собою й уважав, щоб де яка галузка не вдарила її в обличчя!..
Чуючи її гарячу ніжну руку у своїй руці та дивлячися, як вона весела, втішена, усміхнена, надземно гарна йде за ним, немов дитина, він потопав душею у розкішній гущі щастя на землі.
Ті непривітні кущі тепер для нього стали наймилішими приятелями.
Він жалів, що ті кущі скінчаться незабаром.
З ручкою цієї дівчини-весни в своїй руці хотів би він іти так, разом з нею, крізь колючу життєву гущавину — в безкрай, у вічність.
Мавка відчувала, що з його руки, очей, з його опаленого обличчя і з його дбайливості та ніжності супроти неї ллється чимраз більше у її усе єство якась не знана їй досі солодка, млісно-чарівна, могутня сила.
І, заворожена таємною й розкішною цією силою, вона у сумерках підсвідомості відкриває щось далеке, любе з давніх ще дитячих літ. Пестощі своєї матері, що вмерла, коли вона ще була маленька.
Мавка йде поволі за Іваном, дивиться на нього з усміхом сердечної задуми і хоче йому сказати:
— Лісовику, якби ти знав, який ти дорогий мені!..
Сама собі дивується, чому вона не чує сили голосно йому сказати це.
«Невже я теж його боюся?
О, ні. Хоч він такий безрадний був і непорадний досі у житті, проте мені здається, що біля нього так мені безпечно, мило, любо, рідно...
Від нього спливає на мене ніжність моєї матері, повага мого батька».
Мавка усміхнулась радісно й закликала:
— Лісовику, ви мені сказали, що я ваша недосяжна, невловима мрія. Правда? Так?..
— Свята правда, так.
— Для чого ж ви мене ведете зловлену за руку?..
— Хочете, щоб я пустив?..
— О, ні, тримайте. Маєте другу.
Обоє засміялися, немов щасливі діти.
