Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович (читаем книги онлайн бесплатно полностью txt) 📗
— І так, і не так, товаришу Костенко… Але те, що консультувати фашизм — гріх, з цим я згоден… Нас там натаскували на ненависть, кіплінги кінця двадцятого століття, але ми чесно дивилися в очі смерті.
— Усі дивилися в очі смерті, Ігоре… по батькові як?
— Можна без батька, вік дозволяє… Яке ж у вас діло до нас, товаришу Костенко?
— Ви фільми з участю Зої Федорової бачили?
— Це котру вбили? Ні, не бачив.
— Можна влаштувати у вас перегляд?
— Який перегляд?! — Ігор гірко посміхнувся. — Звідки гроші на відео? Де зал з кріслами для інвалідів? «Наші хлопчики виконали свій інтернаціональний обов’язок!» Державне базікання і ніякої реальної допомоги! Нам, знаєте, хто допомагає? В’єтнамські ветерани США! А «комсомольці-добровольці» тільки розкачуються… А Язов і зовсім мовчить, наче й не було Афганістану…
— Добре, а коли я влаштую перегляд?
— Де?
— На кіностудії… у хорошому залі…
— Мета?
— Яка мета? — задумливо перепитав Костенко. — Як ви думаєте, що нам зараз найбільше шкодить?
— Загальна байдужість.
— І хамство… А ще?
— Бюрократія.
— Точно. А ще?
— Саботаж перебудови…
— Правильно. Хто керує саботажем?
— Праві сили… Апарат… Бюрократія, яка ненавидить Горбачова…
— Державна мафія — ось наш бич, Ігоре…
— Справді, державна мафія — це страшно… Тільки яку причетність це має до смерті Зої Федорової? Я читав в «Огоньку», як у неї Щолоков перстень забрав, після того як ад’ютант її шльопнув…
Костенко заперечливо похитав головою.
— Ні, Ігоре, це все на поверхні… Дуже просто… Покійниця влаштовувала ліві концерти, тоді акторам дуже мало платили, треба було крутитись… Дані про це в її справі лежали, вистачило на те, щоб заарештувати й провести дома обшук… Ось тобі камінчик і тю-тю — без мокрухи… Знайдуться у вас люди, які захочуть мені допомогти? Я декому з начальства поперек горла став…
— Ми не штурмові загони, товаришу Костенко… Нам треба наших хлопців лікувати, ставити на ноги, стрес знімати…
— Про лікування обіцяти боюся, хоча, може, щось і вдасться… А от стрес зняти можна… Стрес породжується різким зламом життя, неможливістю адаптуватися в нових, мирних умовах… А вони, наші умови, не мирні, Ігоре… За минулу ніч мафія вбила двох людей, котрі вийшли на того, хто міг би пролити світло на справу Федорової…
Через два дні Ігор подзвонив Костенку, запросив зайти, пригостив чаєм і сказав:
— Так от, з приводу кооперативного гаража… Слюсар Осунєв причалювався в Саблазі з п’ятдесят четвертого по п’ятдесят восьмий, — грабунки й квартирні крадіжки. Свій інструмент замикає в сейфик. Однак викрутку в нього поміняли…
Ігор витяг із столу викрутку дивовижного кольору й простяг її Костенку…
Той спитав:
— Він помітив пропажу?
— Він тільки післязавтра повернеться… На рибалку поїхав, отже викруточку треба повернути завтра ввечері. І ще: хлопці про Федорову з батьками поговорили, з бабусями й захотіли подивитися картини, де вона знімалася. Тільки, мабуть, вони всі чорно-білі?
…Від афганців Костенко подався на Петровку, подзвонив з автомата, що біля мебельного магазину, трохи змінивши голос, попросив Галину Михайлівну вийти, передав їй викрутку: «З того гаража, де стоїть машина пілота. Відповідь мені потрібна завтра вранці, інакше підведу друзів… Заходила до Лисого?» — «Так. Колишній слідчий Бакаренко справді живий, квартира на Кутузовському проспекті…»
— Спасибі, Галко.
Жінка зітхнула:
— Вік, немов воронка, усе вбирає в себе! Для Ксюші я «баба», стара, для тебе «Галка»… О дванадцятій приїжджай, думаю, впораюся з викруткою…
— Запам’ятай, хазяїн викрутки — також пацієнт Саблагу… Нехай хлопці подивляться… Але, звісна річ, зробити це треба мимо Строїлова…
З Петровки Костенко поїхав у відділення міліції, що було біля Київського вокзалу; начальником карного розшуку туди кинули Колю Ступакова. Коли Федорчук розганяв кадри, особливо напав на тих, у кого була міцна господарська хватка, а Миколка збив для своїх стариків з ящиків невеличкий сарайчик на ділянці, яку насилу дали коло Нарофомінська; донос прийшов через тиждень після новосілля: «Побудував хороми, цікаво, на які гроші?»
З інспекції міністра надійшла «депеша»: «Розібратися й доповісти».
Миколка, знаючи, що живемо серед гієн і крокодилів, зберігав квитанції на кожен гвіздок, не те що на фанерний ящик; подав начальству, через тиждень одержали рішення: або Ступаков зносить будову, або ж звільняється з органів.
Миколка вирішив краще піти з органів. «Знаєш, — сказав він тоді Костенку, — при Леніні найстрашнішим покаранням для ворогів було вислання за кордон і позбавлення громадянства, а потім уже розстріл. Я скоригував би: найстрашніше покарання — працювати під дурнем в безправній державі, а потім — розстріл… Як сам розумієш, про вислання тепер мріють, як про манну небесну, але чорта з два випустять…»
Він утеплив свій сарайчик і найнявся комендантом селища, сімдесят п’ять карбованців, завів курей і дві кози, — не життя, малина…
Як тільки Черненко, черговий великий теоретик марксизму, помер, а Федорчука з міністерства принизили переводом у маршальську групу, Микола Ступаков написав листа новому міністрові; в органах відновили, але, правда, сунули його в карний розшук невеличкого відділення — допрацювати до пенсії.
Костенку він зрадів, вийняв з сейфа почату пляшку коньяку й пачку вафель:
— Давай, Славику, за наше просране життя по п’ять капель!
— Потім, Колю… Я до тебе у справі… Дозволиш зараз викликати якогось Бакаренка? Пенсіонера за статусом, сталінського ката за професією. І дай мені кімнатку: треба провести розмову…
— То мене за це знову проженуть, Славику! Перевищення повноважень, самодіяльність…
— А ти подзвони на Петровку, спитай: мовляв, Костенко позаштатний консультант чи ні?
— А мене спитають: чого вас це цікавить?
— А ти відповіси: він прийшов з’ясовувати адреси кооперативних майстерень радіоремонту.
— А вони припруться з перевіркою… Коли тебе нарекли «позаштатним консультантом», значить, видри, копають…
— Прізвище Строїлов щось тобі говорить?
— У мене в районі генерал Строїлов живе…
— Наш?
— Ні. Військовий будівельник…
— Ну то як, Миколко?
Той зітхнув, підсунув Костенкові телефон, налив собі коньяку, зробив довгий ковток, вафлею не закушував, приклався до мануфактури…
Костенко набрав номер Бакаренкаї — Івана Львовича, будь ласка…
— Діду, тебе, — голосок був пронизливий, дівочий. Господи, в чому вони винуваті, маленькі? За що й на них гріхи дорослих падають?
Костенко згадав, як Розка (дочка його агента Рудого, був кишеньковим злодієм, зав’язав, не міг прописатися; Костенко допоміг, відтоді Рудий — дочку дуже любив — був з ним на зв’язку) кричала повіям, які розшифрували її батька: «Мій батько сука, кажете, еге? Я йому ноги митиму й воду питиму, бо через нього не стала такою лярвою, як ви, через нього я в сім’ї жила, як нормальна! Всі стукають, тільки одних наколюють, а інші вислизають! Серед вас, падлюк, дві стукачки, не менше! Бийте, бийте, все одно ваш програш, а батька мого не чіпайте, бритвою очі повирізаю!» Не вона вирізала… Їй вирізали; Рудий повісився; дружина його, Лінда, лежить в психіатричці й заливається істеричним сміхом з ранку до ночі, регоче вона без упину, ніяк допомогти не можуть…
— Бакаренко, — почув Костенко розкотистий, досить молодий голос.
— Полковник Костенко, — відповів йому в тон, рокотливо. — Я хотів би просити вас, товаришу Бакаренко, зайти у відділення…
— Милості прошу до мене… Можемо поговорити дома.
— Це службова розмова…
— У мене окрема кімната…
— Спасибі. І все-таки краще переговорити у нас, у відділенні…
— Щось негайне? Я ж тільки вчора розмовляв з Віктором Павловичем…
Та ти на зв’язку, ціпонька, збагнув Костенко, он як…
— Я приїхав з Владимира у справі, пов’язаній з «малограмотними внуками Дзержинського»…
