Служивий мечник (ЛП) - Мартін Джордж (читать полные книги онлайн бесплатно .txt) 📗
— Те село зветься Король-Берег. — Про Блошиний Поділ він промовчав. — Дівчата там були, але…
У Король-Березі так дражнили, що потім і пальців не дорахуєшся.
— Гадаю, вони боялися вас дражнити. — Пані Роганна погладила свою косу. — Напевне, лякалися вашої постави. Прошу вас не думати погано про пані Гелісенту. Моя зовиця — проста душа, ніякого зла не бажає. За всієї своєї побожності, вона без своїх септ сама вдягнутися не зможе.
— Її вини тут немає. Я помилився сам.
— Ви дуже шляхетно брешете. Я ж знаю, що винен пан Лукас. Він полюбляє жорстокі жарти, а ви просто з порога його образили.
— Як? — зачудувався Дунк. — Та я ж нічого не робив.
Пані Роганна всміхнулася, і Дунк аж пожалів, що вона така гарна.
— Я бачила вас двох поруч. Ви вищі за нього мало не на долоню. Вперше за багато років пан Лукас зустрів людину, на яку не може дивитися згори вниз. Скільки вам років, пане лицарю?
— Майже двадцять, з ласки мосьпані. — Дунк полюбляв слово «двадцять», хоч мав рости до тих двадцяти ще рік, а то й два. Та все одно ніхто не знав достеменно, а найменше він сам. Напевне, в нього були якісь мати й батько, як у всіх інших, та він їх не пам'ятав, ба навіть імен ніколи не чув. А люд Блошиного Подолу взагалі чхати хотів, коли він народився чи від кого.
— Чи ви справді такий сильний, як здаєтеся?
— А яким я здаюся, мосьпані?
— Досить сильним, аби дратувати пана Лукаса. Він мій каштелян, хоча не з моєї волі. Як і Холоднокоп, він дістався мені у спадщину від батька. Чи не вислужили ви лицарства на полі бою, пане Дункане? Судячи з вашої мови, роду ви не шляхетного, якщо пробачите мені зухвале припущення.
«Мій рід тільки тим і шляхетний, що обабіч шляху ріс.»
— Мене взяв до себе зброєносцем заплотний лицар, пан Арлан з Грошодубу, як я був іще зовсім малий. Навчив мене лицарської справи та мистецтва війни.
— І у лицарі вас висвятив теж згаданий пан Арлан?
Дунк посовав ногами по підлозі. Один чобіт був недошнурований.
— Ніхто інший цього б не зробив.
— А де зараз пан Арлан?
— Помер. — Дунк підняв очі. Зашнуруватися можна й потім. — Я поховав його на схилі пагорба.
— Шляхетна смерть на полі битви?
— Холодний дощ. Старий пан застудився.
— Немолоді люди бувають такі слабкі. Це я взнала від другого чоловіка. Мене з ним одружили, як мені було тринадцять, а йому на наступні іменини мало бути п’ятдесят п’ять. Якби він дожив. Коли чоловік уже півроку лежав у могилі, я подарувала йому маленького синочка, але Морок прийшов і по нього. Септони казали, що батько забажав бачити сина коло себе. А ви як гадаєте, пане?
— Ну, — завагався Дунк, — може, й так, мосьпані.
— Дурниці, — заперечила вона, — хлопчик просто народився заслабким. І таким крихітним. Ледве мав сили смоктати. І все ж його батькові боги дарували п’ятдесят п’ять років життя. Хоч би подарували синові трохи більше, ніж три дні.
— Авжеж. — Дунк геть нічого не знав про богів. Інколи він ходив до септу і молився Воїнові про силу для своїх рук, але в іншому Седмицю не турбував і не згадував.
— Шкода, що ваш пан Арлан помер, — мовила вдовиця, — а ще більша шкода, що ви служите панові Явтуху. Не всі старі однакові, пане Дункане. Краще б вам поїхати додому, до того Грошодубу.
— Я маю тільки той дім, якому присягаю на мечі. — Дунк ніколи не бачив Грошодубу. Не міг би навіть сказати, чи той знаходиться у Обширі, а чи деінде.
— То присягніть цьому домові. Часи зараз непевні, а я потребую лицарів. На вид вас, пане Дункане, прогодувати нелегко. Мабуть, охоче б з’їли за один присіст усіх Явтухових курей. А в Холоднокопі зможете досхочу напихатися соковитим м’ясивом та солодкими мандриками. Та й вашого зброєносця не завадило б підживити, бо він такий худий, аж усе волосся вилізло. Ми його поселимо з іншими малими його віку. Гадаю, це його втішить. А мій майстер-мечник навчатиме його військових мистецтв.
— Я сам його навчаю, — мовив Дунк. Вийшло якось винувато.
— А ще хто? Беніс? Старий Осгрей? Курки у дворі?
Час від часу Дунк наказував Яйкові ганятися за курями, щоб розвивати прудкість та спритність. Але якби він сказав про це пані, та б узяла їх на кпини. Вона добряче відволікала його своїм носиком-гудзиком та веснянками. Дункові доводилося нагадувати собі, навіщо пан Явтух його прислав.
— Я присягнув на мечі панові Осгрею, мосьпані, — мовив він твердо. — І не порушу присяги.
— Гаразд, пане. Тоді візьмемося до справи більш гидкої. — Пані Роганна смикнула за косу. — Ми не терпимо нападів на Холоднокоп та його людей. Отже, розкажіть мені, чому я не повинна зашити вас у мішок.
— Я приїхав на перемовини як посланець, — нагадав він, — і пив ваше вино.
Смак вина — солодкий, густий — ще відчувався у роті. Поки що його не отруїли. Навпаки — вино, здається, додало сміливості.
— Та й мішка в вас такого немає, щоб я помістився.
На його полегшення, від Яйкового жарту пані всміхнулася.
— Проте в мене є декілька, куди поміститься Беніс. Маестер Керрік каже, що Волмерові розпанахали обличчя трохи не до кістки.
— Визнаю, мосьпані, панові Бенісу трохи урвався терпець. Пан Явтух прислав мене, аби заплатити виру.
— Виру? — Роганна засміялася. — Знала я, що він старий, але не знала, що аж такий. Чи він гадає, що ми живемо у Вік Звитяжців, коли життя людини рахували на срібняки?
— В копача ніхто не відібрав життя, мосьпані, — нагадав Дунк. — Я взагалі не бачив, щоб когось убили. Йому обличчя порізали, та й усе.
Її пальці ліниво перебирали косу.
— То скажіть мені, благаю, як дорого пан Явтух оцінив Волмерову щоку?
— У одного срібного оленя йому, і ще три вам, мосьпані.
— Пан Явтух дає за мою честь жебрацьку ціну. Хоча хто б казав, три срібняки кращі за трьох курей. Але ще кращий був би пан Беніс власною особою, доправлений сюди для покарання.
— Для покарання? У вже згаданому мішку?
— Може, й так. — Вона накрутила косу на одну руку. — Хай Осгрей прибере своє срібло. За кров платять лише кров’ю.
— Гаразд, — відповів Дунк, — ви, мосьпані, може, й у своїй правді, та давайте покличемо порізаного Бенісом добродія і запитаємо, що його більше втішить: срібний олень чи Беніс у мішку.
— О, я певна, він би хотів того й іншого, а якщо не можна, тоді срібло. Тут я, пане, сумнівів не маю. Але обирати не йому. Справу вирішують між собою лев і павук. Йдеться вже не про хлопську щоку, а про Беніса. Я хочу мати Беніса, і я його матиму. Ніхто не може в’їхати на мою землю, вчинити свавілля над одним із моїх і втекти, аби глузувати з мене.
— Але ваша вельможність в’їхали на землю Стояка і вчинили свавілля над одним із людей пана Явтуха, — ляпнув Дунк, навіть не спинившись подумати.
— Хіба? — Вона знову смикнула косу. — Якщо ви про того крадія овець, то я довго терпіла. Двічі жалілася Осгреєві, а він нічого не робив. Я не прошу тричі. Закон короля дає мені право ями та шибениці.
Цього разу їй відповів Яйк.
— На вашій землі, — заперечив малий. — Закон короля дає зверхньому панові право ями та шибениці на його власній землі.
— Який розумник, — відповіла пані. — Такі речі знаєш. Тоді, може, знаєш і те, що земельний лицар не має права карати людину без дозволу свого зверхнього князя. Пан Явтух тримає Стояк від князя Рябина. Проливши кров, Беніс порушив королівський мир. І тепер має за це відповісти.
Вона перевела очі на Дунка.
— Якщо пан Явтух доправить до мене Беніса, я накажу вирвати йому ніздрі, та й по тому. Справу буде скінчено. Але якщо мене змусять брати його силоміць, то так легко він може не відбутися.
Дункові зненацька стало зле у животі.
— Я перекажу ваші слова, та мій пан не видасть пана Беніса задурно.
Повагавшись, він додав:
— Увесь цей клопіт виник з-за греблі. Якби ж ваша вельможність зголосилися її розвалити…
— Не може бути й мови, — оголосив молодий маестер коло пані Роганни. — З землі Холоднокопу живе удвадцятеро більше селян, аніж зі Стоякової. Поля пшениці, ячменю та кукурудзи, що належать її вельможності, помирають від посухи. Ще є півдесятка плодових садів, де ростуть яблука, абрикоси, три види груш. Є тільні корови, п’ять сотень голів чорноносих овець, табун кращих коней у Обширі. Одних тільки жеребних кобил — цілий тузінь.
