Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Гудкайнд Террі (читать книги онлайн бесплатно серию книг .txt) 📗
— І не даремно, — вимовив Річард, дивлячись у простір, ніби розгледів крізь темряву щось, доступне лише йому.
— Значить, ви її знаєте, лорд Рал?
Келен вслухалася в тріск вогню, очікуючи, коли Річард відповість. Здавалося, він намагається впоратися з голосом, дивлячись в вирізані очі дерев'яної фігурки.
— Знаю, — відповів він нарешті. — Навіть занадто добре. Вона була однією з моїх наставниць у Палаці Пророків. — Річард жбурнув фігурку в вогонь. — Моліться, щоб вам ніколи не довелося заглянути Ніккі в очі, капітане.
7
Подивись мені в очі, дитя, — вимовила Ніккі своїм ніжним, м'яким голосом, взявши дівчинку за підборіддя.
Вона підвела худеньке личко дитини. Широко розкриті темні очі моргнули в тупому подиві. У цих очах нічого було шукати: дівчинка виявилася простачкою.
Ніккі випросталася, глибоко розчарована. Як завжди. Іноді вона ловила себе на тому, що заглядає людям в очі, як от зараз, а опісля сама не може зрозуміти навіщо. Якщо вона і шукала щось, то не знала, що шукає.
Вона продовжила неквапливий обхід поставлених шеренгами жителів містечка, яких зібрали всіх до єдиного на курній ринковій площі. Напевно в базарні дні сюди приїжджали мешканці сусідніх ферм, дехто навіть залишався на ніч. Сьогоднішній день не був ринковим, але все одно чудово відповідав її цілям.
Лише у деяких з численних будиночків мався другий поверх, який зазвичай представляв надбудову над лавкою — там в одній-двох кімнатах тулилася сім'я власника. Ніккі бачила пекарню, кузню, крамницю травника, магазинчики продавця шкір, гончара, шевську майстерню. Як завжди. Всі містечка схожі один на одного. Багато місцевих жителів працюють на навколишніх полях, пасуть худобу, вирощують овочі на городах. Оскільки соломи, гною і глини тут було в достатку, будували в основному мазанки. Лише деякі будиночки з другими поверхами мали балкові конструкції і цегляну кладку.
За спиною Ніккі стояли озброєні до зубів похмурі солдати. Вони втомилися від довгої їзди і, що набагато гірше, маялися від нудьги. Ніккі прекрасно знала: ще трохи — і почнеться буйство. Будь містечко, навіть самим паршивим, де і взяти-то особливо нічого, все одно розвага. До того ж солдати куди більше любили трощити, ніж грабувати. Насильство — теж задоволення. Зібрані на площі жінки лише зрідка наважувалися дивитися в нахабні очі солдатів.
Крокуючи повз наляканих людей, Ніккі дивилася в невідривно стежачі за нею очі. У більшості — очі розширилися від жаху: їх, цих людей, лякають не лише солдати, а вона сама — Ніккі, пані Смерть. Так, так вони її звуть. Це прізвисько залишало її байдужою. Вона просто констатувала факт, що турбував її не більше, ніж дірка в панчосі.
Дехто, вона знала, дивився на золоту каблучку в її нижній губі. Напевно, до них вже дійшли чутки, що позначена таким чином жінка — особиста рабиня імператора Джегана, інакше кажучи, істота більш нижча, ніж навіть прості селяни. Їх погляди на золоте кільце, їхні думки — все це хвилювало її ще менше, ніж прізвисько «пані Смерть».
Джегану належить всього лише її тіло в цьому світі. Володар отримає навічно її душу в світі іншому. Її тілесне існування тут було катуванням. Існування її душі там, у світі духів, буде не краще. Існування і страждання — всього лише дві сторони медалі, інакше і бути не може.
Димок, що піднімався над вогнищем за її лівим плечем, темною смужкою підносився до блакитного неба. Над вогнищем був встановлений великий вертел. На ньому можна було одночасно засмажувати пару-трійку овець або свиней. Тимчасові щити, складені поруч, швидше за все служили для того, щоб у міру потреби перетворювати вогнище в коптильню.
У колишні часи такі осередки на вулиці, частенько розташовані поруч зі бойнею, використовували для варіння мила, оскільки варили мило, як правило, поза домом. Ніккі бачила чан з попелом, де робили луг, і великий металевий казанок, в якому, мабуть, топлять жир. Луг і жир — основні складові мила. Деякі жінки любили надавати милу аромат, додаючи трави — розмарин, лаванду.
Коли Ніккі була маленькою, мати змушувала її кожну осінь, коли закінчувався забій худоби, допомагати варити мило. Мати казала, що допомога іншим сприяє формуванню характеру. У Ніккі досі виднілися цяточки від опіків на тильній стороні долонь і передпліччях — там, куди колись потрапили краплі гарячого жиру. Мати завжди змушувала Ніккі надівати гарне плаття — не для того щоб справити враження на інших, у кого не було такого гарної одягу, а щоб Ніккі виділялася з натовпу і відчувала себе ніяково. Її ж рожеве платтячко зовсім не викликало захоплення. Коли вона стояла, помішуючи довгою ложкою луг в киплячому казані, діти, намагаючись забруднити їй сукню, забризкували його, обпалюючи при цьому і Ніккі. Мати Ніккі говорила, що ці опіки — кара, послана Творцем.
Ніккі йшла, вивчаючи присутніх. Дзвінку тишу порушувало лише пирхання коней, покашлювання і тріск вогню у вогнищі. Солдати вже розжилися парочкою свиней, які тепер присмажувалися на рожні, але аромат смаженого м'яса швидко розчинявся в повітрі, залишалися кислий запах поту і сморід людського житла. Армія в поході або мирне містечко — не важливо, людський бруд скрізь смердить однаково.
— Ви всі знаєте, чому я тут, — проголосила Ніккі. — Чому ви змусили мене зробити настільки далеку подорож? — Вона обвела поглядом близько двох сотень людей, що стояли в чотири-п'ять шеренг. Солдати, які пригнали їх сюди з будинків і з полів, багаторазово перевершували їх чисельністю. Вона зупинилася навпроти чоловіка, на якого, як вона зауважила, поглядали багато городян.
— Ну?
Вітер тріпав рідке сиве волосся, відкриваючи лисіючу верхівку. Чоловік мовчки дивився в землю.
— Нам нічого віддати вам, пані. У нас бідна громада. У нас нічого немає.
— Ти брешеш. У вас були дві свині. Ви збиралися влаштувати грандіозний бенкет, замість того щоб допомогти нужденним.
— Але ж ми повинні їсти! — Це був не аргумент, а благання.
— Як і інші, але їм не так пощастило, як вам. Їм знайома лише порожнеча в шлунку, коли вони щовечора лягають спати голодними. Яка жахлива трагедія! Кожен день тисячі дітей помирають від голоду, мільйони страждають від відсутності їжі, а люди, подібні вам, що живуть в багатих країнах, не дають їм нічого, тільки приводять егоїстичні виправдання. Їх право — отримати те, чого вони потребують, і це право повинні поважати ті, у кого є можливості їм допомогти. Нашим солдатам теж треба їсти. Чи ви вважаєте, що наша боротьба за загальне процвітання така легка? Ці люди щодня ризикують життям, щоб ви могли ростити ваших дітей у вибраному, цивілізованому суспільстві. Як ви смієте дивитися цим людям в очі? Як ми зможемо хоча б нагодувати наші війська, якщо кожен не буде допомагати нашій справі?
Чоловік тремтів, але зберігав мовчання.
— Що я повинна зробити, щоб розтлумачити вам, люди, всю серйозність ваших зобов'язань перед іншими? Ваш внесок на користь нужденних є не що інше, як священний моральний обов'язок. Уміння ділитися — найбільша чеснота.
Раптово в очах у неї потемніло. У вухах задзвеніло від болю, а в голові зазвучав голос Джегана. Навіщо тобі ці ігри? Дай їм урок. покажи, що я не з тих, чиїми побажаннями можна нехтувати!
Ніккі похитнулася. Вона осліпла від пекучого болю, що розколов голову. Шлунок скрутило в вузол. Навіть іржаве зазубрене лезо в кишках не могло б заподіяти болю сильнішого. Руки безвольно повисли вздовж тіла. Ніккі чекала, коли гнів Джегана згасне. А якщо ні — вона чекала смерті.
Вона не знала, скільки це тривало — втратила відчуття часу. Біль була всепоглинаючою. Це могло тривати лише мить, а могло тягнутися годинами. Здавалося, легені зараз лопнуть. Ось-ось підігнуться коліна.
Не здумай знову ослухатися мене!
Повітря знову хлинуло в легені. Джеган закінчив урок. У роті, як завжди, залишився мерзенний кислий присмак, боліли нервові закінчення за вухами. В голові дзвеніло, зуби стукали. Розплющивши очі, Ніккі здивувалася, як дивувалася завжди, що не стоїть в калюжі власної крові. Вона торкнулася куточка губ, провела пальцями по вуху. Крові немає.
