Юрiй Луценко. Польовий командир - Кокотюха Андрей Анатольевич (читать книги бесплатно полностью .txt) 📗
У армії, де все одноманітно і за розкладом, важко лишатися самим собою. Юрій Луценко, з його слів, зберіг власне «я». Коли віддавався наказ ходити в їдальню з піснею, його взвод затягував не притомно-патріотичне типу «Несокрушимая и легендарная», а хуліганську «Соловей, соловей, пташечка!». За що Луценко отримав зауваження – мовляв, білогвардійщиною відгонить. Коли перейшли на «Засвіт стали козаченьки» – попередили про неприпустимість націоналістичних проявів.
– Але найбільшу науку мені дав дуже шанований мною старший прапорщик Руденко, нині покійний. Старшина нашої роти зробив із студента чоловіка. Він розглядав мене не як сина партійного вождя чи вільного студента, а опускав мордою в усі необхідні солдатські гадості. Почалося з того, що на кожну репліку дуже розумного студента був однозначний наказ по виконанню робіт на кухню, наряд поза чергою. Наприклад, заходить старший прапорщик Руденко в наш відсік. Там стоять двоповерхові ліжка. Вони заправлені так, що табуреточкою відбиті кантики. І смужки на ковдрах мусять бути витягнуті строго симетрично. А в нас не були витягнуті. На що старший прапорщик каже: «Что у вас за херомантия, товарищ Луценко?» Я тут же демонструю ерудицію: «Товарищ прапорщик, «херомантия» не от слова «хер», а от слова «хирос», что по-гречески означает «судьба». – «Ваша судьба, товарищ Луценко – три наряда вне очереди». Так він мене вчив підкорятися. Намагався зробити таким, як усі. Якщо говорити про армію, то це – відчуття плеча колеги і вміння підкорятися наказам. Коли ти змушуєш себе викидати власне тіло з ліжка о будь-якій годині і бігти на зарядку, махаєш лопатою на морозі не тому, що хтось тобі це наказав, а для того, аби зігрітись, і відігріваєш замерзлу тушонку в вихлопній трубі, бо іншого способу поїсти в тебе нема. При цьому власної гідності ти не втрачаєш. Такі речі дуже важливі для будь-якого чоловіка, особливо для того, хто сам скоро починає командувати іншими. Тому під кінець служби ми зі старшим прапорщиком Руденком дуже здружилися.
Поняття «вміння підкорятися» якось не в’яжеться зі сформованим уже образом Луценка – поборника громадянських прав та свобод, непримиримого ворога тиранії та диктатури, польового командира української революції, якому ніхто ніколи не може нав’язати свою думку та свою волю. Можливо, в це поняття він вкладає якийсь інший зміст. Бо ваш автор знає багатьох людей, котрі, уникнувши армійської служби, наділені всіма названими вище та багатьма іншими чеснотами.
Хочу сподіватися, що сам належу до таких людей, навіть якщо армії уникнув у буквальному розумінні цього слова дивом: восени 1988 року українські студенти та їхні російські однодумці закликали до всесоюзного бойкоту військових кафедр. І, на диво, перемогли: після того відвідування військової кафедри і місяця військових зборів (який скоро взагалі зменшився до трьох тижнів) студенти звільнялися від обов’язкової строкової служби. А остаточно цю перемогу закріпив серпневий путч 1991 року і проголошена після того незалежність України.
Все це в результаті вилилося в казус: випускникам ідеологічного факультету журналістики не присвоїли ніякої військової спеціальності. Присягу ми прийняли в актовому залі військової кафедри Київського університету ім. Шевченка під звуки Гімну України, записаного на бобінний магнітофон «Юпітер – 203, стерео». Після чого новоспеченим офіцерам запасу пояснили: ще недавно нас мали атестувати як політруків. Проте часи змінилися, комуністична партія вже не керує країною, а значить – нема єдиної політичної та ідеологічної платформи. Програму ми теоретично проходили як мотострільці, отже, ними формально і залишимося. Тому ми закінчили навчання офіцерами запасу невідомо яких військ і невідомо якої, так би мовити, військової орієнтації.
Натомість Луценку служба саме в військах урядового зв’язку несподіваним чином придалася в майбутньому, коли в парламенті Луценко зайнявся реформою законодавчої бази зв’язку.
Між іншим, після перемоги «помаранчевих» побутувала думка, що коли почнеться розподіл міністерських портфелів серед переможців, то Луценко як фаховий зв’язківець отримає посаду міністра транспорту та зв’язку. Тому зв`язківці, швидше всього – для налагодження стосунків, запросили його в день інаугурації нового Президента України погасити поштову марку, що так і називалася – «Інаугурація президента Ющенка». На марці зображена знаменита на тлі прапорів баба Параска Королюк як символ «помаранчевої» революції. Поки Луценко і Юрій Єхануров гасили цю марку і розписувалися на всіх конвертах, почалася інаугурація, і навіть десь там трапився невеличкий інцидент із спробою побиття Нестора Шуфрича. Яку посаду дістав польовий командир Майдану через кілька днів після цього, всім відомо.
Однак коли говорити про роки, проведені Луценком у парламенті, то законотворча діяльність все ж таки була тоді для нього не основною. З 2002 року він займався підготовкою до опозиційного повстання і, як сам каже, був закріплений за Східним фронтом – очолив Донецький обласний комітет Соціалістичної партії і зробив Донбас, оплот тоді ще губернатора Донецької області Віктора Януковича, плацдармом своїх бойових дій на два найближчі роки.
«Опозиція примостилася під пам’ятником Леніну»
21 листопада 2002 року губернатор Донеччини поміняв роботу. Він очолив український уряд і став, таким чином, десятим прем’єр-міністром України з часу проголошення її незалежності.
Своє перше інтерв’ю у новій якості він дав у той же день просто на льотному полі донецького аеродрому. Першою обіцянкою Януковича було зміцнення економічних зв’язків із Росією. «Я думаю, близькість стосунків нашого регіону з Росією, традиційні ринки збуту та зв’язки допомагали вирішувати економічні проблеми тут, на Донбасі», – сказав він, прийнявши традиційні хліб-сіль та квіти.
Донецька область – чи не найбагатший регіон України. Вже в часи губернаторства Януковича доходи населення тут вважалися в півтора раза вищими, ніж у середньому по країні. Економіка, за офіційними даними, зростала тут щороку на 6–7 відсотків. Усе це називалося «економічним дивом», і заслуги приписувалися виключно губернатору. Після того, як у області було впроваджено «Закон про спеціальні економічні зони», іноземні інвестори охоче почали вкладати в розвиток регіону свої капітали, бо через митні та податкові пільги продукція тут почала коштувати дешевше, ніж за його межами. Тому не дивно, що Януковича в його вотчині сприймали не інакше як народного героя.
Коли в радянську епоху почалося освоєння Донбасу, сюди почали їхати з усього Союзу і пускати тут коріння. Тому, звичайно, питання російської мови і взагалі – декларативні заяви про близькість до Росії і невідривність зв’язків із нею в цьому регіоні було настільки ж актуальним, наскільки спекулятивним. До того ж Януковича саме мешканці Донбасу вважали істинно народним прем’єром. Бо все просто, як у серіалі: народився в робітничій родині, рано став сиротою, виховувався в дитячому будинку і навіть мав у юності дві судимості.
Останній факт земляки йому великодушно пробачили: з ким, мовляв, по молодості не буває, тільки ж не кожен у такі люди вибивається… До того ж наявність судимості у нашій країні – не завжди негативний факт біографії. Адже тюремні строки відбували і дисиденти, і ті, кого засудили несправедливо, через недосконале законодавство, тотальне беззаконня і корупцію.
Однією з заслуг Віктора Януковича на посаді губернатора Донецької області преса називала примирення «донецького» і «дніпропетровського» кланів. представником і головним лобістом останнього був діючий Президент України Леонід Кучма. Ще один яскравий представник «дніпропетровських» – затята опозиціонерка Юлія Тимошенко. Кажуть, що вона готова була так само домовитися з «донецькими», якби її фінансові інтереси в цьому регіоні так само були враховані. Проте цього не сталося. Натомість примирення основних бізнесових, а відповідно – і політичних кланів відбулося, на думку російської «Независимой газеты», після того, як «Індустріальний союз Донбасу» та компанії, котрі входять до «дніпропетровської групи», отримали по 32,5 % акцій Алчевського металургійного комбінату. Так само Янукович ініціював підписання угоди про співпрацю між Донецьким та Дніпропетровським регіонами.
