Юрiй Луценко. Польовий командир - Кокотюха Андрей Анатольевич (читать книги бесплатно полностью .txt) 📗
До речі, такий прийом застосовували і під час «України без Кучми». Аби міліція не змела наметове містечко відразу, на наметах почепили попереджувальні таблички: «Власність народного депутата Мороза», «Власність народного депутата Семенюк» тощо. Міліція, очевидно, скреготіла зубами, однак зазіхати на майно, заявлене як депутатське, все ж таки не ризикнула.
Козла припинили водити лише після того, як до учасників акції прибіг заступник Януковича і мало не зі сльозами попросив забрати тварину. Бо в противному разі завтра всіх, хто це допустив, не розбираючись, де чия провина, просто звільнять із роботи. Коли взялися везти цапа назад, виявилося, що водій, який його привіз, утік разом із машиною. Довелося шукати іншу, і хазяїн Борька, отримавши свого улюбленця назад, повернув усі гроші, відмовившись навіть брати орендну плату. «Сам рудого ненавиджу!» – пояснив він революціонерам свій вчинок.
На цьому, кажуть, епопея не закінчилася. Доброволець, міліцейський полковник, котрий відвозив козла в Макіївку, довго не міг витравити з салону своєї машини бридкий нудотний козлячий запах. До того ж посварився з дружиною – та навідріз відмовлялася сідати в цю машину. Тому авто довелося продати, після чого її власник остаточно зненавидів антинародний режим.
– Дуже класна річ була 2003 року на 1 Травня. Тоді вже Янукович став прем’єром, і для нього спорудили трибуну. Але не поруч із пам’ятником Леніну, а якраз навпроти. Це для того, щоб його не ототожнювали з комуністами, хоча саме це святкування виявилося чисто радянським. На трибуні стали новопризначений губернатор Анатолій Близнюк, Борис Колесников, якого я тоді зовсім не знав, і всі інші донецькі можновладці. А під пам’ятником Леніна примостилася опозиція: соціалісти і декілька комуністів. Наші тримають плакати: «Янукович, не гони порожняк!». До нас регулярно підходять спецслужби і кажуть: «Згорніть плакати, бо зараз буде прем’єр-міністр». Їх, звичайно, посилають відповідно за адресою, бо мають право тримати будь-які гасла, а особливо – у свято. Нарешті через площу суне колона демонстрантів. У мегафон чути приблизно таке: «На площадь вступает коллектив Первого маргаринового завода, продукция которого известна далеко за пределами Донбасса!» Враження жахливе. Таке, ніби я потрапив у радянське дитинство. Навіть гірше, бо тут кожну колону супроводжує міліціонер. Але тільки демонстранти починали розходитись, як наші тут же давали кожному в руки опозиційну пресу і різні друковані приколи про Кучму. Пригадую, як орговик із обладміністрації тоді бурчав: «Ми їм електорат позганяли, а вони його запліднюють».
Одначе такі акції опозиції хоча теоретично і мали повторюватися по всіх регіонах, насправді реалізовувалися в залежності від активності лідера. Фігурально висловлюючись, не всі області України мали на той час свого Луценка. Друга і остання спроба взяти діючу владу штурмом на всеукраїнському рівні мала назву «Повстань, Україно!» На відміну від «України без Кучми» про її початок владу попередили заздалегідь.
Так, 2 вересня 2002 року, за два тижні до оголошеної акції протесту лідери опозиції звертаються до преси з офіційним зверненням, де, зокрема, закликали:
«Напередодні Всеукраїнської акції громадянського протесту «Повстань, Україно!» ми звертаємося до вас: не зрадьте самих себе та своїх близьких, бо отруєна суспільна атмосфера загрожує однаково всім, хто живе в Україні. Ми розуміємо, що важко під час акцій протесту буде не лише нам – відкритим опонентам діючого режиму, а також і вам. Арсенал заходів режиму щодо журналістів «багатий»: відрізані голови, тортури, викрадення, побиття, позбавлення роботи, яка є сенсом вашого життя. Але навіть такі загрози не позбавляють журналістів з власною позицією від відповідальності якісно робити свою справу.
Влада буде лестити вам, роздавати почесті і нагороди, запрошувати на престижні зустрічі та у закордонні поїздки. Але пам’ятайте, що саме вас влада ненавидить більше за всіх! Саме ця влада убивала і принижувала вас в особі Г. Гонгадзе, І. Александрова і багатьох, багатьох інших, убивала з особливим цинізмом, звірством і жорстокістю! Ця влада не може вас не ненавидіти, бо вона ненавидить правду і свободу! Бо знає, що основне покликання журналіста – нести правдиву інформацію!
Розуміючи залежний стан нашої журналістики, ми не закликаємо вас ставати на бік опозиції. Ми тільки просимо вас не писати і не говорити неправду».
Акція громадянської непокори «Повстань, Україно!» мала початися зранку в понеділок, 16 вересня. Вже з суботи всі під`їзди до Києва були перекриті міліцейськими кордонами. Планувалося не пустити в столицю автобуси з регіонів. Тамтешні активісти не приховували, що збираються організовано вирушати на Київ, аби приєднатися до акції. Звісно, кожного пасажира поїзда, електрички чи рейсового автобуса не перевіриш. Хоча якщо міліція бачила велику групу людей, вона обов`язково перевіряла документи в усієї компанії. Але замовлені автобуси від звичайних рейсових все ж таки можна було відрізнити. Комусь удалося прорватися, одначе значну частину учасників зупинили на підступах до Києва і завернули назад.
Те ж саме коїлося в регіонах, і зокрема – в такому специфічному, як Донбас – ділянка «фронту» Юрія Луценка. Влада в переддень акції скасувала рух приміських електричок, намагалася навіть скасувати автобусні рейси. Проте, на відміну від залізничних поїздів, приватні автобусні перевезення заборонити не могла навіть влада. Тому біля в’їзду у Донецьк у рейсові автобуси заходили «беркутівці» з автоматами, в бронежилетах і питали в пасажирів: «Комуністи, соціалісти є?». Останній раз на Донбасі таку фразу чули 1942 року.
Усупереч зусиллям влади, і навіть не зважаючи на те, що акцію оцінювали як провальну, 16 вересня акція «Повстань, Україно!» таки відбулась у центрі української столиці, незважаючи на те, що, як ми вже зазначали раніше, 12 вересня суд Шевченківського району Києва задовольнив заяву Київської держадміністрації щодо заборони мітингів у центрі Києва. Опозиції запропоновано мітингувати за 14 км. від міста. За даними правоохоронців, у об’єднаному мітингу на Європейській площі взяли участь 15 тисяч осіб, а за даними організаторів акції – від 25 до 30 тисяч людей. Загалом в Україні участь у акціях «Повстань, Україно!», за даними міліції, взяли майже 50 тисяч осіб. За даними лідера БЮТ Юлії Тимошенко – близько 127 тисяч.
Задум вивести людей на вулиці української столиці в принципі вдалося зреалізувати. Але про це майже нічого не дізналась Україна. Достатньо було переглянути вітчизняні репортажі з цього приводу, де доволі вміло демонструвалися специфічні форми подачі інформації, які суттєво зменшували кількість людей на площі. Натомість опозиція, як уже зазначалося, цю кількість явно завищувала.
У Донецьку ж, за заявою СПУ, на мітинг вийшло близько п’яти тисяч чоловік. Не зважаючи на дощ, акція в центрі міста відбулася. О 14.00 колона СПУ, яка налічувала понад 2 тисячі маніфестантів, почала рух до центральної площі міста. Оскільки Донецький обласний суд заборонив проведення акції обласному комітету СПУ, акцію розпочала обласна організація «Жінки за майбутнє дітей». Попереду колони соціалістів несли плакат «Пахана – до в’язниці» із зображенням чоловіка, дуже схожого на Леоніда Кучму. Руку пахана прикрашало татуювання «Не забуду «Южмаш». На площі з колоною СПУ з’єдналася колона комуністів (2 тисячі осіб) і колона «Батьківщини» (1 тисяча осіб). Перед приміщенням Донецької облдержадміністрації відбувся мітинг.
На противагу опозиційній демонстрації влада міста благословила велику групу студентів, яка стояла під дощем із плакатами на підтримку діючої влади. Студентів підсилили шахтарями. Опозиціонери не йшли ні на які домовленості й не збиралися скасовувати свою демонстрацію, натомість єдине, що змогли пообіцяти – не вдаватися до аж надто радикальних дій. В обмін на це влада так само мусила дати обіцянку втриматися від провокацій.
