Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович (читаем книги онлайн бесплатно полностью txt) 📗
— Не мій рівень. Не можу знати.
— Хто вам передав матеріали, вимагаючи оформити статтю про шпигунство?
— Полковник Лібачов.
Костенко знову закурив:
— Який уже мертвий… Слід обривається…
— Це точно, обірвався.
— Пригадуєте Савушкіна? — знову натиснув Костенко.
— Пригадую.
— Кого викликали на допити у справі Федорової?
— Запросіть архіви… Скільки років минуло… Хіба в голові все вдержиш?
— Бориса Андреєва, народного артиста, важко з пам’яті викинути…
— Та він же мимрив, ні «за», ні «проти»…
— Отже, декого пригадуєте… Добре, знайдемо всіх, кого ви висмикували на допити та очні ставки…
— Усі повмирали, — посміхнувся Бакаренко. — Марна праця.
— Після того як порішили вашого шефа, люди все розповіли близьким…
— Переповідання — не доказ… Немає й не може у вас бути доказів… Нас тепер так легко не візьмеш — демократія…
І Бакаренко раптом розсміявся дрібним тремтячим сміхом.
У цю мить двері відчинив Миколка Ступаков і, не дивлячись на Костенка, сказав:
— Я одержав ордер на обшук у вас дома, Бакаренко… З приводу самогонного апарата. Ходімо, будемо забирати, телебачення я вже запросив, «Добрый вечер, Москва!» приїде… Фізіономію твою покажуть москвичам, жди дзвінків і зустрічей у під’їзді з тими, хто тебе пізнає.
І тут Бакаренко зламався:
— Гаразд, ставте запитання.
…Запитання ставити не довелося; Костенко подзвонив Глинському, і той сказав, що слюсар Окунєв, власник саблагівської викрутки з кооперативного гаража, утонув на риболовлі; човен перекинувся; останній свідок мертвий…
3
Дмитра Степанова пощастило знайти не зразу; раніше, до того як він займався своєю головною справою — літературою й журналістикою, — Костенко знав, де його спіймати, а тепер, коли прочитав інтерв’ю про те, що той почав випускати газету, шукав його два дні, поки нарешті Бембі, старша дочка Митяя, не продиктувала йому таємний телефон батькового офісу.
Дзвонив години три — без перерви; без упину зайнято; вирішив був, що Бембі переплутала номер; та розсміялася: «Дядю Славо (а самій уже тридцять! от час летить, га?! Життя минуло — й не помітив!), у них лише дві кімнати, один апарат на десять чоловік, там пекло, але зовсім особливе — відчуття шаленого, короткоплинного, невідомого всім нам досі щастя». — «І таке з’явилося?» — «З’явилося, зайдіть до батька, самі впевнитеся…»
…Секретар дзвінким голосом поставила жахливе запитання:
— А у вас яка справа?
Костенко хотів був повісити трубку, але втримався: всі секретарі в нашій країні однакові, у чомусь подібні до сищиків, тільки в нас, у сищиках, закладено інстинкт гончака — наздогнати й схопити, а в них — гени німецької вівчарки: оберігати й не дати.
— Скажіть вашому шефу, що це Костенко… Він у мене стажувався на Петровці, у шістдесят другому… (Господи, двадцять сім років минуло! Старі люди пихато й самовпевнено не відчувають власної слабості… Справу Федорової треба б якомусь двадцятисемирічному розслідувати, а не мені!)
— Не сердьтесь, — відповіла секретарка вже добрішим голосом, — його рвуть на шматки, тому я дістала вказівку від колективу стати цербером.
— Перечитайте Булгакова, — порадив Костенко. — Там про це вже було.
Знявши трубку, Степанов посміхнувся:
— Не лютуй, Славику… Зоя у нас каторжанка, дисципліни не на курсах вчилась, у концтаборі, школа чудова…
Зустрілися в кооперативному ресторані «Кропоткінська, 86» близько десятої, за годину перед закриттям.
— Чого сумний? — спитав Степанов, глянувши на змарніле обличчя друга.
— Думаєш, ти — веселіший?
— Я — в бійці, це зрозуміло, а ти у нас тепер спостерігач…
— Нам, спостерігачам, важче, Митяй… З боку все набагато страшнішим видається, бо є час на обдумування наступного ходу… Ходять же не самі лише чорні; білі також обдумують кожен свій хід…
— Раніше ти говорив без натяків.
— За те й вигнали… — він раптом злобно засміявся. — «А у вас яка справа?» Треба ж, га?!
— Славо, ми почали півроку тому… З розгульної демократії почали: «ніякого табеля про ранги, всі рівні, робимо спільну справу, однодумці, людину оцінюємо за кінцевим результатом праці…» Все, як і належить… І — понесло! Шофер став учити журналіста, як писати, стенографістка дає поради художникові, як верстати номер, бухгалтерія: «так — не можна і так не можна, а тут не дозволяє інструкція»… А — як можна? Ти мені це скажи, я ж на госпрозрахунку, самофінансуванні і повній самоокупності! І — закрутилися рідні російські чвари: а чому він таку премію одержав?! я йому не підлягаю! а по якому праву його послали за кордон, а мене — ні?! Рівність?! Е-е-е, Славику, ні, до рівності ми ще повинні рости й рости, п’янюга генію не рівня, виконавець творцеві не пара…
Костенко здивувався:
— Щось чуються в твоєму плачі нотки звичного: «хай живе геніальний пожежник, біолог, філолог, економіст і жандарм усіх часів і народів»… Ач, як тебе за рік зігнуло…
— Мушу сказати, що наша генетично-рабська душа, на жаль, усе ще жде дубини й окрику… «Ми ліниві й недопитливі»… Не дисидент писав — Пушкін…
— Нема на тебе «Пам’яті»…
— А що — «Пам’ять»? Чи може вона взяти верх? Не вона, то тенденція? Може, Славо. Але хто тоді Росії хліб продаватиме? Америка? Не буде. На віки вічні заборонить своїм фермерам мати з нами справу… Синдром гітлеризму став єдиним з поняттям «погром», а цього інтелігентський світ більше не прийме…
— А чого ти непокоїшся? — Костенко хотів усміхнутись, але вийшла якась гримаса скорботного, презирливого подиву. — Чи таїш у крові гени Христа, Ейнштейна, Левітана і Пастернака?
— Владі, Славику, якщо вона не хоче перетворитися в бузувірську, доведеться виводити на захист маленьких ейнштейнів і пастернаків російських солдатів. А це й буде початком громадянської війни. І презирством цивілізованого світу… А втім, Каддафі нам поаплодує…
— «Пам’ять» не кличе до погрому… Вона вимагає вислати інородців у Ізраїль…
— Татари і якути в Ізраїль не поїдуть… А також калмики з черкесами… І Гітлер спершу пропонував вислати німецьких євреїв на Мадагаскар… А кінчилося — Освенцімом, незмивною ганьбою німецької нації…
Офіціант стояв віддалік, вилощений, готовий до роботи, сама коректність: коли люди розмовляють, не можна перебивати; але погляд Степанова спіймав одразу, ступив крок до столу, приготувався запам’ятати, хоч блокнотиком не гребував.
— Що хочеш? — спитав Степанов. — Давай замовимо пельмені і копчену курку, це в них фірмове… Пельмені, як в «Іртиші»… Пригадуєш?
— Це в підвалі, навпроти Мінфлоту? Де тепер «Дитячий світ»?
— Ага… Ти ж там з нами виступав… Пам’ятаєш, як Левон Кочарян відшмагав п’яного Волоху?
— Також помер…
— Мені сказали… Міни рвуться поряд… Смерть однолітків уже не дивує нас… Жах смерті друзів став нормою…
— Горілку тут подають?
Степанов похмуро всміхнувся:
— За валюту. Спасибі, хоч хліб ще за карбованці продають… А горілку випросимо… У директора Федорова, вони тут з Генераловим добрі… До речі, ніколи ми хабара не переможемо… Ідеалістом був Ленін… Вважав, що цю генетичну виразку можна виправити законом, судом чи — більше того — розстрілом… Ясак триста років несли, потім триста років хортенятами платили, при Леонідові Іллічу брильянти були в ціні, а тепер хто на що здатен… Вічне у нас це… Лише російський інтелігент ніколи нікому не давав, тому й страждав завжди… А втім, Некрасов шефу таємної поліції Дубельту засаджував — примудрився у вінт програвати, за це цензорський штамп на Чернишевського одержав, де таке можливе, от вона, наша особливість, у цьому — безперечно — ми надзвичайно особливі…
— А ти Федорову якого хабара даєш, що він тобі горілку за карбованці відпускає?
— Дружбу я йому даю, Славо… Дружбу й захоплення…
…Федоров немовби відчув, що говорять про нього, виріс як з-під землі, весь ніби вібруючий (такий напружений внутрішньо), сміхотливо запитав, коли у місті почнуть стріляти; «тобто як це не почнуть?! Смішиш, пане! Ми без цього не можемо»; діловито розказав два анекдоти, один страшніший за другий, бо це ж не анекдоти, а зойк душі; горілку подати, підморгнувши усмішливо, голосно відмовився; прислав графин з «соком»; справжнісінька «лимонна».
